8. За загальним правилом, перебіг зазначених у законі строків давності є підставою

обов'язкового звільнення від кримінальної відповідальності. Ч. 4 ст. 49 встановлює

особливий порядок звільнення від кримінальної відповідальності для осіб, що вчинили

особливо тяжкі злочини, за які згідно із законом може бути призначено довічне позбав¬

лення волі. У таких випадках питання про застосування цього виду звільнення від кри¬

мінальної відповідальності вирішується судом у кожному конкретному випадку з ура¬

хуванням характеру і ступеня суспільної небезпеки вчиненого злочину, особи винного

та інших обставин. Тобто закінчення 15-річного строку давності, передбаченого для

особливо тяжких злочинів, є підставою не обов'язкового, а факультативного звільнення

від кримінальної відповідальності. У разі, коли суд дійде висновку про доцільність за¬

стосування давності, він звільняє особу від кримінальної відповідальності. Якщо суд не

визнає за можливе застосувати давність, постановлюється обвинувальний вирок і вин¬

ній особі призначається покарання. При цьому довічне позбавлення волі в обов'язко¬

вому порядку замінюється на позбавлення волі на певний строк, який визначається

судом у межах санкції тієї норми, за якою кваліфіковано діяння винного.

9. Відповідно до норм міжнародного права ч. 5 ст. 49 передбачає, що особи, які

вчинили планування, підготовку, розв'язування та ведення агресивної війни (ст. 437),

порушення законів та звичаїв війни (ст. 438), застосування зброї масового знищення

(ст. 439), геноцид (ч. 1 ст. 442), повинні бути притягнені до кримінальної відповідаль¬

ності незалежно від часу, який минув з моменту вчинення ними цих особливо небезпеч¬

них злочинів проти миру та безпеки людства. Такі особи можуть бути засуджені у тому

числі до довічного позбавлення волі.

10. Про особливості звільнення від кримінальної відповідальності неповнолітніх у

зв'язку із закінченням строків давності див. ст. 106 та коментар до неї.

Конституція України (статті 8, 9, 62).

Конвенція про попередження злочинові геноциду та покарання за нього від 9 грудня 1948 р. Ратифікована СРСР 18 березня 1954 р.

Конвенція ООН про незастосуваиня строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства від 26 листопада 1968 р. Ратифікована СРСР 25 березня 1969 р. (статті 1, 2, 4).

Статут міжнародного воєнного трибуналу від 8 серпня 1945 р. (ст. 6).

КПК (статті 11-1. 12, 89, 401).

Указ Президії Верховної Ради СРСР від. 4 березня 1965 р. «Про покарання осіб, винних у зло¬чинах проти миру і людяності та воєнних злочинах, незалежно від часу вчинення злочинів».

Розділ X ПОКАРАННЯ ТА ЙОГО ВИДИ

Стаття 50. Поняття покарання та його мета

1. Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в пе¬редбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.

2. Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а та¬кож запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими осо¬бами.

3. Покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність.

1. Порушення особою кримінально-правового припису держави може мати своїм

наслідком кримінальну відповідальність. Покарання є однією із форм реалізації кримі¬

нальної відповідальності.

До ознак покарання слід віднести те, що воно: а) є заходом примусу; б) застосову¬ється від імені держави; в) застосовується лише за вироком суду; г) застосовується тільки до особи, визнаної винною у вчиненні злочину; д) полягає в передбаченому за¬коном позбавленні чи обмеженні прав і свобод засудженого. Система і види покарань чітко визначені у КК.

Покарання є засобом примусу. Примус, що забезпечується силою державної влади в межах закону, є ефективним засобом забезпечення виконання кожною особою конс¬титуційного обов'язку неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Незважаючи на великі потенційні можливості, примус є не головним, а крайнім засобом боротьби зі злочинністю. Сила примусу, що міститься в санкції кримінально-правової норми Особ¬ливої частини КК, має бути необхідною і достатньою для реалізації завдань, визначе¬них у його ст. 1.

Покарання є особливою формою державного примусу і тому закон відмежовує його від інших засобів кримінально-правового впливу, якими, зокрема, є примусові заходи медичного характеру (ст. 92), примусові заходи виховного характеру (ст. 105).