2. Підходи світової науки до виникнення виховання як суспільного явища. Виховання у первісному суспільстві

Проблема розуміння факторів виникнення виховання та ета­пів його стновлення є не новою. Вже у другій половині XIX сто­ліття у світовій цивілізації виникло декілька підходів щодо розу­міння цього явища. Серед встанов­лених підходів досить чітко ви­діляються: біологічний, психологічний, релі­гійний та соціальний (трудовий). Перейдемо до короткого їх аналізу.

Основоположниками біологізаторського підходу щодо виникнення виховання є англійський філософ-соціолог Г. Спенсер і фран­цузький етнограф Ш. Летурно (кінець XIX ст.). Обидва відстоюва­ли вульгарно еволюціоністські позиції. При цьому доводили, що виховання не є специфічною, характерною особливістю людського суспільства. Виховання є біологічним явищем, властивим всім жи­вим організмам: як хребетним, так і безхребетним. Зокрема, у книзі “Еволюція виховання у різних людських рас” Ш. Летурно пробує довести, що виховання виникло за межами людського суспільства, тобто раніше, ніж з'явилася людина. На основі спостереження над тваринами Ш. Летурно ро­бить висновок, що виховання існує вже у тваринному світі: кішка вчить коше­нят ловити мишей, а качка каченят — плавати. Отже, за Ш. Летурно, людина, з'явившись на світ, наслідує вже встановлені, підготовлені форми виховання.

Психологічний підхід обґрунтував у кінці XIX ст. американсь­кий історик педагогіки П. Монро. Він визнав відмінність психіки людини від зоопси­хки. Тому позицію Ш. Летурно він піддавав кри­тиці. Разом з тим П. Монро вважав, що в основі виховання лежить наслідування дітьми дорослих. Таким чином, за П. Монро, наслі­дування є механізмом, сутністю виховного процесу. За даними су­часної психології, засобами наслідування діти дійсно привласню­ють досвід поведінки від батьків, але до 3-річного віку. Пізніше основним шля­хом формування досвіду дітей стає управління ви­ховним процесом з боку ба­тьків, вихователів. Тому наслідування лише частково може пояснити сутність виникнення виховання.

Автором релігійного підходу до виникнення виховання був німецький історик педагогіки кінця XIX ст. К. Шмідт. Останній від­стоював позицію релігійно-ідеалістичного походження вихован­ня. За цим твердженням, у вихованні виявляється, насамперед, творча дія Духа Всемогутнього. У християнстві, як відомо, священною вважається Трійця (Бог — Отець, Бог — Син і Бог—Дух Святий). Останній і освячує здатність батьків виховувати своїх дітей. За Біб­лейською міфологією, у момент вигнання із Едему (Раю) перших людей — Адама і Єви, — Бог — Отець через Святого Духа надав їм здатності до вихо­вання дітей.

Соціологічний підхід (трудовий) започаткований у другій половині XIX ст. німецькими соціологами К. Марксом і Ф. Енгельсом. Останній у роботах “Роль праці в процесі перетворення мавпи в лю­дину" та “Походження сім'ї, приватної власності і держави” показав, що причиною виникнення виховання була трудова, діяльність первісних людей. У зв'язку з удосконаленням трудових процесів виникла необхідність виготовлення знарядь праці та .вміння керу­вати ними. Таким чином, лише з виготовленням знарядь праці у первісних людей з'являється потреба у передачі від старших по­колінь дітям знань та вмінь виробництва і користування знаряддями. Саме старші змушені передавати молодшим трудовий досвід, щоб вижити в умовах боротьби з грізними силами природи. Завдяки праці, очевидно, за Ф. Енгельсом, біологічні передумови людини змогли трансформуватися у людські на соціальному рівні.

В останні роки в новітній українській історико-педаґогічній науці посту­пово утверджується соціокультурний підхід до виникнення виховання (А. М. Бойко, О.А. Дубасенюк, І.Д. Звєрєва, Л.Г. Коваль, М.В. Левківський, О.В. Сухомлинська). За цього підходу вихован­ня розглядається як результат накопи­чення досвіду соціальної, виробничої, мистецької та професійної культури. А головним його завданням стає інтеріоризація цих надбань зростаючою особис­тіс­тю з тим, щоб забезпечити оптимальну її соціалізацію в суспільстві.

Виховання у первісному суспільстві

3 історії відомо декілька етапів становлення первісної людини. Зокрема, приблизно за 100 тис. років до нашої ери з'являється людина неандертальського типу, котра приблизно у 40 тис. році до н.е., трансформувалася у кроманьйо­нця. Період між 100 тис. і 40 тис. років до н.е. називають в історії та антрополо­гії дородовим періодом. Очевидно, що на цьому етапі про виховання вести мову ще було б не зовсім коректним.

Проте відомо, що з 40 до 20 тис. років до н.е. період розвитку первісних людей отримав назву раннього матріархату. За цих часів люди стали прожи­вати родами. Основними засобами виживання були полювання та риболовля. При цьому молодші діти належали всьому роду. Виховання на цьому етапі ще не виділяється в особли­ву соціальну діяльність. За цих часів хлопчики супро­воджували чо­ловіків на риболовлю та полювання; дівчатка допомагали готу­вати їжу жінкам, виготовляти посуд та примітивний одяг, тобто займа­лися до­машніми справами. Отже, на етапі раннього матріархату виховання було безпосередньо пов'язане з трудовою діяльністю.

У період раннього матріархату, що особливо важливо, вини­кає певна си­стема звичаїв і традицій, а також ранні родоплемінні культи: магія, анімізм, фе­тишизм, тотемізм. Природно, що діти пізнавали сутність цих культів у процесі безпосередньої участі у їх виконанні, поряд з дорослими.

Приблизно за 20 тис. років до н.е. первісне родова община у своєму роз­витку переходить до пізнього матріархату. У цей період відоме виготовлення значних знарядь праці та зачатки землеробства.

У зв'язку з розвитком знарядь праці старші (немічні) починають викону­вати спеціальну соціальну роль — готувати дітей (окремо хлопчиків та дівча­ток) до життя. Природно, значна увага приділяється виконанню дітьми перших законів людського співжиття: табу і толіону. Табу з гавайської означає не ро­бити чогось недозволеного, щоб не нашкодити собі. Толіон розуміється як за­кон кривавої помсти.

Першоосновам матріархату починають вчити хлопчиків й дів­чаток у цей період у перших навчальних закладах — “будинках молоді”. Останні функціо­нували окремо для хлопчиків і дівчаток.

Доцільність вищеназваних закладів простежується й у період патріар­хату. Однак у зв'язку зі створенням моногамної сім'ї навчання у цих закладах починає доповнюватися домашнім вихованням.

На етапі патріархальної родової общини з'являються такі види діяльності, як мисливство, землеробство, скотарство та ремесло. Останнє дозволяло вдос­коналювати знаряддя праці.

Загалом, трудове виховання підростаючого покоління цього періоду до­повнюється знайомством з релігійними культами. У ро­зумінні первісних дітей та молоді формується уявлення не лише про земне життя, а й про душу. Проте процес такого формування був досить довготривалим: спочатку “країна мерт­вих” знаходилася під землею, а на етапі землеробських культів її “переносять” у не­бо. Очевидно, заслуговує на увагу те, що підростаюче покоління через примітивні культи привчали жити у злагоді з природою.

Отже, уже в умовах первісного суспільства спостерігається процес вихо­вання як спеціальної соціальної діяльності, котра роз­ширюється відповідно до конкретних вимог тодішнього “вироб­ництва" засобів для виживання. Вихо­вання конкретизувалося й що­до статі хлопчиків та дівчаток.