3. Поняття суб'єкта злочину розкривається у ст. 18. Його застосування у законодав¬

чому визначенні поняття злочину означає, що злочином є діяння, вчинене фізичною

осудною особою, яка на момент його вчинення досягла віку, з якого настає кримінальна

відповідальність. Відтак, не може бути визнане злочином прийняття (або неприйняття)

певного рішення не фізичною, а юридичною особою, а так само діяння, вчинене: а) не

особою, а іншою істотою (наприклад, твариною); б) фізичною особою, яка є неосуд¬

ною; в) фізичною осудною особою, яка на момент його вчинення не досягла віку, вста¬

новленого ст. 22.

Значна кількість злочинів може бути вчинена лише спеціальним суб'єктом, але це не є підставою для визнання спеціального суб'єкта загальною ознакою злочину. Вона є ознакою лише складу конкретного злочину.

4. Винність діяння означає, що воно вчинене умисно або з необережності, у т. ч.

може мати складну вину (умисел до діяння і необережність до наслідків, або умисел чи

необережність до діяння і необережність до наслідків тощо). Застосування ознаки

«винність» у законодавчому визначенні поняття злочину має за мету підкреслити той

факт, що у КК діє принцип суб'єктивного ставлення у вину, і що діяння, вчинене за від¬

сутності вини, тобто за відсутності психічного ставлення особи до дії чи бездіяльності,

44

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Розділ III

не може визнаватися злочином. Так, не є злочином: а) рефлекторні, імпульсні, інстинк¬тивні або інші рухи тіла, які не є результатом вольової поведінки особи; б) рухи тіла або відсутність таких рухів, що є результатом тільки чужої волі чи впливу непереборної сили; в) діяння, можливість настання суспільно небезпечних наслідків якого особа не передбачала і не могла передбачати (казус).

Винність у вчиненні конкретного діяння відсутня, якщо, наприклад: діяння у відпо¬відній статті Особливої частини КК сконструйоване як таке, що може бути вчинене лише з прямим умислом, а фактично вчинене з непрямим умислом або з необережності (скажімо, особа відкрито чи таємно заволодіває насправді чужим майном, щиро вважа¬ючи, що воно належить їй), або сконструйоване як таке, що може бути вчинене з пря¬мим або непрямим умислом, а фактично вчинене з необережності (наприклад, особа в ситуації банкрутства не відобразила відомості про певне майно через забудькуватість).

Крім того, ознака обов'язкової винності діяння означає, що в процесі кваліфікації злочинів і призначення покарання мають чітко визначатися межі вини кожного із співучасників одного злочину (особливо у випадках ексцесу виконавця, добровільної відмови одного із співучасників від доведення злочину до кінця, невдалої співучасті), межі вини особи, яка звинувачується у вчиненні злочину з двома наслідками, або у вчиненні злочину, суспільно небезпечні наслідки якого виникли в результаті вини не тільки обвинуваченого, а й інших осіб, у т. ч. потерпілого (так званої обопільної вини, яка найчастіше у практиці трапляється при транспортних подіях), або коли має місце фактична помилка тощо.

Відповідно до ст. 68 Конституції України незнання законів не звільняє від юридич¬ної, у т. ч. кримінальної відповідальності. Але аналогічної вимоги щодо незнання осо¬бою інших, крім законів, нормативно-правових актів, у Конституції України не існує. Тим часом, факт заборони певних дій не завжди прямо визначається в законі і є завідо-мо зрозумілим для кожного. Часто це питання є спірним і може бути вирішене лише на підставі висновку експерта або в інший спосіб. Тому незнання особою підзаконних нормативно-правових актів, до яких відсилає диспозиція статті КК, як правило, звіль¬няє її від кримінальної відповідальності за відсутністю вини. Винятками є випадки, ко¬ли знання цих актів конкретною особою передбачається як необхідний юридичний факт. Останнє стосується, зокрема, окремих спеціальних суб'єктів злочинів, передбаче¬них, наприклад, статтями 131, 132, 139, 140, 172таін.

Детальніше про поняття вини див. коментар до ст. 23.

5. Оскільки винність у ч. 1 ст. 11 названа як окрема ознака злочину, то, на відміну від становища, яке існувало за чинності КК 1960 p., суспільна небезпека як ознака зло¬чину не включає суб'єктивну шкідливість діяння й означає лише об'єктивну шкідли¬вість його.

Відповідно до ч. 2 ст. 1 КК «Кримінальний кодекс України визначає, які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчини¬ли». Із цього положення випливає, зокрема, те, що існують й інші, крім злочинів, суспі¬льно небезпечні діяння. Тому шкідливість діяння, яке визнається злочином, розкриває¬ться у ч. 2 ст. 11 через узагальнене формулювання об'єктів кримінально-правової охо¬рони, якими визнаються: 1) особа (фізична чи юридична); 2) суспільство; 3) держава,- і через два різновиди наслідків посягання: 1) реальне заподіяння істотної шкоди; 2) ство¬рення реальної загрози заподіяння істотної шкоди.

Фізична особа - це людина. Юридичними особами визнаються організації, які ма¬ють відокремлене майно, можуть мати майнові та особисті немайнові права і нести обов'язки, бути позивачами та відповідачами у суді. Суспільство - це сукупність людей, об'єднаних історично обумовленими соціальними формами спільної життєдіяльності. Державою є основна політична організація суспільства, яка уповноважена здійснювати управління загальними справами суспільства, охорону його економічних, політичних, соціальних, духовних та інших цінностей. До об'єктів кримінально-правової охорони слід відносити, як це випливає із ст. 1 КК, також і людство - населення земної кулі.

Стаття II

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

45

Не є злочином діяння, яке: а) посягає на об'єкти, що не охороняються КК (напри¬клад, благочинність, порядок користування ресурсами Місяця); б) не заподіює шкоди об'єктам кримінально-правової охорони і не створює реальної загрози її заподіяння; в) заподіює шкоду об'єктам кримінально-правової охорони або створює реальну загрозу заподіяння їм шкоди, але ця шкода не є істотною.

Порядок визнання істотною шкоди, яка заподіяна чи могла бути заподіяна тим чи іншим діянням, у різних випадках різний. Якщо істотність матеріальної (майнової чи фізичної) шкоди часто визначається безпосередньо в законі на підставі заздалегідь ви¬значених критеріїв (кількість неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, тяжкість тілесних ушкоджень тощо), то визнання чи невизнання істотною нематеріальної шкоди (політичної, моральної, організаційної, психологічної тощо), як правило, здійснюється у межах судової дискреції без урахування вказаних критеріїв. Однак в останньому ви¬падку при визначенні істотності шкоди, яка заподіяна чи могла бути заподіяна, врахо¬вуються такі додаткові об'єктивні ознаки, як спосіб, місце, час, засоби, обстановка вчи¬нення злочину, які можуть бути, а можуть і не бути включені до складу конкретного злочину як його обов'язкові ознаки.

Створення реальної загрози заподіяння істотної шкоди у випадках, коли йдеться про матеріальну шкоду, визначається за тими самими критеріями, за якими визначаєть¬ся сама матеріальна шкода. Що ж до створення реальної загрози заподіяння нематері¬альної шкоди, то у багатьох випадках така загроза сама по собі є істотною шкодою -моральною, психологічною, політичною, організаційною тощо.

Указані вище та інші критерії суспільної небезпеки мають значення для віднесення конкретних складів злочинів до того чи іншого їх виду відповідно до встановленої ст. 12 класифікації злочинів.

З огляду на те, що наявність істотної шкоди є обов'язковою властивістю будь-якого злочину, застосування в окремих нормах Особливої частини КК таких формулювань, як, наприклад: «якщо це спричинило істотну шкоду здоров'ю потерпілого» (ч. 1 ст. 137), «якщо це спричинило істотну шкоду суб'єкту господарської діяльності» (ст. 231), «якщо воно завдало істотної шкоди суб'єкту господарської діяльності» (ст. 232), «якщо це заподіяло істотну шкоду» (ч. 1 ст. 244, ст. 246, ч. 1 ст. 248, ч. 1 ст. 249, ч. 1 ст. 364, ч. 1 ст. 365, ч. 1 ст. 367, ч. 1 ст. 423, частини 1 і 2 ст. 424, ч. 1 ст. 425, ч. 1 ст. 426), у т. ч. для характеристики кваліфікуючих обставин, наприклад: «ті самі дії, якщо вони потяг¬ли істотну шкоду для здоров'я, фізичного розвитку або освітнього рівня дитини» (ч. 2 ст. 150), «ті самі дії, якщо вони потягли істотну шкоду» (ч. 2 ст. 361, ч. З ст. 362, ч. 2 ст. 363, ч. 2 ст. 410, ч. 2 ст. 359, ч. 2 ст. 382), слід розглядати передусім як уточнюючі характеристики певних суспільно небезпечних наслідків, а також спосіб акцентування того факту, що суспільно небезпечним наслідком відповідних діянь є реальне заподіян¬ня істотної шкоди, а не створення загрози її заподіяння.

6. Вимога ст. 11 про те, що відповідне діяння повинно бути передбачене чинним КК, відображає кримінальну протиправність злочину. Ця вимога ґрунтується на ві¬домому принципі nullum crimen nulla poena sine lege, безпосередньо випливає із поло¬ження п. 22 ч. 1 ст. 92 Конституції України, відповідно до якого діяння, які є злочина¬ми, та відповідальність за них визначаються виключно законами України і уточнює вказане положення.

Відтак, не є злочином вчинене суб'єктом злочину винне діяння, для якого характе¬рна фактична суспільна небезпека, на що навіть може існувати пряма вказівка в іншому законі України, але яке не передбачене чинним КК. Наприклад, за КК не є злочином виробництво зброї масового знищення, щодо виробництва якої ще не міститься заборон у міжнародних договорах, або, якщо такі заборони і містяться, то ці міжнародні дого¬вори не ратифіковані Верховною Радою України.

КК встановлює вичерпний перелік злочинів. Тому ознака кримінальної протиправ-ності заперечує можливість застосування норм КК за аналогією. Наприклад, особа не може нести відповідальність за КК за шпигунство на шкоду інтересам іншої держави,

46

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Розділ III

крім України, за ухилення від сплати аліментів на утримання інших осіб, крім власних дітей і батьків, за інші діяння, які прямо не передбачені КК як злочини.

Водночас, принцип nullum crimen nulla poena sine lege не виключає можливості іс¬нування у КК так званих бланкетних норм - юридичних норм, що відсилають до пев¬них правил, інструкцій тощо, іншим чином дозволяють державним органам, посадовим особам впливати шляхом прийняття відповідних нормативно-правових актів на конкретні ознаки складу злочину і, фактично, на визнання чи невизнання того чи іншого діяння злочином. До вказаних державних органів та посадових осіб можна віднести Верховну Раду України, Президента України, Кабінет Міністрів України, міністерства і відомст¬ва, керівників підприємств, установ і організацій тощо. До них не належать судді, адже вони не приймають нормативно-правових актів, а їхні дискреційні повноваження щодо диспозицій статей КК можуть стосуватися лише так званих оціночних ознак і не мають нічого спільного з бланкетністю норми.

7. Діяння не є злочином, якщо його вчинення не передбачає можливості криміналь¬ного покарання. Проте кримінальну караність як обов'язкову ознаку злочину слід ро¬зуміти не як реальне застосування покарання, а як загрозу, можливість його застосу¬вання у разі вчинення забороненого КК діяння. Той факт, що особа, яка вчинила зло¬чин, відповідно до КК може бути звільнена не тільки від покарання, а й від кримінальної відповідальності, не суперечить вимозі кримінальної караності. Адже пост-кримінальна поведінка особи і посткримінальна оцінка судом її особистості і вчиненого нею діяння не перетворюють фактично вчинений злочин у незлочин. Інший підхід до цього питання створив би підстави для усвідомлення можливої безкарності певних діянь.

8. Відповідно до ч. 2 ст. 11 не є злочином вчинене суб'єктом злочину винне діяння, прямо передбачене КК, якщо воно через малозначність не становить суспільної небез¬пеки. Крім того, що це положення конкретизує зміст суспільної небезпеки як загальної ознаки злочину, метою його введення до КК є намагання законодавця підкреслити, що правосуддя в Україні має здійснюватися на засадах принципів справедливості та інди¬відуалізації кримінальної відповідальності, за яких формальний момент - кримінальна протиправність типового діяння - не може превалювати над фактичним - відсутністю суспільної небезпеки конкретного діяння.

Малозначне діяння слід відмежовувати від діяння, яке не містить складу злочину.

Так, якщо істотність матеріальної (майнової чи фізичної) шкоди визначена безпосе¬редньо в законі через певну кількість неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, тяжкість тілесних ушкоджень тощо, то недосягнення певного рівня шкоди є свідченням відсутності складу злочину, а не малозначності діяння.

Щодо нематеріальної шкоди, то визначення її істотності, як уже зазначалося, здійс¬нюється в межах судової дискреції, а тому визнання конкретного діяння таким, що ста¬новить суспільну небезпеку або не становить її через малозначність, залежить від конк¬ретних обставин справи та їх оцінки судом. При цьому відсутність умислу в діях особи може бути однією із зазначених обставин лише у разі, якщо відповідне діяння може бути вчинене як умисно, так і через необережність (якщо воно може бути вчинене лише умисно, то відсутність умислу означає відсутність складу злочину). Так само і відсут¬ність таких ознак, як спосіб, місце, час, засоби, знаряддя, обстановка вчинення злочину можуть бути зазначеними обставинами лише у разі, якщо такі ознаки не є обов'язковими ознаками складу злочину (в іншому випадку їх відсутність означає від¬сутність складу злочину).

Усі необережні злочини в КК сформульовані як злочини з матеріальним складом. Ненастання відповідних суспільно небезпечних наслідків необережного діяння означає відсутність складу злочину. Тому малозначне діяння не може бути необережним. Воно завжди умисне. Разом з тим, це не стосується діянь, які являють собою порушення пев¬них правил, наслідки яких не є конструктивною ознакою складу (див., наприклад, стат¬ті 333, 419, 420). У цих випадках ставлення до діяння і до наслідків може бути як умис-

Стаття 11

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

47

ним, так і необережним, а діяння, незалежно від форми вини, може бути визнане мало¬значним.

Важливим при віднесенні конкретних діянь до малозначних є встановлення змісту умислу. Малозначним може бути визнане тільки таке діяння, шкідливість якого не тільки об'єктивно, а й за змістом умислу винного є незначною (мізерною). Тому не мо¬же бути визнане малозначним діянням, наприклад, збирання з метою передачі інозем¬ній державі відомостей, що становлять державну таємницю, якщо внаслідок фактичної помилки винного ці відомості виявились не таємними або були передані не іноземній державі, а представникам спецслужб України, які видавали себе за представників іно¬земної держави.

Готування до вчинення злочину невеликої тяжкості не містить складу злочину, а тому не може визнаватися малозначним діянням. Замах же на вбивство, якщо його фактичним наслідком не стало навіть заподіяння фізичного болю, залишається злочи¬ном, а не малозначним діянням. Але зазначене не виключає, що готування до злочину середньої тяжкості, а в окремих випадках і до тяжкого злочину чи навіть до особливо тяжкого злочину або замах на такі злочини за певних обставин можуть бути визнані малозначним діянням. Наприклад, малозначними діяннями можуть бути визнані за певних обставин угон річкового судна або заподіяння судді чи його близькому роди¬чу побоїв - тяжкі злочини, передбачені ч. 1 ст. 278 і ч. 2 ст. 377, незначне пошко¬дження споруди, технологічно пов'язаної з магістральним нафтопроводом, якщо це призвело до пожежі, яка була швидко погашена,- особливо тяжкий злочин, передба¬чений ч. З ст. 292.

Щодо співучасті у злочині, то слід мати на увазі, що суспільно небезпечні наслідки діяння, вчиненого у співучасті, є спільними для всіх співучасників, умислом яких вони охоплювались, і не можуть ділитися на частки. А тому не може бути такого, що дії од¬ного із співучасників визнаються злочином, а дії іншого - малозначним діянням. Вод¬ночас, незначна роль одного із співучасників, яку він відігравав для досягнення спіль¬ного злочинного результату, може бути врахована при призначенні покарання або ви¬рішенні питання про можливість звільнення від покарання чи від кримінальної відповідальності.

Так само причетність до злочину, яка визнається злочином, не може сама по собі, без урахування конкретних обставин справи, визнаватися малозначним діянням. В окремих випадках, визначених КК, приховування злочину не містить складу злочину (приховування злочину невеликої та середньої тяжкості, приховування тяжкого злочи¬ну та особливо тяжкого злочину членом сім'ї чи близьким родичем особи, що вчинила злочин).

Не є малозначним діянням вчинок (подія), який взагалі не містить ознак злочину, атак само діяння, вчинене у стані необхідної оборони, крайньої необхідності, під впли¬вом фізичного примусу та через інші обставини, що виключають злочинність діяння.

Не може визнаватися малозначним одне із сукупності вчинених особою діянь, яке містить ознаки злочину невеликої тяжкості, лише на тій підставі, що всі інші вчинені нею діяння мають ознаки тяжких та особливо тяжких злочинів.

Визнання того чи іншого діяння малозначним не залежить від факторів, які мають другорядне кримінально-правове значення або взагалі не мають такого, наприклад: збі¬гу тяжких особистих обставин, факту прощення потерпілим винного, позитивних харак¬теристик винного тощо. Водночас, скажімо, відносно незначне пошкодження чужого майна у сукупності з обставинами, які відповідно до КК пом'якшують покарання (щире каяття, добровільне відшкодування завданого збитку тощо), можуть стати підставою для визнання діяння малозначним.

Таким чином, малозначне діяння - це така формально передбачена КК, як правило, умисна дія або бездіяльність суб'єкта злочину, яка через малозначність заподіяної шко¬ди не є суспільно небезпечною. При цьому відсутність суспільної небезпеки у даному випадку означає, що така дія або бездіяльність: а) заподіяла охоронюваному КК об'єкту

48

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Розділ III

посягання шкоду, яка не є істотною, або б) створила загрозу заподіяння вказаному об'єкту шкоди, яка не є істотною.

Не є малозначним діяння, яке посягає на об'єкт, що взагалі не охороняється КК (скажімо, справа про скотолозтво або некрофілію не може бути порушена за відсутніс¬тю події злочину), або хоча й посягає на об'єкт, який перебуває під кримінально-правовою охороною, але не заподіяло йому і не могло заподіяти не тільки істотної, а й будь-якої шкоди (справа про непоправне знівечення обличчя, порушена за ознаками злочину, передбаченого ст. 121, має бути закрита за відсутністю події злочину у разі встановлення факту добровільної згоди цивільно дієздатного пацієнта на проведення пластичної операції).

Як правило, малозначними визнаються діяння, що містять ознаки злочинів невели¬кої і середньої тяжкості. Кримінальні справи про малозначні діяння не можуть бути порушені, а порушені підлягають закриттю на підставі ч. 2 ст. 11.

Конституція України (статті 1-5, 8, 13, 15, 17, 19, 21-24, 34, 55-68, 92, 111, 140).

Рішення КС у справі про депутатську недоторканність від 27 .жовтня 1999 р. № 9-рп/99.

Постанова ПВС № 2 від 25 січня 1974р. «Про судову практику в кримінальних справах, які порушуються не інакше, як за скаргою потерпілого».

Постанова ПВС № 9 від І листопада 1996 р. «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя».

Стаття 12. Класифікація злочинів

1. Залежно від ступеня тяжкості злочини поділяються на злочини невели¬кої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі.

2. Злочином невеликої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років або інше, більш м'яке покарання.

3. Злочином середньої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п'яти років.

4. Тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у виді по¬збавлення волі на строк не більше десяти років.

5. Особливо тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років або довічного позбавлен¬ня волі.

1. Відповідно до ст. 12 критерієм класифікації злочинів є ступінь їх тяжкості, який характеризує обсяг (кількість) суспільної небезпеки злочинів, що посягають на один і той самий об'єкт і заподіюють йому шкоду одного і того самого виду - фізичну, майнову, організаційну, психологічну тощо.

Роль формального класифікатора за таким критерієм виконують санкції статей Особливої частини КК, а точніше - розмір санкцій у виді позбавлення волі, що обумов¬лює необхідність і значно підвищує актуальність їх наукового обґрунтування.

Характер суспільної небезпеки - її якісна властивість - при цій класифікації злочи¬нів до уваги не береться. Водночас, він слугує критерієм рубрикації злочинів в Особли¬вій частині КК за розділами.

Так само не має значення для класифікації злочинів форма вини: особливо тяжки¬ми, тяжкими злочинами, злочинами середньої та невеликої тяжкості можуть бути як умисні, так і необережні злочини. Такий підхід законодавця можна пояснити тим, що злочини, передбачені окремими статтями КК, можуть бути вчинені як умисно, так і з необережності, а також зі складною виною.

Стаття 12

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

49

Разом з тим, КК дає можливості для інших класифікацій злочинів. Так, із статей 6-8, 10 випливає, що дещо різними є правові наслідки злочинів, вчинених громадянами України, іноземцями та особами без громадянства на території України і за її межами; статті 24 і 25 визначають умисел і необережність, що все ж таки дає підстави для поді¬лу злочинів на види за формою їх вини; ст. 13 поділяє злочини на закінчені і незакінче-ні; назви двадцяти розділів Особливої частини КК дають підстави класифікувати усі злочини за їх родовим і спеціальним об'єктом. При цьому ст. 401 дає окреме поняття військового злочину, ст. 8 виділяє таку групу злочинів, як особливо тяжкі злочини про¬ти прав і свобод громадян України або інтересів України, ч. 5 ст. 49 і ч. 6 ст. 80 - зло¬чини проти миру та безпеки людства (статті 437-439, ч. 1 ст. 442), а ч. 2 ст. 59 - корис¬ливі злочини.

2. У практиці застосування КК класифікація злочинів залежно від ступеня тяжкості має значення для:

1) визначення чинності закону про кримінальну відповідальність щодо злочинів, вчинених за межами України іноземцями та особами без громадянства, які не прожи¬вають постійно в Україні (ст. 8); вирішення відповідно до міжнародних договорів України питання про видачу особи, яка обвинувачується у вчиненні злочину, та особи, яка засуджена за вчинення злочину (ст. 10); визначення підстав кримінальної відпові¬дальності за готування до злочину (ст. 14); визначення поняття злочинної організації (ст. 28);

2) визначення обставин, що виключають злочинність діяння, зокрема такої, як ви¬конання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності ор¬ганізованої групи чи злочинної організації, а також визначення міри покарання особі, яка виконувала спеціальне завдання, беручи участь в організованій групі чи злочинній організації з метою попередження чи розкриття їх злочинної діяльності, і вчинила пев¬ний особливо тяжкий або тяжкий злочин (ст. 43);

3) визначення підстав і умов звільнення від кримінальної відповідальності, зокрема: звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з дійовим каяттям (ст. 45), при¬миренням винного з потерпілим (ст. 46), передачею особи на поруки (ст. 47), зміною обстановки (ст. 48); визначення строків давності притягнення до кримінальної відпові¬дальності, умов, за яких перебіг давності переривається, а також питання про застосу¬вання давності до особи, що вчинила особливо тяжкий злочин, за який згідно із зако¬ном може бути призначено довічне позбавлення волі (ст. 49); строків давності притяг¬нення до кримінальної відповідальності щодо неповнолітніх (ст. 106);

4) застосування покарання у виді позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, конфіскації майна, а також довічного позбав¬лення волі (статті 54, 59 і 64); застосування покарання щодо неповнолітніх у виді по¬збавлення волі на певний строк (ст. 102);

5) призначення покарання, зокрема: більш м'якого покарання, ніж передбачено законом (ст. 69); покарання за сукупністю злочинів і за сукупністю вироків (стат¬ті 70 і 71);

6) визначення підстав і умов звільнення від покарання та його відбування, зокрема: звільнення від покарання особи, яку з урахуванням бездоганної поведінки і сумлінного ставлення до праці на час розгляду справи в суді не можна вважати суспільно небезпе¬чною (ст. 74); звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років (ст. 79); звільнення від відбування покаран¬ня у зв'язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку, а також визначення підстав, за яких перебіг- давності переривається (ст. 80); умовно-дострокового звільнення від відбування покарання (ст. 81); заміни невідбутої частини покарання на більш м'яке (ст. 82); звільнення від відбування покарання у виді позбав¬лення волі жінок, які стали вагітними або народили дітей під час відбування покарання (ст. 83); звільнення неповнолітнього від кримінальної відповідальності із застосуван¬ням примусових заходів виховного характеру (ст. 97); звільнення неповнолітнього від

50

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Розділ III

покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру (ст. 105); строків давності виконання обвинувального вироку щодо неповнолітніх (ст. 106); умовно-дострокового звільнення неповнолітнього від відбування покарання (ст. 107);

7) встановлення строків погашення судимості (ст. 89), у т. ч. щодо неповнолітніх (ст. 108);

8) визначення підстав кримінальної відповідальності за створення злочинної органі¬зації (ст. 255), притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності (ст. 372), завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину (ст. 383), завідомо не¬правдиве показання (ст. 384), приховування злочину (ст. 396) та деяких інших (напри¬клад, суб'єктом злочину, передбаченого ст. 395, може бути тільки особа, щодо якої встановлено адміністративний нагляд. Відповідно ж до законодавства України такий нагляд встановлюється, зокрема, щодо осіб, засуджених до позбавлення волі за тяжкі злочини).

Відповідно до п. 18 розділу II Прикінцевих та перехідних положень КК 2001 р. при вирішенні питання про віднесення злочинів, передбачених КК 1960 p., які були вчинені до набрання чинності КК 2001 р., до злочинів невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжких або особливо тяжких слід керуватися ст. 12 КК 2001 p., якщо це пом'якшує кримінальну відповідальність осіб, які вчинили злочини до набрання чинності цим КК.

3. У практиці застосування законодавства України зазначена класифікація злочинів має також значення для вирішення питання про: 1) визначення виду кримінально-виконавчої установи, в якій особа має відбувати покарання; 2) провадження у криміна¬льних справах, зокрема, про: колегіальний чи одноосібний розгляд справи; підсудність справ; порядок провадження дізнання та його строки; застосування застави тощо; 3) застосування амністії; 4) визначення підстав застосування вогнепальної зброї працівни¬ками міліції та інших правоохоронних органів; 5) здійснення оперативно-розшукової діяльності, зокрема: про право оперативних підрозділів негласно виявляти та фіксувати сліди злочину, документи та інші предмети, що можуть бути доказами його підготовки, провадити візуальне спостереження; продовження строку ведення оперативно-розшукової справи тощо; 6) порядок тримання осіб, взятих під варту; 7) наявність під¬став для встановлення адміністративного нагляду за особами, звільненими з місць по¬збавлення волі; 8) дозвіл чи відмову у наданні допуску до державної таємниці; 9) при¬йняття до громадянства України, поновлення у громадянстві України і надання статусу біженця; 10) зняття з військового обліку; 11) особисту недоторканність і можливість затримання та арешту консульських посадових осіб у разі вчинення злочину тощо.

4. Ступінь тяжкості злочину у КК застосовується і як оціночна ознака, яка визначає межі судової дискреції. Так, вона є обставиною, що має враховуватися судом при: 1) призначенні покарання як один із елементів загальних засад призначення покарання (ст. 65 КК, статті 367, 372, 374 КПК), а також при призначенні покарання за незакінче-ний злочин (ст. 68), призначенні більш м'якого покарання, ніж передбачено законом (ст. 69), при визначенні розміру штрафу (ст. 53) і, зокрема, штрафу, який застосовуєть¬ся до неповнолітніх (ст. 99); 2) звільненні від відбування покарання з випробуванням (ст. 75) і звільненні від покарання за хворобою (ст. 84); 3) застосуванні конкретного виду примусових заходів медичного характеру (ст. 94).

Ступінь тяжкості злочинів певним чином обумовлює також поділ складів злочи¬нів на прості, привілейовані, кваліфіковані й особливо кваліфіковані (див. коментар до ст. 2).

5. Під більш м'яким покаранням у ч. 2 ст. 12 слід розуміти будь-який із передба¬чених ст. 51 видів покарання, крім позбавлення волі на певний строк і довічного позба¬влення волі.

6. Формулювання «не більше двох років» (ч. 2 ст. 12) означає, що злочин визнаєть¬ся злочином невеликої тяжкості, якщо за нього законом передбачена можливість при¬значення покарання у виді позбавлення волі на строк від одного до двох років включно, а формулювання «понад десять років» (ч. 5 ст. 12),- що злочин визнається особливо

Стаття ІЗ

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

51

тяжким, якщо за нього законом передбачена можливість призначення покарання у виді позбавлення волі на строк, що перевищує десять років, незалежно від того, на якому рівні встановлено нижню межу цього виду покарання (наприклад, особливо тяжкими злочинами є злочини, передбачені ч. 2 ст. 267, ч. З ст. 404, ч. З ст. 414, за які передбаче¬но покарання у виді позбавлення волі на строк від трьох до дванадцяти років).

Норми частин 3 і 4 ст. 12 слід розуміти так, що злочином середньої тяжкості є зло¬чин, верхня межа покарання у виді позбавлення волі за який перевищує два роки, але не перевищує п'яти років (злочини, передбачені ч. 2 ст. 109, ч. 1 ст. 130 тощо), а тяж¬ким злочином - злочин, верхня межа покарання у виді позбавлення волі за який пере¬вищує п'ять років, але не перевищує десяти років, незалежно від того, якою є нижня межа цього виду покарання (наприклад, злочини, передбачені ч. З ст. 130, ч. 2 ст. 187, ч. 2 ст. 276).

КПК (статті 6,7, 10, 11-1, 17, 34, 36, 46, 104, 108, 154-1, 157, 237, 407, 447).

ВТК (статті 12, 13).

Закон Україна «Про міліцію» від 20 грудня 1990 p. (cm. 15).

Закон України «Про оперативно-розшукову діяльність» від 18 лютого 1992 р. (статті 8, 9, 9-1, 12).

Закон України «Про попереднє ув'язнення» від ЗО червня 1993 p. (cm. 8).

Закон України «Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі» від 1 грудня 1994 p. (cm. 3).

Закон України «Про застосування амністії в Україні» від 1 жовтня 1996 p. (cm. 3).

Закон України «Про загальний військовий обов 'язок і військову службу» в редакції від 18 черв¬ня 1999 р. (ч. 5 ст. 37).

Закон України «Про державну таємницю» у редакції від 21 вересня 1999 p. (cm. 23).

Закон України «Про громадянство» від 18 січня 2001 р. (п. 2 ч. 5 ст. 9, ч. 1 ст. 10).

Закон України «Про біженців» від 21 червня 2001 р.

Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні. Затверджене указом Президента України від 10 червня 1993 р. № 198 (п. 25).

Стаття 13. Закінчений та незакінчений злочини

1. Закінченим злочином визнається діяння, яке містить усі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини цього Ко¬дексу.

2. Незакінченим злочином є готування до злочину та замах на злочин.

1. Усі вчинювані злочини поділяються на закінчені та незакінчені. Якщо особа пов¬

ністю реалізувала злочинний намір і вчинила закінчений злочин, необхідність виділяти

будь-які етани кримінальної діяльності відсутня. Така необхідність виникає у разі не-

доведення задуманого злочину до його логічного завершення. Злочин може бути не

доведений до кінця з двох причин, які виключають одна одну: 1) за волею особи, в по¬

ведінці якої вбачається добровільна відмова при незакінченому злочині (ст. 17); 2) всу¬

переч волі особи, винної у вчиненні незакінченого злочину,- готування (ст. 14) або за¬

маху (ст. 15). У двох вказаних випадках стадії реалізації злочинного наміру, байдужі

для закінченого злочину, набувають кримінально-правового значення.

Закон (ст. 13) виокремлює три стадії вчинення кримінально караного діяння: 1) го¬тування до злочину; 2) замах на злочин; 3) закінчений злочин. Вони розрізняються за характером діянь, моментом їх припинення, ступенем реалізації злочинного наміру. Перші дві стадії визнаються різновидами незакінченого (розпочатого) злочину (поперед¬ньої злочинної діяльності).

2. Усі три вказані стадії не обов'язково мають місце під час вчинення будь-якого

злочину. Вчинення злочину можливе і без проходження стадій готування та/або замаху.

52

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Розділ III

Наявність незакінченого злочину визначається двома обставинами: 1) особливостями законодавчої конструкції того чи іншого складу злочину; 2) характеристикою суб'єктивної сторони злочинного діяння.

Закінчений злочин характеризується єдністю об'єктивних і суб'єктивних ознак, повною реалізацією об'єктивної сторони суспільно небезпечного діяння, передбаченого диспозицією статті Особливої частини КК. Йдеться про юридичну завершеність такого діяння, яка може і не збігатися з уявленням про це з боку самої особи, яка його вчинює. Так, розбій визнається закінченим з моменту нападу з метою заволодіння чужим май¬ном, незважаючи на те, чи вдалося злочинцеві досягти цієї мети.