16. Політика «українізації», її наслідки.

Українізація - це політика в національно-культурній сфері, яка здійснювалася радянським керівництвом в Україні у 20-ті рр. Українізація передбачала задоволення певних національних вимог українського народу:

висування українців на керівні посади;

- запров.української мови в державні та культурні установи, пресу, навч.заклади;

- створення відповідних умов для культурного розвитку національних меншин

Більшовики змушені були піти на проведення цієї політики, оскільки перебували під впливом національно-визвольної боротьби українців 1917-1920 рр. і прагнули забезпечити собі підтримку всього населення України.

Українізація здійснювалася в певних, дозволених центром рамках.

Рушійною силою у справі українізації став Наркомат освіти України, яким у 20-ті рр. керували прибічники національного відродження Г.Гринько, Шумський, М.Скрипник.

Наслідки українізації:

- 20-ті рр. стали періодом подальшого національного відродження.

- у 1930 р. чисельність шкіл з українською мовою навчання становила 85%, на українську мову було переведено 75% діловодства державних установ, українською мовою видавалося 90% газет і більше половини книжок і журналів.

- кількість українців серед службовців держапарату зросла з 35 до 54%.

- українізація сприяла залученню до радянського культурного будівництва української інтелігенції.

Причини згортання українізації

- українізація почала виходити за дозволені центром рамки

- вона охопила все суспільно-культурне життя республіки;

- зростав прошарок української інтелігенції, якій режим Сталіна не довіряв і бачив у ній ідейного конкурента партії;

- українізація сприяла зростанню національної свідомості українців, стимулювала націонал-комуністичні настрої.

В 1933 українізацію згорнули.

17. Українське питання на Парижській мирній конференції.

На Паризькій мирній конференції "українське питання" не стояло окремим. Воно виникало в процесі визначення повоєнних кордонів Польщі, Румунії, Чехо-Словаччини. Представники українських делегацій не визнавалися повноправними представниками українського народу. Українці були єдиним народом, право якого на самовизначення на конференції було проігноровано.

Загарбання Польщею Східної Галичини й Волині не дістало належної оцінки на Паризькій мирній конференції. Не прийнявши формального рішення, керівники Антанти і США фактично визначили долю цих західноукраїнських земель на користь Польщі. На тому, щоб передати їх під владу Польщі, особливо наполягали Франція і США. При цьому вони ігнорували виступи українських представників у західних країнах за природне право українського народу на самовизначення.

Із більшим розумінням до вирішення українського питання на Паризькій мирній конференції поставились англійці. Це пов'язують, зокрема, із тим, що радником британського міністерства закордонних справ у справах Галичини був Л. Намієр, українець за походженням.

25 червня 1919 р. Польща одержала повноваження на окупацію всієї Галичини та введення цивільної адміністрації на цій території. Умовою було забезпечення автономії Галичини, політичної, релігійної та особистої свободи населення.

Тактично гнучку дипломатичну лінію з метою заволодіти Закарпаттям проводили. У січні 1919 р. чеські війська зайняли Ужгород. 8 травня в Парижі було ухвалено рішення про передачу Закарпатської України Чехо-Словаччині. У вересні 1919 р. воно ввійшло в Сен-Жерменський мирний договір.