4. Статут 1786 року Російської імперії про зміст та особливо­сті шкільної системи

У 1786 році було затверджено «Статут народних училищ у Ро­сійській імперії», згідно з яким у губернських містах запроваджува­лись головні народні училища — школи з 4-х класів, але з 5-річ-ним курсом навчання, а в повітових — малі народні училища — 2-класні з дворічним терміном навчання. Навчання оголошува­лось безстановим і безплатним.

Реформа 1786 року мала на меті дати освіту в основному місь­кому насе­ленню. Прийняття Статуту мало певний вплив на освіту України, сприяло від­криттю нових шкіл в ряді міст. Проте охопи­ти все населення училища не мо­гли і не стали масовою школою. Широкі маси українського народу, по суті, були позбавлені мож­ливості здобувати освіту та й сам її зміст мав антинарод­ний характер: у школах заборонялася українська мова, ігнорувалися народні звичаї, традиції виховання. Переслідувалися прогресивні діячі освіти, школа перетворилася у знаряддя русифікації українського населен­ня. Населення України ставилось негативно як до головних, так ідо малих народних училищ, вважаючи, що вони готували лише канцеляристів і сутяг, ненависних народу. Український народ, як і раніше, хотів учити своїх дітей у дяківських школах, але уряд не визнав цих шкіл і вживав проти них рішучих заходів, забороняючи ходити до дяківських шкіл і змушуючи відвідувати урядові. Але й при цих за­собах боротьби з дяківськими школами в них вчилося значно більше дітей, ніж в урядових школах. Недостатня кількість шкіл змушувала українську шляхту віддавати своїх дітей на навчання до Петербургу і Москви або ж до західноєв­ропейських вузів. Україн­ська шляхта відчувала потребу університету в Укра­їні. Але жоден з проектів створення в Україні університету не діждався реаліза­ції за часів Катерини II, оскільки нейтралістська політика російського уряду взагалі була спрямована на те, щоб не допустити в Україні існування універси­тету — може, з міркувань, що саме український народ має особливу «схиль­ність до наук».

Дещо інший шлях у II половині XVIII ст. пройшла освіта і шко­ла у Схід­ній Галичині, на Буковині та в Закарпатті, які опинились під юрисдикцією авс­тро-угорської монархії. Український народ відразу відчув увесь тягар австрій­ської бюрократичної державної машини. Австрія дозволяла польській шляхті брати участь в управ­лінні краєм, внаслідок чого український народ терпів по­двійний гніт. З посиленням експлуатації українського народу австро-польська шляхта спрямувала свою діяльність на знищення всього укра­їнського. Авст­рійські колонізатори з презирством ставились до культури, мови, традицій захі­дних українців, намагалися приту­пити їхнє прагнення до воз'єднання з усім українським народом. В школах Галичини навчання велось переважно польсь­кою, іноді німецькою мовою. Вже на початку XIX ст. в Східній Галичині було скасовано обов'язкове навчання, встановлено плату за на­вчання у головних школах. Це був продуманий крок, спрямова­ний на гальмування розвитку освіти для простого люду. Посилю­вався суворий нагляд за діяльністю навчальних закладів, весь на­вчальний процес був пройнятий релігійністю.

Поступово народні школи Галичини перейшли у відання консисторій, які забороняли викладання українською мовою. До 1817 року в Галичині не існу­вало жодної тривіальної школи з українсь­кою мовою навчання.

Єдиними школами, в яких не заборонялося навчати українською мовою, були парафіяльні (хоч рівень їх був дуже низьким). Галичина проводила боро­тьбу за українську школу, за її національний характер.

Очолена духовенством боротьба за рідну мову підготувала ґрунт для по­яви «Русалки Дністрової». Австрійський уряд виступив за освіту українського населення, але на німецький лад. Українізація школи урядові була не до впо­доби.

Після повстання декабристів в 1828 році було проведено контр-реформу школи, головне завдання якої цар Микола І визначив, як підготовку людини до виконання нею станових обов'язків. Ре­акційний Статут 1828 року узаконює становість, монархізм, релі­гійність закладів освіти. Типи шкіл в округах були збережені, але порушувалась наступність між ними, кожний тип школи обслу­го­вував освітні потреби певного соціального стану.

Статут 1828 року насаджував в учбових закладах муштру, зу­бріння, до­зволяв тілесні покарання, встановлював систему суво­рого нагляду за учнями і викладачами, дріб'язкову регламентацію умов їх життя, навчання і поведінки. Учбове навантаження учнів було різко збільшене з метою заповнення їх часу, позбавлення можливості займатись самостійним читанням і зустрічатись з од­нолітками поза учбовим закладом.

В 1831 і 1832 роках більшу частину гімназії на Правобережній Україні було закрито, польські початкові школи скасовано. За­мість них насаджувались церковні православні школи, навчальні заклади закритого типу для дворян.

В першій половині XIX ст. в Лівобережній Україні було ство­рено цілий ряд гімназій (Харків, Чернігів, Новгород-Сіверський, Полтава, Катеринослав, Херсон). Щодо середніх шкіл для дівчат, то першими школами в Україні були: «інститути шляхет­них дівчат». Вже в 1818 році в Харкові існував інститут, де вчи­телював А. Гулак-Артемовський. В цьому році такий же інсти­тут було відкрито в Полтаві, в 1825 році в Одесі, в 1833 році — в Києві. Згодом почали відкривати так звані жіночі єпархіальні школи та жіночі гімназії. Київ першим з українських міст від­крив дівочу гімназію (1850), в 1860 р. вони з'явилися в Харкові і Полтаві. Курс дівочих гімназій був восьмирічним; восьмий клас був зорієнтований на підготовку вчительок і домашніх вихова­тельок. Програми дівочих гімназій відрізнялися від чоловічих головним чином в тому, що в них не було класичних мов, а на­томість заведено природознавство. Єпархіальні школи перева­жно були семирічними, а своєю програмою наближалися до ді­вочих гімназій. Існували ще середні дівочі школи відомства ім­ператриці Марії.

Кількість повітових училищ залишалася майже незмінною, а па­рафіяль­них з 1841 до 1856 рр. збільшилось тільки на 64 в межах всієї імперії (приріст — 4 школи в рік). В Україні цей процес носив нерівномірний характер.

В кінці 50-х років в Україні повстав новий тип шкіл для підлітків і дорос­лих — так звані недільні школи. Перша недільна школа була заснована в Києві в 1859 р., а через рік там існували вже 4 чоловічі та 2 жіночі недільні школи. Процес утворення неділь­них шкіл поширився на інші міста, навіть села. До навчання в цих школах взялась українська інтелігенція — вчителі, студенти і вза­галі молодь, серед якої не бракувало українців, що вважали необ­хідним вести навчання в цих школах українською мовою. Але не­довгим було життя недільних шкіл: в 1862 році розпорядженням міністра освіти всі вони були ска­совані.

Всі школи в Україні, від вищих до нижчих, були русифіковані. Крім того, школа була чужою для нашого народу не тільки мовою, а й самою методикою викладання. В читанках та підручниках го­ворилося виключно про руський на­род, його господарське життя і звичаї, історію, а про український — і не згаду­валося. В школі дитина потрапляла в залежну від неї духовну атмосферу, в чу­жий світ — нічого свого рідного вона не бачила. А звідси — слабкий розвиток дитини, невисокий рівень знань.

З таким шкільним балансом вступила Україна в II половину XIX століття. Але представники українського народу прагнули навчати і навчатися рідною мовою. Цісарський уряд був змушений піти на поступки. Новий шкільний ста­тут, прийнятий в 1787 році, визнав українську мову основною для шкіл Гали­чини, а в 1789 році уряд Австрії дав згоду на відкриття українських шкіл, хоч даних про від­криття хоча б однієї школи з українською мовою навчання немає.

На початку XIX ст. царський уряд Олександра І проводить ре­форму­вання системи освіти в Росії за західноєвропейським зраз­ком, запозичивши систему освіти періоду французької революції.

Навіть у найважчі часи русифікації України передова частина інтелігенції усвідомлювала, що без національного навчання роз­виток української держави стане неможливим. В ході реформи 1804 р. керівництво справою освіти в окру­гах покладалось на уні­верситети, які, на думку української інтелігенції, по­винні були зайняти принципові позиції з проблеми формування національ­ної освіти в українських землях. Не дивно, що ректор Харківсько­го університету Іван Рижевський звернувся до Імператорської Ака­демії Наук з пропозицією видати літопис про Україну, її мову. Академія не дала відповіді на цей лист.

Не обминула русифікація і середніх шкіл. У гімназіях, що від­кривалися в Україні, навчання проводилось російською мовою. Українська мова, культура і історія не вивчались і в жіночих сере­дніх навчальних закладах; українського народу ніби й не існувало взагалі. Українська мова зовсім усувалась зі школи. У 1863 році російський міністр внутрішніх справ Валуєв видав наступний указ: «Никакого малоросийского языка не было, нет и быть не может й что наречие, употребляемых простонародьем, єсть тот же русский язык, только испорчен­ный влиянием на него Польши». Інко­ли в російських підручниках з'являлися статті з українського жит­тя, але вони або спотворювали історію українського народу, або були просто брехнею. Російська історія не обмежувалась русифі­кацією української школи. У 1876 році царський уряд видав указ, який пере­кривав і цей доступ рідного слова до українського наро­ду: «Не допускать ввоза в пределы империи без особого разреше-ния книг, издаваемых на малоросийс­ком наречии. Печатание и создание в империи оригинальных произведений й переводов на том же наречии воспретить. Воспретить различные сценичные представлення и чтения на малоросийском языке».

Ця доба відзначалася повним пригніченням вчительства і уч­нів. Право­слав'я цілком русифікувалось, як і чимало вихованців шкіл. Після розправи із членами Кирило-Мефодіївського братст­ва царизм посилив репресії проти України. Заборонялись будь-які книги українською мовою, переслідувались на­віть наукові статті про Україну російською мовою.