47.Культура національних меншин в Україні.

Україна - багатонаціональна держава. В добу становлення незалежної Української держави проблема надійного захисту національних меншин стала пріоритетною. В Україні розроблено і створено законодавство в питаннях збереження ідентичності і культурної самобутності національних меншин, що відповідає світовим стандартам. На цих засадах побудовано Декларацію прав національностей України, прийняту в листопаді 1991р. А в статті 6 Закону України “Про національні меншини в Україні” зазначено, що держава гарантує всім національним меншинам права на національно-культурну автономію: користування і навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови в державних навчальних закладах або через національні культурні товариства, розвиток національних культурних традицій, задоволення потреб у літературі, мистецтві, засобах масової інформації. Пам’ятки історії і культури національних меншин в Україні охороняються законом.

З часу проголошення незалежності Україна прагне створити умови для рівноправного розвитку та активної участі в соціально-економічному, політичному та духовно-культурному житті держави представників всіх національностей, котрі разом з українцями складають єдину етнонаціональну структуру суспільства.

У країні послідовно розбудовується культурно мистецьке життя національних меншин, йдуть пошуки вирішення проблем їхньої освіти, дозвілля, відродження національних традицій. Здійснюється ряд інших заходів, спрямованих на гарантоване забезпечення політичних, соціальних, економічних та культурних прав і свобод, розвитку національної самосвідомості та самовиявлення етносів України.

На сьогодні в Україні створені та активно діють понад 780 національно-культурних товариств. Найчисельніші з них: російське, єврейське, польське, угорське, грецьке, болгарське.

Значна активізація роботи товариств посприяла створенню ряду нових аматорських художніх колективів, проведенню як національних так і поліетнічних культурно-мистецьких акцій, етнокультурологічних конференцій, фестивалів дитячої творчості тощо. У державних музеях України створюються експозиції, що висвітлюють питання історії культури, побуту, традицій національних меншин.

48. Релігійний діалог в історії культури України.

Входження України у світовий релігійний простір відкрило шлях до поширення нових та нетрадиційних для нашої країни релігійних течій та напрямків, що суттєво змінило українську конфесійну карту.

Релігійне відродження породило безліч проблем, пов’язаних з нормалізацією релігійного життя, державно-церковних та міжконфесійних відносин, зокрема подоланням гострих і болючих міжцерковних конфліктів, успішне вирішення яких сприятиме зростанню авторитету нашої країни на міжнародній арені та її вступу до світового співтовариства як рівноправного члена.

З кінця 80-х років загальна кількість релігійних організацій в Україні зросла в 4 рази.

Найвпливовішою складовою релігійного життя, незважаючи на кризові моменти, залишилося православ’я. Серед православних церков чисельно домінуючою була Українська православна церква в єднанні з Московським патріархатом. Українська греко-католицька церква на кінець 90-х років за кількістю громад перебільшила рівень 1939 р. Після легалізації церква відновила свою структуру (монастирі, навчальні заклади, чернечі ордени тощо).

З кінця 80-х років розпочався новий етап еволюції протестантських конфесій. Більшість течій здійснювали перехід до церковного статусу, що проявилося у створенні формалізованої структури та розгалуженої організації

На Україні з початку 90-х років існувало одинадцять релігійних напрямків, заснованих національними меншинами. Найбільш впливовими та чисельними серед них були організації мусульман та іудеїв. та здійснення паломництва до них.

Інтенсивно поширюються новітні релігійні напрямки. З 1991 по 2000 рр. чисельність цих організацій збільшилася у 76 разів.

Значно зросла проповідницька, місіонерська та видавнича діяльність релігійних організацій. На кінець 90-х років в Україні діяло 184 місії, 49 братств, різними конфесіями видавалося 194 релігійних видання.

Свідченням релігійно-конфесійного відродження стали відбудова, реставрація та побудова нових культових будівель. Протягом 1992-1999 рр. було збудовано понад 2597 храмів, каплиць й молитовних будинків.

Спільна робота держави та релігійних організацій дозволила фіксувати на кінець 90-х років певні позитивні зрушення, хоч багато проблем у державно-церковних та міжцерковних відносинах залишилося невирішеними.