2.3. Розподіл весільного короваю

Коли весілля підходить до кінця, виносять коровай, щоб роздати гостям. Для цього вибирають одруженого чоловіка із найближчого оточення: брат, хрещений батько. У молодої на весіллі – родичі молодого, а в молодого – рідні молодої. Коровай ставлять на кришку з діжки, в якій його місили. Коровай прикрашений гільцем, на якому обов’язково мало бути три пагони, до яких прив’язують жито та свічки. Саме через присутність таких вогнів на короваї співають пісню на зразок записаної в с. Лисиче від Лелях Л. Т.:

«Ой, засвіти, Боже, з раю

до нашого короваю,

ой засвіти яснесенько

розкраяти дрібнесенько» [3].

Лановики стверджують, що цей обряд бере свої корені в тотемізмі, і той, хто розділяє коровай, виконує роль жерця у племені, який розділяє коровай як тотемну жертву [16, с. 196].

Марчук З. висловлює думку, що коровай – це первісно тварина, бичок чи корова, оскільки «коровай» і «корова» – це спільнокореневі слова. Часто коровай виступає як жива істота і набуває антропоморфних рис. На Славутчині первісні ритуальні тексти, які б засвідчувала порівняння короваю з коровою вже втрачені. Натомість, в інших регіонах така алегорія зустрічається досить часто. Звідси ж і звичай надавати хлібові, зокрема весільному, форм різних тварин, зокрема, гусочок, голубів, бичків тощо. Гусочки на Славутчині теж виконують роль жертви яку приносили під час весіль давні слов’яни. Хв. Вовк стверджує, що такий звичай існував у багатьох європейських народів [7, с. 224]. Цю точку зору сприймає і М. Сумцов, який доводить, що у весільній церемонії корова – це символ нареченої, який повністю узгоджується з етимологічним та історичним призначенням корови як «жіночого начала» [21, с. 78]. Оскільки розподіл короваю відбувається в хаті молодої, то наречена виступає жертвою з боку її роду. Марчук З. стверджує, що із заміною скотарського побуту хліборобським, тваринну жертву замінила рослинна – хлібна [19, с. 24].

Тоді ж співаються пісні на зразок записаних від Лелях Л. Т.:

Дружба коровай несе,

віточками трясе,

а віточки мають,

як мак процвітають [3].

Музикантам співають наступну пісню:

Ой, де цяя весела музика,

ой де наша весела музика,

бо на неї підошва велика,

ой, як буде добре грати,

то буде підошву мати [3].

Їм несуть підошву, пляшку горілки, а ті починають грати веселої музики, а всі співають.

Тарілку, в якій був коровай, потрібно було розбити об сволок. Тоді висипають ці черепки на підлогу і танцюють на них.

За словами Лелях Л. Т., коли підходив час знімати вельона, молодій співали:

Ой чи чуєш ти, (ім’я),

тебе матінка продає,

тебе продає, подарки бере,

тебе не жалує [3].

Тоді за традицією, молода плаче, ніби не хоче йти від рідної матері до чужої свекрухи і їй також співають:

Подивися, Галинко,

куди матінка вийшла,

чи в клітку по квітку,

чи в комору по намітку.

Не в клітку по квітку,

а в комору по намітку [1].

Далі мати знімає вельона і зав’язує молодій намітку, співаючи:

Розтупітеся люди,

нехай стежичка буде,

нехай матінка прийде

з (ім’я молодої) бинди зніме,

щоб в биндах не ходити,

час дружок обділити [1].

Раніше ж мати знімала вельона, а свекруха пов’язувала хусткою. Любов Тимофіївна Лелях же вказує дещо інший варіант такого обряду. Оскільки весілля відбувалося спочатку в молодої, а тоді в молодого, то матері не їздили один до одного, вони були господинями в себе вдома. Саме тому вельона знімала мати вдома у нареченої, а до свекрухи вона їхала вже в хустці. Цікава особливість, що намітку мати доньці зав’язувала не на голову, а навхрест на груди. На голову ж в’язалася хустка. Лелях Л. Т. заспівала пісню, яку тоді ж всі разом співають:

Видурили, видурили

в пана-свата дочку.

А ми її не дурили,

вона сама хтіла,

вона вділа чорну шапку

та між нами сіла [3].

Коли молодій пов’язувалася намітка, символічно співалося:

Ой нате вам,дружечки,

червонії биндочки (2р.),

мені будуть рожові

до матінки чужої (2 р.) [3].

Вона вже не має права носити червоні стрічки. Їх вона роздає дружкам. Собі залишає рожеві, зелені тощо. Після заміжжя наречена вже носить лише намітку, а під намітку вдягає чепець. Також вона вже не має права заплітати косу. Вона волосся просто збирає позаду.

Закінчується весілля піснями:

То там були печені, там усе були печені устаньте, браття, поклонімося (кланяються), Господу Богу помолімося (хрестяться)Господу Богу, Духу Святому, свату, сваниці, ще й кухароньці за хліб, за сіль та й за славоньку, та й за чароньку, та й за честь, за славоньку [3]

Після весілля в цей самий вечір молода їде в супроводі трьох-чотирьох жінок до молодого, везуть придане. Їхали увечері тому, що ніч була сакральним часом і мала надзвичайно велику силу і таємничість. Саме в цю пору доби найкраще засвоюються чари або скріплюється шлюб. Саме тоді й відбувалася перша шлюбна ніч наречених. Мати давала доньці два рушника – для посуду і для обличчя, що є символом того, що молода вже є господинею в домі молодого. Роблять весільний поїзд молодої і найближчі їдуть на святкування ще й туди.

На жаль, текстів, які засвідчують сумне прощання дівчини зі своїм родом нами зафіксовано у місцевому фольклорі не було. Саме тому, одразу відбувається перехід до пісень, які співалися вже безпосередньо з приїздом поїзду молодої до свекрухи.

За словами Лелях Л. Т., свекруха обов’язково зустрічала невістку з виноградом:

Рада свекруха невістці, рада,

насипала винограда,

поставила на тарілку,

пригощає невістку [3].

Це означало, що свекруха задоволена невісткою і погоджується жити з нею під одним дахом. Коли ж винограду не було, його могли замінити вишнями або черешнями. Лелях Л. Т. каже, що тоді ж співають матері:

– Ой не гнівайся моя матінко на мене,

що я приїхав із дружиною до тебе,

– Ой не гнівалась, ти мій синочку,

як ти ріс, тепер не буду,

що дружиноньку ти привіз.

То вона буде по нашім саду ходити,

то вона буде вишні-черешні садити,

то вона буде вишні-черешні садити

то вона буде всьому родоньку годити [3].

У пісні не даремно згадується про вишні-черешні. З давніх-давен це були священні дерева, які досить часто виступали тотемами. Кожна родина біля хати завжди повинна була мати садок, де б росли вишні та черешні. Їхні ж плоди – червоні, тобто символізують дівочу красу і цноту. Тут же йдеться, про те, що якщо невістка садитиме вишні-черешні, їхній рід процвітатиме, розростатиметься.

У домі молодого відбуваються абсолютно всі ті ж етапи весілля, що і в молодої, за винятком пов’язування намітки. Тут теж співають жартівливих пісень за столами, які ми мали змогу записати від Лелях Л. Т., наприклад:

Ой сват добрий, (2)Сваха лиха,

наварила горілочки, нам не дала,

поставила на припічку, розлила,

сама собі шкодоньки зробила [3].

В цей день молода вперше залишається ночувати у новому домі. Тоді ж відбувається перша шлюбна ніч. По приїзду молодих їм готують шлюбну постіль. Сюди ж входили переодягання нареченої, вивід її до гостей, демонстрація її цнотливості тощо.

Отже, у Славутському районі весілля орієнтується навколо зустрічі нареченого у домі молодої, взяття шлюбу в храмі, посаду в домі, переїзду до молодого і святкування там. Зустрічаються певні локальні особливості, які помітно вирізняють регіон. Зокрема, це полягає в інакшому зав’язуванні намітки, посаду молодої, виведення її з комори чи роздачу молодою стрічок дружкам. Загалом можна виділити багато таких особливостей, але в загальному можемо сказати, що весілля Славутчини має багато спільних рис в загальноукраїнській весільній обрядовості.