Практичне заняття № 1 Історія і сучасність коректури

1. Зародження коректури. Вітчизняні і зарубіжні витоки.

Потреба в коректуванні виникла з появою писемності. У Давньому Римі вже була професія коректора, а в Київській Русі існували так звані справники (книжники). Їх назва походить від роботи, яку вони проводили – справляли «копії з книжкою». Справники займалися не тільки коректурою, а й редагуванням.

В епоху Відродження у зв’язку зі стрімким зародженням і початком розвитку друкарства з’явилася коректорська спеціалізація серед працівників, які займалися друкуванням книг. Такий розмах молодої друкарської справи визначив потребу, сучасною термінологією висловлюючись, у сотнях видавничих працівників, а значить і коректорах. У цей час посилюються і фахові вимоги до них. Приміром, у Франції бажаючий вступити до ремісничого цеху друкарів повинен був не менше чотирьох років ходити в учнях і не менше трьох років попрацювати за обраним фахом (складача, коректора тощо), також вивчити грецьку і латинську мови, знатися на нормах моралі та релігії. На іспиті за здобувача мали проголосувати хоча б три екзаменатори.

До цього часу коректуру здійснювали непрофесіонали, освічені люди з ґрунтовною мовною підготовкою. Однак довгий час коректура поєднувалася з редагуванням.

2. Виокремлення коректорського ремесла із започаткуванням друкарства.

У ХVІІ ст. діяльність коректора було відокремлено від редакторської. Цьому посприяло видане 1608 року латинською мовою перше теоретичне дослідження з коректури – книжка «Ортотипографія» («Правильне друкування»).

У ХVІІ ст. було окреслено й вимоги до особистості коректора:

1) акуратність;

2) бездоганне знання мови, якою написана праця;

3) здоровий глузд (для аналізу);

4) знання правопису й пунктуації;

5) сумнів у своїх знаннях.

У провідних друкарнях України в цей період працювали «столпоправителі» або «дозорці», до кола обов’язків яких входило звіряння гранок чи верстки складеного тексту з оригіналом (списком). Цікаво, що в українських виправлячів була своя технологія коректури: виправлення робилися не в тексті шляхом забілювання неправильних і вписування правильних елементів, а шляхом додавання списків друкарських помилок до тексту.

3. Коректорська діяльність у хiх-хх ст.

Коректуру в українських друкарнях і редакціях здійснювали не стільки професійні коректори, скільки самі видавці й редактори, серед яких були відомі вчені та письменники, як-от: Іван Франко, Омелян Огоновський, Сергій Єфремов. У перші десятиліття ХХ ст. відбувся процес спеціалізації коректорської праці, що сприяло виникненню таких фахових спрямувань: коректор-зчитувач, коректор-підчитувач, ревізійний коректор. Розвиток коректорської діяльності відбувся у радянський період, коли в редакції працювали численні (порівняно із сьогоденням) штати коректорів. Починаючи з 20-х років, існувала система фахової підготовки коректора, яка охоплювала спеціальні школи, а згодом і технікуми. Відтак до коректорів висувалися високі вимоги, зокрема як професійні, так й ідеологічні. Незважаючи на різні інновації, пов’язані з оптимізацією редакційно-видавничого процесу (удосконалення друкарських машин, використання комп’ютерної техніки), коректура лишається найбільш консервативною сферою діяльності.