3. Діяльність козацьких шкіл в Україні (січові, полкові, му­зичні та ін.)

У 1652 році Богдан Хмельницький видав універсал про організацію при кобзарських цехах шкіл по підготовці кобзарів, лірників і взяв їх під свою опіку. Це були, по суті, перші музичні школи в Україні.

Учителями працювали козаки-кобзарі, що за віком чи з інших причин не могли володіти зброєю. Заняття з учнями вони проводили індивідуально. Лише тоді, коли юнак міг самостійно створи­ти мис­тецький твір, він діставав право співати людям. Тому коб­зарі часто були і поетами, і композиторами. Підго­товка їх мала велике значення для козацького вій­ська. Гра піднімала запоріж­ців на бій з ворогом, кобзарі і лірники розносили славу про подвиги козаків по всій Україні.

Осередком освіти XVII ст. був, звичайно, Київ; але школи були і у Черні­гові, Новгород-Сіверську, Почаєві, Батурині та ін.

Павло Алепський, котрий в 1652 році їхав через Україну у Мо­скву, пише, що козацькі маляри навчились від Франків і Ляхів малювати ікони.

Козацькі школи діяли у полкових і сотенних містах і містечках України. На території Лівобережної України до другої половини XVII ст. діяв адмініст­ративно-територіальний полковий устрій на чолі з генеральною старшиною (ге­тьманом). За даними ревізійних книг, у семи полках Лівобережжя було 866 по­лкових шкіл: у Ні­жинському — 217, Лубенському — 172, Чернігівському — 154, Пе­реяславському — 119, Полтавському — 98, Прилуцькому — 69, Мир­городському — 37.

Ці школи розміщувалися переважно у приміщеннях, які належа­ли церк­вам, їх іноді й називали за назвою церкви: Покровська, Успенська та ін. Вчи­телі мали собі помічників з кращих учнів, яких називали «школярами», «моло­диками», «виростками». Учні жили в бу­динку дяка і крім навчання виконували роботи по господарству.

Методи навчання в школах були обмежені, хоча вчителі і на­магалися пе­вною мірою унаочнювати навчальний процес, особ­ливо під час вивчення аз­буки. Вчитель, узявши руки в боки, зо­бражував букву «Ф», піднявши одну руку вверх, а другу опустив­ши вниз, — «X»; опустивши руки і розставивши ноги — «Л» і т.д.

Ці школи існували на кошти батьків. За вивчення букваря батьки платили від 50 копійок до 1 карбованця, часослова — 1—2, Псалтиря — до 5 карбован­ців.

Дітей навчали читати, писати, рахувати та ін. Виховання було переважно релігійним. У Лубенському і Чернігівському полках діти старшини і заможних козаків навчалися грамоти та військової справи у парафіяльних школах або при сотенних і полкових канцеляріях.

Військову справу викладали досвідчені і випробувані в боях козаки. Вони носили звання «військового служителя» і користу­валися високим авторитетом.

Ці школи давали дітям хліборобського стану лише початкові знання, але вони були доступними і задовольняли на той час скро­мні потреби трудового люду в освіті. Вони були тим єдиним дже­релом, де жевріла рідна мова, правда про історію свого краю, збе­рігалися і примножувалися народні звичаї, традиції тощо.

4. Система виховання лицаря-козака

У другій половині XV—XVI ст. В Україні виникло і сформува­лося коза­цтво як форма протесту українського народу проти зро­стаючого соціального та національно-релігійного гноблення, по­силення кріпацтва і розвитку кріпос­ного права.

Багатовіковий визвольний козацький рух покликав до життя унікальне явище не лише східнослов'янської, а й світової культу­ри — козацьку педаго­гіку.

Козацька педагогіка — це частина народної педагогіки у вер­шинному її вияві, яка формувала в підростаючих поколіннях укра­їнців синівську вірність рідній землі. Батьківщині — незалежній Україні. Це народна виховна мудрість, що своєю головною метою ставила формування в сім'ї, школі і громадському житті козака-лицаря, мужнього громадянина з яскраво вираженою українською національною свідомістю і самосвідомістю.

Створена козаками педагогіка ввібрала в себе ідейно-мораль­ний, емо­ційно-естетичний, психолого-педагогічний зміст богатир­ської епохи в житті наших пращурів періоду Відродження.

Під могутнім захистом козацьких збройних сил в Україні існу­вали різні типи навчальних закладів. Поряд з академіями, братсь­кими, дяківськими, цер­ковними, монастирськими школами, коле­гіумами працювали народні профе­сійні школи мистецтв і ремесел (кобзарства, гончарства, бортництва та ін.) та козацькі, січові шко­ли на території Січі, земель Війська Запорозького, на Ге­тьманщині.

Перша школа на Січі, відкрита в 1576 році, послужила зразком для вини­кнення осередків освіти на всій території козацьких вольностей. Склад учнів визначався звичаями, що формувалися на Січі. Так, там заборонялося перебу­вання жінок. Навіть отамани залиша­ли свої сім'ї десь за межами Січі. За пору­шення цього порядку загрожувала смертна кара. Батьки прибували на Січ з си­нами, щоб ті навчилися грамоти і військової справи. Траплялося, що, шукаю­чи порятунку від панської сваволі, діти добиралися туди самі.

Січова школа існувала при церкві Святої Покрови, розташо­ваної на те­риторії Запорозької Січі. Вона складалася з двох відді­лів: в одному вчилися ті юнаки, що готувались на паламарів і ди­яконів — у цьому відділі було завжди ЗО учнів. Крім того, був відділ молодиків, де вчилися сироти, хрещеники коза­цької стар­шини та інші діти. Тут учили цих дітей, — їх було біля 50, — гра­моті, співу та військовому ремеслу.

В січовій школі було реалізовано принцип гармонійного вихо­вання лю­дини, бо поруч із загальноосвітніми предметами багато уваги приділялося пси­хофізичному вдосконаленню майбутніх козаків.

Традиції фізичного та психофізичного загартування підроста­ючих поко­лінь продовжувалися в козацьку епоху. Загартовуючи себе і готуючи свій орга­нізм до складних випробувань долі, коза­ки влі­тку спали проти зоряного неба, уявою і думкою ширяли в невідомі світи, праг­нули проникнути в таємниці Ко­смосу. Вони грунтовно знали народну меди­цину, її рецепти, які забезпечували міцне здоров'я, повноцінне довголіття. Г. Боплан писав: «Маючи міцне здоро­в'я, козаки майже не знають хвороб».

Відомо, що в січових і козацьких школах перехід з одного класу в інший, від букваря до Часослова, потім ~- до Псалтиря і т.д. супро­воджувався народ­ними дитячими забавами, іграми, різноманітними фізичними вправами. Дослі­дник С. Сірополко пише, що в цих шко­лах хлопчиків учили «Богу добре моли­тися, на коні реп'яхом сидіти, шаблею рубати і відбиватися, з рушниці гостро­зоре стріляти й списом добре колоти». Важливе місце відводилося також фор­муванню в уч­нів умінь плавати, веслувати, керувати човном, переховуватися від ворога під водою (за допомогою очеретини) та ін. Все це підносило дух уч­нів, наснажувало їх оптимізмом, вірою у свої сили^ можливості.

Як і бувале козацтво, молодь на свята народного календаря, у процесі на­родних ігор змагалася на силу, спритність і прудкість, винахідливість, точність попадання в ціль тощо. Традиційними були змагання на конях (скачки, пере­гони та ін.). Козаки любили своїх витривалих і прудконогих коней, це закріп­лено у теплих зве­рненнях до своїх чотириногих друзів («брате мій», «това­ришу мій»), у прислів'ях («козак без коня — не козак» тощо).

Козацька молодь систематично розвивала свої природні зада­тки, вдоско­налювала тіло й душу в іграх, танках, хороводах, різ­них видах змагань і боро­тьбі. Підлітки і юнаки охоче брали при­клад з дорослих, які відчували психоло­гічний комфорт завдяки тому, що однаковою мірою турбувалися про свій інте­лектуальний, моральний, духовний і фізичний розвиток. Це створювало в них настрій внутрішнього задоволення, хорошого самопочуття, спри­яло єдності слова і діла, думки і вчинку, гармонії душі й тіла.

На Запорізькій Січі існувала специфічна система відбору і ви­школу мо­лодих людей, так званих молодиків. «Хто хотів стати ко­заком — мусів наперед служити три роки в старого козака за джура. Джура (слуга) робив усяку роботу. Носив за козаком другу рушни­цю й потрібні клунки. Щойно потім, коли вивчився від того козака орудувати зброєю і набирав вправності в битвах, ста­вав правдивим козаком і діставав зброю: рушницю, щаблю, спис, лук і стріли».

Цілком ймовірно, що час перебування молодиків у Січовій школі суворо не регламентувався, а залежав, в першу чергу, від їх здібностей до військової та духовної науки.

До школи приймалися хлопчики з 9 років. Підростаючи, вони ставали помічниками вчителя: підтримували в класі дисципліну, привчали молодших до самообслуговування.

Посібниками для навчання були Часослов і Псалтир, які в до­статній кількості друкували Київська і Чернігівська друкарні, а та­кож скорописна «Ко­зацька читанка».

Перший розділ « Читанки» містить реєстр «Переяславських ста­тей 1659 року», які були прийняті після виборів гетьманом сина Богдана Хмельни­цького Юрія.

У чотирнадцяти статтях Богдана Хмельницького 1654 року й де­в'ятнад­цяти інших авторів, що входять до другого розділу, роз'яс­нюються обов'язки перед державою гетьмана, старшини та коза­цького війська. Третій розділ має текст присяги гетьмана, стар­шини та козацтва на вірність московському уря­дові. Чимало сторінок книжки віддано художнім творам, характерним для XVII ст.; та географічний словник.

Окремий розділ присвячено питанням моралі. Це уривки з «Великого Зер­цала» та книги «Союз всем добродетелям». Книжка завершується низкою так званих віщих снів.

В учнівському колективі діяло самоврядування, що нагадувало козацьке. Учні обирали зі свого складу двох отаманів: одного для старших, другого — для молодших. Якщо ті не виправдовували довір'я, після закінчення навчаль­ного року їх переобирали.

Молодь на Січі виховувалась на демократичних засадах. Усі мали рівні права та обов'язки. Найвищими якостями вважалися патріо­тизм, готовність віддати життя за волю і свободу України, чесність, самодисципліна, взаємодо­помога. Існувало побратимство. Хлопчи­ки, що браталися, клялись один од­ному у вірності до кінця життя.

Великий виховний вплив на дітей мали різноманітні види на­родного ми­стецтва (декоративно-ужиткове, музичне, танцюваль­не, вишивання тощо) та фольклорне виховання (пісні, думи, леген­ди, перекази, балади, прислів'я, при­казки про козаків тощо), що були пройняті вільнолюбним козацьким духом, пі­знавально-виховним потенціалом національної символіки.

В духовному житті молоді козацька педагогіка відводила особ­ливу роль лицарській честі і лицарській звитязі. Кожен молодий козак прагнув розвинути в собі ці шляхетні якості.

Українська козацька система виховання — глибоко самобутнє явище, аналогів якому не було в усьому світі. Вона мала кілька ступенів. Передусім — дошкільне родинне виховання, яке утвер­джувало високий статус батьківської і материнської народної ко­зацької педагогіки.

Другий ступінь козацького виховання найдоцільніше назвати родинно-шкільним. Потім молодь, яка прагнула знань, училася у вітчизняних колегіу­мах, у відомих університетах Європи, отри­мувала підвищену і вищу освіту. Такі молоді люди, освічені і ви­ховані на європейському рівні, часто очолювали національно-визвольний рух, брали активну участь у розбудові освіти, науки і куль­тури України та інших, зокрема слов'янських держав. У січових і козаць­ких школах, школах джур, а також по закінченні вищих навчальних закладів юнацтво одер­жувало систематичне фізичне, психофізичне, моральне, естети­чне і трудове за­гартування, націо­нально-патріотичну підготовку, спортивно-військовий ви­шкіл.