4. Особливості розбудови загальної, професійної й вищої школи у 20-ті роки

г) Доба УРСР (Української Радянської Соціалістичної Республіки) (1919—1921)

В цей період керівництво системою освіти прийняв на себе Народний Комісаріат Освіти, який здійснив наступні кроки в реформуванні освітньої галузі: запровадження єдиної трудової політехніч­ної школи і пропаганда трудового характеру навчання і виховання; формування соціально-педагогічного напрямку досліджень науковців та вчительства (за підтримки Г. Гринька, Я. Ряппо); введення дво­ступеневої системи освіти (з 8 до 13 років та з 14 до 17); перетворен­ня першого ступеня в дитячий будинок, а другого — в політехнічну школу із залученням до певного виду професійної діяльності.

Таким чином, Народний Комісаріат Освіти запропонував свій шлях розбудови шкільництва для найширших мас населення Укра­їни. При цьому кожна з національних меншин, що населяли Україну, також могла заснувати свої навчальні заклади з викладанням радною мовою. Початок 20-х років став періодом створення ні­мецьких, польських, чеських, єврейських шкіл в Україні.

д) Доба непу (1921—1926 рр.)

В цей період розвиток освіти в Україні характеризувався про­явом Двох протилежних тенденцій: залучення до української систе­ми освіти загально радянських педагогічних ідей, що було проди­ктоване створенням Союзу РСР; формування в освіті Української РСР специфічних рис в організаційному та змістовому відношен­ні. Основою цієї відмінності став розвиток соціально-педагогічних наук на основі рефлексології, в орієнтації на основі рефлек­сологічні моделі Західної Європи.

Видатні науковці-педагоги 20-х років — О. Залужний, В. Протопопов, І. Соколянський, Я. Чепіга, Я. Мамонтов — сформували підвалини розвитку цієї науки. Видавався науковий журнал «Український вісник експериментальної педагогіки та рефлексології». Як наука педологія включала в себе цілий ряд дисциплін — антропо­логію, анатомію, фізіологію, історію, етнологію, етнографію. Пе­дагогіка також стала одним із структурних підрозділів рефлексо­логії і повинна була виконувати функцію реалізації теоретичних засад, що розроблялись педологією.

Отже, перші десятиліття XX століття в українській освіті мож­на визначити як період культурно-освітньої нестабільності.

Формування незалежності України вивільнило значний науко­во-педагогічний потенціал української інтелігенції, спричинило до розгортання широкої мережі українських навчальних та наукових закладів різного рівня, а також громадських культурно-освітніх організацій. Основними принципами, на яких будувалася українська освіта У 1И05—1926 рр., можна вважати рідномовність, доступність, рівноправність у отриманні знань. Створення Союзу РСР та формування єдиної радянської системи освіти уніфікувало українську школу і ніве­лювало специфіку, якою вона відрізнялась у 20-ті роки XX століття.

5. Національний виховний ідеал г. Ващенка

Григорій Ващенко народився в с. Богданівка на Полтавщині в ко­зацькій родині. У 1898 році закінчив Полтавську духовну семінарію, у 1903 — Московську Духовну Академію. Проте священиком не став, а після 1917 року активно включився в розбудову україн­ського шкільництва; працював викладачем Полтавського вчитель­ського інституту, згодом — керівником кафедри педагогіки. У 1933 р. його було звільнено з інституту за «пропаганду буржуаз­ного націоналізму». Після війни емігрував до Мюнхена, де пра­цював професором педагогіки Українського Вільного Університе­ту, ректором Богословської Академії.

Г. Ващенко присвятив своє життя створенню української національної педагогіки на основі християнського ідеалу. Його повний курс педагогіки складався з кількох підручників: «Загальні методи навчання», виданий у Полтаві і заборонений до використання у 1933 р.; «Система освіти у самостійній Україні», «Система навчан­ня», «Виховний ідеали, «Виховна роль мистецтва», «Засоби естетич­ного виховання», «Тіловиховання як засіб виховання волі і характеру».

Г. Ващенко був переконаний, що українська національна система освіти може існувати тільки на підґрунті ідеалістичного світосприйняття та утвердження християнської моралі шляхом перетворення віри в Бога у внутрішнє переконання людини. Однак його християнський ідеал в сучасному розумінні досить абсолю­тизований, так само, як дещо переоціненим є розуміння ролі нації в історичному та політичному аспектах. У теоретичному обгрунтуванні педагогічної системи української держави Г. Ващенко виступив як педагог-ідеаліст переконаний, що нового громадя­нина української держави можна створити навчально-виховними засобами, і тільки. Суттю його педагогічних і філософських по­глядів став релігійний консерватизм, спроба обмеження розвитку нової української генерації християнською ідеологією.