2. Групування товарів народних художніх промислів та сувенірів.

Асортимент виробів народних художніх промислів класифікують: за матеріалу виготовлення,

- із дерева;- із металу;- із каміння;- із кістки та рогу;

- із кераміки;- із пап’є-маше;- із шкіри та хутра;

- із ниток, пряжі /мереживоплетені, килимоткацтво, узорне ткацтво, художнє в’язання/.

- із тканин /художня розпису тканин, народна вишивка/

Важливою ознакою групування, є назва промислу, на якому цей виріб виготовлено.

Дерево обробляють наступними художніми прийомами: різьба, розпис, інкрустація. Використовують деревину: осики, берези, кизилу, береста та інші.

ВІДОМІ: Абранцево-кудринський стиль роботи майстрів /Московська обл./. Асортимент: декоративні блюда, вази, шкатулки, стакани для олівців, сухарниці.

Богородська різьба /с. Богородське Московська обл./. Поверхня не обробляється. Традиційне скульптурне зображення – ведмідь.

Кіровський промисел - обробляється деревина капокорна /наріст на стволі і коріннях берези/. Асортимент: сигаретниці, коробки, трубки, мундштуки. Традиційний виріб - шкатулки з тайничками.

Вологодська і Нижньо-Новгородська - різьба по бересту - ажурність, складність мереживного малюнку, Асортимент: сахарниці, підстаканники.

"Хохломські розписи" /Горьківська обл./ - золотистий колір фону, і розпис, яка дуже ажурна, використовуються масляні фарби чорного, червоного, зеленого кольору. Асортимент: комплекти посудних виробів для салату, квасу, компоту, ягід, вина, предмети прикрас, сувеніри.

Полх-майданська розпис /с. Полховський Майдан Горьківська обл./ Асортимент: матрїшки, іграшки, сувеніри, предмети господарського обіходу.

Петриківський розпис /п.г.т. Петрівка Дніпропетровська обл./

Інструкція розвита на промислах Дагестанської АССР, Івано-Франківської обл. Асортимент: шкатулки, трості, декоративні блюда, топорики, ковші і т.д.

Метали обробляють наступними художніми видами: філігрань, живопис, емалювання, чорніння, чеканка, лиття.

Дагестанські вироби - чорніння по сріблу. Малюнок має яскраво виражений національний характер. Асортимент: ювелірні вироби, предмети туалету, сосуди, кубки для вина.

Жостовський живопис. - /с. Жостово Московська обл. або Нижній Тагіл/ по чорнолакованій тонколистовій сталі наноситься живопис яскравими масляними фарбами. Асортимент: підноси.

Ростов Великий, Ярославської обл . -- фініфть - на однотонному емальовану фоні розпис робиться емальованими фарбами. Асортимент: вироби домашнього обіходу, прикраси, сувеніри .

Литі вироби /Екатеринбург/ мають світову відомість. Асортимент: узорчаті шкатулки, вази, попільнички з декоративні блюда, настільні скульптури, підсвічники.

Обробка каменю - найстаріший промисел.

Тверді: яшма, агат, нефрит, лазурит;

Середньої твердості: малахіт, мармур;

М’які: селеніт, гіпс, бурштин.

Обробка кістки і рогу – використовують клики моржів, зуби кашалотів, кісти і копита великої рогатої худоби. Вироби мають натуральний колір, своєрідну текстуру. Рогам в розпареному вигляді придають необхідну форму. Виділяють наступні регіони: холмогорський (с. Ломоносово, Архангельської обл..), тобольський, чукотський.

Художня кераміка – із всіх видів керамічних мас центром художнього фарфору є Гжельський р-н (Московська обл..) – підглазурний кобальтовий малюнок. Центром художньої майоліки і гончарних виробів є Скопинський р-н (Рязанської обл), Опішнянський р-н (Полтавської обл..), Балхарський р-н (Дагестан). Асортимент: сосуди, куманці. Особливе місце займає димковська глиняна іграшка (м. Кіров).

Мереживо – вологодське (Вологодська обл..), єлецьке (Ліпецька обл.), кіровське (Кіровська обл..), михайлівське (Рязанська обл..).

3. Товари народних художніх промислів декоративного ткацтва та прядіння.

Прядіння і ткацтво зазнало піднесення в період поширення та розквіту скіфської культури (VII—III ст. до н. е.), визначного явища в історії стародавніх народів. З матеріалів курганів Чортомлик, Куль-Оба та ін. відомо, що скіфи займалися ткацьким ремеслом. У багатих жінок веретена були грецького типу з кістяним набором, у бідних — дерев'яні з глиняним або свинцевим пряслом-важком.

З VII—VI ст. до н. е. тканини з льону, конопель і вовни виготовлялися простим полотняним, репсовим і саржевим переплетенням, їх фарбували у синій, червоний, жовтий, бузковий та інші кольори. Барвники використовувалися місцеві, переважно рослинного походження.

В процесі історичного розвитку змінювались культури, відповідно удосконалювались ткацькі знаряддя, технологія виготовлення тканин. На всій території України археологами знайдені цікаві речі ткацької справи праслов'янських племен. Найпоширеніші з них — пряслиця, грузила, веретена. Чимало таємниць приховує історія «полотняного фольклору». З обробкою сировини, прядінням і тканням пов'язані численні повір'я та обряди, які дійшли до нашого часу. Звичай колективної праці над різними процесами виготовлення тканин мав глибокі традиції (звідси — вечорниці, досвітки, толоки тощо). При нічному, тьмяному освітленні у домашніх умовах виконувались підготовчі роботи до ткання: прядіння, зсукування ниток та ін. Ткацтво жило у формі домашнього виробництва. З розвитком продуктивних сил та поглибленням класового розшарування воно зазнало змін. Почало виділятися ткацьке ремесло. Спочатку тканини виготовляли для власних потреб, згодом — на замовлення і продаж. Лляні і конопляні тканини були продуктом сільського і міського, а також дідичного виробництва, а міські ремісники-ткачі виготовляли лише вовняні тканини — сукно. З X ст. е згадки про високоякісне сукно, з якого шили опанчі і свити. З лляного й конопляного прядива виготовляли полотно (старослов'янська назва — платьно) і шили переважно натільний одяг. Різнокольорові візерунчасті тканини завозились на Русь як дари, викупи, воєнна здобич. Виняткову роль відігравала торгівля. Закуповувались коштовні шовкові й золототкані тканини. Популярними були узорний оксамит, парча, паволока тощо. На давньоруських фресках XI ст. в Софії Київській родина князя Ярослава Мудрого зображена в одязі з привізних коштовних тканин. Збереглися фрагменти шовкових тканин у тайниках Десятинної церкви в Києві. Значними ремісницькими ткацькими центрами на Україні в XIII—XVI ст. були Київ, Львів, Луцьк, Чернігів, Кам'янець-Подільський, Кременець, Холм, Ковель та ін. Вже у XIV ст. міські ткачі настільки зміцніли економічно, досягли професійної майстерності, що стали об'єднуватися в окремі організації — цехи. Найстаріший ткацький цех заснований у Самборі (1376 р.). У XV ст. були ткацькі цехи у Львові, Комарно (XV ст.), а в першій третині XVI ст.— у Городку, Києві, їхня діяльність регламентувалася статутами. Зокрема, статут львівських ткачів брався за основу для статутів цехів Кам'янця-Подільського, Перемишля тощо. Нові історичні умови господарювання, пожвавлення торгівлі, поглиблення суспільного поділу праці зумовили появу у XVII ст. таких форм текстильного виробництва, як мануфактури. Вони виникали там, де були ткачі, що добре опанували традиційні навички виготовлення тканин, а також були землі, багаті на ткацьку сировину. На мануфактурах кожен робітник виконував лише один процес праці — ткання, зсукування ниток, прядіння, фарбування пряжі тощо. Мануфактурне виробництво — це вищий організаційний і якісніший етап ткацької справи.

Особливого розквіту на Україні зазнали полотняні і сукняні мануфактури у м. Не-мирів (Вінницька область), с. Корець (Рівненська область), м. Минків (Хмельницька область) та ін. У XVII—XVIII ст. виробництвом золотих і шовкових тканин славились міста Київ, Броди, Немирів, Кам'янець-Подільський, Бучач тощо. Для забезпечення виробництва необхідною сировиною на Подолі у Києві, в Кам'янці-Подільському, Бродах, Кутнорі були плантації тутових дерев, а в окремих міських майстернях «тягнули» золоті і срібні нитки. Наприкінці XVIII—першій половині XIX ст. в м. Бату-рині, Ніжині, с. Машеві, м. Кролівці та ін. працювали сукняні, бавовняні й килимові фабрики. Осередками виробництва набивних тканин стали Київ, Кролевці, Переяслав, Миргород, Полтава, Чернігів та ін. З часом ці підприємства занепадали, їм на рміну прийшло механізоване виробництво дешевих тканин.

Мануфактури стали перехідним етапом від цехів, дрібного ремісничого виробництва до машинної капіталістичної промисловості.

Килими — художні тканини ручного і машинного виготовлення, призначені для утеплювання, прикрашення житлових, громадських споруд, виконання обрядових, естетичних функцій. В них знайшли відображення найкращі здобутки народних майстрів у галузі декоративного ткацтва. Килими України — унікальні твори, художнє надбання народу, в яких виявлені висока культура технічного виконання, орнаментальне, композиційне, колористичне багатство. Про це свідчать і фольклорні матеріали, зокрема «застеляйте столи та все килимами...». У XVII ст. килимарство поширилося на всіх землях України, швидко розвивалося, удосконалювалося у технічному, художньому відношенні. Воно стало предметом торгівлі на експорт. Багато килимів виробляли на Слобожанщині. У документах зафіксовані різні назви килимових виробів: килим, ковер, коберец, коц. У старовинних актах, описах церковного майна згадуються килими із «різними квітами», «пташками», у різнокольорові смуги, з вузенькою каймою і под.

Дослідники вважають, що українські коци — це стрижені килими з довгим однобічним ворсом. Назви «ковер» і «коберець» вживались як до ворсових, так і безвор-сових тканин. 6 підстави вважати, що тканинам з назвою «ковер» в XV—XVII ст. був притаманний квітчастий, рослинний орнамент, а «килимам» — смугастий, геометричний.

Килими ткали переважно з ниток овечої вовни. Часто на основу йшли конопляні або лляні нитки, туго спрядені, зсучені, а на піткання — вовняні. Нитки фарбували натуральними барвниками (з місцевих рослин або мінералів). Купували лише індиго — привозну синю фарбу. Відомі різні рецепти добування барвників: коричневий колір різних відтінків — з розчинів молодої вільхи; чорний — з відвару вільхової кори, в який додавали залізного купоросу; жовтий — з відвару лушпиння цибулі, гречаної полови, горіха; зелений — з ягід крушини, споришу; червоний — з материнки, листя дикої яблуні, червенців —"маленьких комах, що жили в корінні диких рослин тощо. Кожен фарбувальник мав власні таємниці отримання тих чи інших відтінків основних кольорів. Барви пофарбованих ниток закріплювали розчинами галуну або квасу. Рослинні барвники давали надзвичайно живописні кольорові акценти. Килими з квітковим орнаментом набули особливого поширення на Сумщині, Полтавщині, Київщині, Херсонщині, Волині і ПоділлД. Початок розповсюдження квіткового орнаменту в килимах України припадав на середину і другу половину XVI ст. XVIII ст.— період повсюдного виробництва орнаментальних килимів на Україні, Важливими центрами килимарської справи були Харків, Київ, Чернігів, Львів та ін. Виняткової уваги заслуговують численні панські килимарські майстерні і фабрики, де використовували кріпаків (Чарторийських у Корці, Потоцьких на Тульчинщи-ні, в маєтках Полуботка на Чернігівщині, у Горохові на Волині, в Янушполі на Поділлі тощо). У дрібних міських, сільських, монастирських килимових майстернях працювали ремісники, монахи. Килими потрапили й до селянського середовища, урізноманітнилося їхнє побутове призначення (завішували стіни, вкривали столи, скрині, ліжка, підлоги, сани і под.), вони стали необхідною частиною віна. У мистецтві килимарства визначилися дві тенденції: народна, що розвивала художні традиції минулого, і з цікавими відголосками пізнього барокко, рококо та класицизму. Це помітно в художньому рішенні килимів, призначених для панських палаців, тканих на замовлення козацьких старшин або на експорт. У них чільне місце належить зображенням гербів замовників, картушів, кошиків з натуралістичне трактованими квітами, овочами, плодами, важких гірлянд, оплетених стрічками, різними завитками тощо. Подібні килими виробляли в майстерні с. Михайлівка на Сумщині, у дворі полковника Полуботка, де жили «послужник Куницький з жінкою майстри-нею-килимарницею та дівчат коверних п'ять». На Буковині були популярними килими з геометричним орнаментом. Прямокутні, ромбові мотиви, клинці, зубці, круги тощо у сонячній, барвистій гамі розташовані у чітких композиційних схемах. Цікаві килими із смугастим типом композиції. Окрему групу утворюють настінні килими-коверці, поле яких поділене вузькими стрічками на прямокутні або квадратні ділянки, котрі різняться і полем і мотивами. Коверці видовженої форми ткали в Кельменецькому районі. В них ритмічно чергуються великі (на всю ширину килима) мотиви і дрібні, розміщені рядами. Найулюбленіші мотиви орнаменту: зубчасті ромби і восьмикутні розетки, їх площини й обрамування густо заповнені зубчастими багатоколірними стрічками.

Високим художньо-технічним рівнем виконання виділяються буковинські килими, в яких орнамент розміщений за схемою косої сітки. У віконцях сітки — хрести, ромби або розети (звідси і назви килимів «хрещатий», «зіркатий», «на вічка»). У таких килимах гармонійно поєднані чорні, червоні, оранжеві, білі, жовті кольори.

Товари народних художніх промислів вишивкою та гаптуванням.

Вишивка — один із давніх, найбільш масових і розвинених видів народного декоративного мистецтва. Проблема походження, еволюції вишивки на території сучасних українських земель складна й багатогранна. Вишивальні матеріали не тривкі, не можуть зберігатися тривалий час. У X—XI ст. для оздоблення тканин одягового та обрядово-інтер'ерного призначення широко використовувалась вишивка. З поховань цього періоду відомі фрагменти шовкових тканин з вишивкою золотими нитками: чільця (налобні пов'язки), стрічки, комірці, нарукавники, паски, кайми, плащі.

В епоху Київської Русі вишивка золотими і срібними нитками зазнала розквіту і поширилася в побуті феодальної знаті, її оцінювали як надзвичайну коштовність. Прикрашали не тільки святковий, ритуальний, княжий, а й цивільний одяг, тканини для храмів.

Гаптування — вишивка золотом і сріблом — потребувала неабиякої майстерності технічного виконання складних композиційних зображень, позначених давнім поганським змістом (антропоморфні мотиви), містила і новіші, зооморфні, геометричні мотиви. Вишивки переважно виконувались на цупких шовкових тканинах технікою «в прокол» і «в прикріп».

Пам'ятки вишивок X—XIII ст. засвідчують високий рівень орнаментальних композицій вишивок з антропоморфними, зооморфними і рослинними геометризованими мотивами. Суцільне гаптування золотими, срібними та мідними нитками було популярним видом народної творчості. Тривкість металевих ниток забезпечувала збереження виробів. Результати аналізу численних пам'яток золотого та срібного гаптування свідчать, що їх виконавці зберегли принципи народної традиційної вишивки. У кожному регіоні — власні традиції, своя система і творчі методи. Крім цього, у межах етнографічних зон сформувалися локальні осередки, такі, наприклад, як Київщина, Полтавщина, Волинь, Гуцульщина, Бойківщина, Покуття, Буковина.