1.3. Випікання короваю

У цей самий день на Славутчині традиційно здійснюється обряд випікання короваю. Коровай готують в суботу. Лелях Любов Тимофіївна із с. Лисиче розповіла, що на коровай просить мати. Якщо наречений чи наречена просять на весілля, але мати не попросила на коровай – на весілля не йдуть. Тобто не йдуть не тільки на коровай, а й на саме весілля. Тому, коли запрошують на весілля, то кажуть: “Просив батько й мати і я прошу.” Молоді мали просити усіх зустрічних [3] Дорога тут виступає символом межі. Зустрічні – представники «того» світу. Їх задобрювали, у них просили благословення. Тут же ми помічаємо місцеву особливість, тому що на інших територіях на коровай мати запрошувала тільки тих жінок, які мали місити коровай чи тримати ночви. Це мали бути заміжні жінки, щасливі у шлюбі. Не зважаючи на це, в с. Лисичому на коровай мають приходити всі, хто наступного дня мав бути присутнім на весіллі. Коли мати ходила запрошувати на коровай, вона заходила і до тих людей, які мали просто прийти на весілля. Якщо ж на коровай не запросили (і чоловіків, і жінок), то на саме весілля не йшли. Але місити тісто дозволялося не всім. Це робили тільки заміжні, щасливі в шлюбі жінки. Вдів та неодружених до місіння короваю не допускали, але вони обов’язково допомагали співати і проводити традиційний ритуал. Місили ж коровай дві жінки, а дві тримали ночви. Також вони могли чергуватися.

Можливо, це є відгомін архаїчних часів, коли після посадження короваю в піч відбувалися своєрідні оргії між присутніми чоловіками та жінками. Таким чином коровай вбирав у себе творчу енергію, був символом кохання майбутнього подружжя та народження дітей.

Здоровега Н. пише, що у минулому головний обрядовий хліб – коровай – виконував, очевидно, і певну правову функцію. Про це можна судити з того, що коровай виготовляли тільки на перше одруження. Вдовам та вдівцям його не випікали [12, с. 78]. В цьому плані коровай виступає основним ініціаційним атрибутом, який виготовлявся раз у житті. Кому ж не пекли коровай за життя, його обов’язково мали спекти після смерті у день похованя. Тоді ж коровай ділили на кладовищі, що символізувало одруження зі смертю (за християнським варіантом – з Ісусом Христом або Дівою Марією).

Важливе функціональне призначення короваю (магічне, правове, естетичне) зумовило його стійке побутування впродовж віків з поступовою зміною функції з магічної на естетичну та виховну. Саме в цьому випадку ми ще раз пересвідчуємося у величезному значенні культу хліба для слов’ян. Хліб в цьому випадку постає як божество, якому потрібно поклонятися, оскільки «хліб – святий». В таких табу, як заборона кидатися хлібом, викидати його в сміття тощо і проявляється виховна функція хліба, зокрема і весільного короваю.

За словами Лелях Любові Тимофіївни, ночви для місіння короваю ставлять на стілець, застелений кожухом або килимом. Під кожух кладуть монети. Треба щоб кількість монет була парна і кожна монета також парна (номінал). Потім на цей кожух сідали на весіллі молоді [3].

Ночви ставили під сволоком, на якому був забитий скоболь (скобель) – кований цвях, на який вішали колиску. Це символізувало продовження роду. Також по центру на сволоку був вирізьблений хрест. В ночви насипали муку, все готували, а тоді коровайниці просили в батьків благословення.

Сердюк Людмила Василівна повідомила, що у селі Мирутин випікання короваю починається словами:

Батько домовий і мати домова,

Староста паненський,

Дозвольте своєму дитяті

Коровай розчиняти!,

на що вони відпвідають: «Хай Бог благословить!» (тричі).

Тоді коровайниці в одній мисці миють руки і співають:

Як я цюю пшениченьку полола,

Наді мною зозуленька кувала,

Ой кувала та й казала паничеві,

Буде цяя пшениченька калачеві.

Ой кувала та й казала старій пані,

Буде цяя пшениченька короваю [1].

Любов Тимофіївна із села Лисиче продовжила, що після миття рук співають таку пісню:

А Наташина мати (2),

Да по вулицях ходить (2),

Коровайничок просить:

Коровайнички та голубочки (2),

Да ходіть ви до мене (2),

Та до моєї хати (2),

Та до мого дитяти.

Спечіть її коровай красний (2),

Як на небі та місяць ясний.

Спечіть йому та дві шишечки (2),

Як на небі та дві зірочки (2)

[3].

В цій пісні яскраво простежується зв'язок з космогонічними уявленнями. Коровай порівнюється з місяцем, а шишки з зірочками. Можливо, така аналогія пов’язана побажанням молодим побудувати сім’ю, в якій би був такий порядок, як в космосі, щоб всі гідно виконували свої функції та й надалі продовжували рід.

Після цього одна з коровайниць співає:

А я вдома сиділа, та й в віконце гляділа,

Чи не прийдуть просити коровай замісити.

Вони прийшли поросили, а ми прийшли замісили [3].

Жінки, які місили коровай, в тісто обов’язково додавали горілку. Ті ж, хто тримав ночви, горілки спробувати не могли, що і демонструється в пісні із с. Дідова Гора: «А хто буде тісто місити, то той буде горілочку пити, а хто буде ночви держати, то той буде слиню ковтати» [1].

Оригінальний характер мають коровайні пісні, записані від Любові Тимофіївни із с. Лисиче:

Поломили та воли двері (2),

Із комори та до господи,

З’їли яру ярицю (2),

На коровай пшеницю.

Зажурилась Наташа,

З чого ж мені коровай буде?

Обізвався батенько(2):

Не журися доненько (2),

Намолотим да навіємо,

Намелемо да насіємо(2),

На коровай ще наспіє.

та Ніхто цього та й не знає,

Що наш коровай має

З трьох криниць водицю,

З трьох полів пшеницю,

Старих курок яйця,

Ще й барвінок з Кремлянця¹[3].

У цій пісні ми спостерігаємо традицію збирання перемеленого борошна із зерна, що походить із трьох полів, а також взяття води із трьох криниць. Тут же бачимо, що яйця також бралися від старих курей. Можливо, вони були кращими за якістю, а може й мався на увазі досвід. Тут варто звернути увагу і на частоту використання сакрального для українців числа три. Для того, щоб створити якнайкращі умови для укладання нового шлюбу, потрібно було врахувати багато різних моментів. Зокрема, передачу досвіду, використання кращої води, відбірного борошна тощо. В інших же регіонах досить часто використовується як сакральне число сім.

Варто звернути увагу і на прикрашання короваю барвінком із території що знаходилася біля храму. Можна зробити висновок, що таке робилося для того, щоб збільшити сакральну силу короваю.

Цікаві ці пісні не тільки своїм текстом, а й мелодією, у якій чітко простежується ще архаїчні язичницькі мотиви. Така ж мелодія зустрічається теж у весільній пісні с. Новомалин Острозького району, тільки слова там вже інші:

Яка типер новина стала (2р.)

Рідна мати ворогом стала.

Раньше ленти та й купувала (2р.)

Тепер прийшла та й познімала.

Нате, дружки, поділітеся (2р.)

Та й за ленти не сварітеся.

Очевидно, села знаходяться недалеко один від одного, тому і простежуються схожі мотиви.

Під час місіння короваю жінки співають пісні жартівливого характеру про те, як їм хлопці з чоловіками побили яйця, і що їм не буде з чого місити коровай. Борисенко В. додає, що варто звернути особливу увагу на те, що в минулому коровай обов’язково виготовляв увесь рід. Відгомоном родових відносин можна вважати звичай випікати весільний хліб у тітки, дядини, приходити на коровай із своїм маслом, яйцями, борошном, цукром [6, с. 54]. Трансформовану традицію взаємодопомоги ми спостерігаємо ще й досі на Славутчині, зокрема, у с. Дідова Гора, про що свідчать пісні коровайниць:

Як пішла я та й на короваєць,

Несла я коробочку яєць,

Де взялися хлопці,

Та й побили яйця в коробці,

Де взялися чоловіки,

Та й побили яйця навіки.

Що ж я буду бідна робити,

Чим я буду коровай місити [1].

Також звучить закликання до якісного виготовлення самого тіста, щоб його прикрашали квітами, зовні посипали цукром, а в тісто додавали меду:

Місіть, місіть, коровайнички,

Місіть, місіть, коровайнички,

Щоб не було затірочки,

Медом поливайте,

Цукром посипайте,

А всередину квіти,

Щоб любилися діти [1].

Наступні рядки ілюструють садження короваю в піч:

Наша піч регоче,

короваю хоче,

а припічок усміхається,

короваю дожидається,

У нашої печі

золотії плечі,

а срібнії крила,

щоб коровай загнітила,

А горбата ліпила,

а кривая місила,

а молодая, ще й хорошая

у піч усадила [1].

М. і З. Лановик висловлюють думку про такі тексти як відгомін різноманітних культів вогню, предків та ритуально-магічного значення печі [16, с. 204]. Сама ж вона сприймається як цілісний організм, спостерігається певна персоніфікація, оскільки піч набуває деяких антропоморфних рис, зокрема, у неї спостерігаються і плечі, і крила, і посмішка. Саме від того, як задобрити піч, залежить якість майбутнього короваю та щастя молодої родини.

Важливо, що коровай після випікання обов’язково прикрашався гільцем, яке мало три пагони, до яких прив’язували стрічки та свічки і запалювали при внесенні короваю до розподілу. Таким чином, можна пояснити цю трансформацію і розміщення важливого елементу весільного короваю – гільця. За інформацією, яку подають Мар’яна та Зоряна Лановик, гільце на інших територіях уявлялося як священне і символізувало світове дерево. Ось чому його прикрашали великою кількістю стрічок та саморобними зірочками. Таким чином гільце віддзеркалювало архаїчні корені космогонічних міфів. Потебня А. згадує, що на інших територіях зустрічається ще таке явище, як викуп гільця, чого на Славутчині не простежується. Вчений доводив спорідненість гільця та світобудови через те, що у піснях інших регіонів пов’язується деревце, коровай та рай [20, с.419].

Вимішуючи коровай, жінки співають пісні, в яких висловлюють свої побажання молодим. Коли коровай вже у печі, воду з миски, у якій коровайниці мили руки, виливають під вишню. У с. Дідова Гора від Бончук Галини Захарівни було записано пісню: [1].

Ой рисю наш, рисю,

Да налий води в мисю,

А ми будем ручки мити,

Да під вишеньку лити.

Ой, щоб наша вишенька родила,

Щоб Галюня Васюню любила.

Тут також спостерігається певний відгомін тотемічних вірувань, зокрема, культу дерев. Вишня – дерево взаємної любові, весни, краси, мужності. Вишня символізує також дівочу красу, її молодість. Вона також постає деревом життя, деревом роду, тобто зв’язком цього світу із світом предків. Саме тому воду, в якій коровайниці мили руки, виливали під вишню, ніби приносили символічну жертву предкам. Вишня символізує і родючість, тому, якщо її задобрити, у пари будуть народжуватися здорові діти і буде міцна сім’я.

Останній елемент обряду випікання короваю, – це те, що миска, в якій коровайниці мили руки, розбивається. Це робиться для того, щоб у цієї пари це був перший і єдиний коровай навіки.

За словами Бончук Г. З., після цього співають:

Ой не рік я цього ждала,

Щоб я тута погуляла.

Ой не рік, і не два,

Щоб я тута побула[1].

При випіканні короваю зустрічаються жартівливі ігрові мотиви, зокрема, намагання вкрасти шматок тіста чи сам коровай. Тоді ж жінки чергують біля короваю, щоб його не вкрали. Мотив викрадення короваю, очевидно, пов'язаний із давнім звичаєм «умикання молодої». В цьому плані коровай символізує саму молоду, її дівочість.

Ой, милі подружки,

Ой, милі подружки,

Да стеліте подушки,

Да лягайте у порозі спати,

Короваю доглядати,

Щоб не прийшли хлопці з гаю,

Та не вкрали короваю [1].

З того ж самого тіста печуть весільні гуси, які потім продаються гостям. Гуси знову ж таки виступають жертовно-тотемічним елементом. Цей висновок можемо зробити, провівши паралель із традиціями Здолбунівського райну випікати замість гусочок бичків. Їх, знову ж таки, приносили в жертву, продаючи старостам. Також з тіста роблять дві парки, про символічне значення та застосування яких вже йшлося раніше.

Любов Тимофіївна розповіла, що разом з короваєм печеться калач, який лежить перед молодими на столі. Його вбирали барвінком, калиною, квітками. Вічнозелений барвінок символізував у народі міцність шлюбу, вічність життя. Калина і квіти символізують молодість, дівочу красу, оскільки після шлюбу дівчина вже не матиме права показувати волосся та приваблювати хлопців, тому що вона переходить у новий соціальний стан – дружини. Очевидно, коровай прикрашався саме барвінком та калиною, тому що барвінок був символом молодого, а калина – молодої. Таким чином, поєднання їхніх життєвих шляхів буде відповідним.

Кожна коровайниця для своїх дітей випікала ще шишки – маленькі пиріжки, як винагорода за роботу. В. Борисенко у праці «Весільні звичаї та обряди» стверджує, що на інших територіях з цього самого тіста випікають також качки, голубки, і саме вони призначаються для коровайниць, як гостинці за їхню працю. У білорусів же аналогічним подарунком коровайницям був особливий пиріжок – «кроска»[6, c. 47]. Також шишки та гуски могли слугувати своєрідними «запрошувальними весільними елементами», оскільки, дівчина мала приходити до хати обов’язково з хлібом [6, с. 47].

Варто розділити обряд випікання короваю та вечора, коли батьки молодої збирають гостей «на коровай». У суботу вранці молода ходила запрошувати на весілля, а за нею ходила мати і просила «на коровай». Якщо ж на весілля запросили, а на коровай – ні, то вважалося, що на весілля йти не можна. Саме тому важливо було бути присутнім і на короваю. Тоді, коли весільний хліб уже спечений, всі сідають вечеряти. В цей час за столом також сидять всі найближчі, хто має бути на весіллі. Це можуть бути і жінки, і чоловіки. Тут же були і дружки з молодою. Наречена була вдягнута у святкове вишиване вбрання і у вінок з довгими стрічками. Вважається, це і є своєрідний дівич-вечір, коли молоду садили на посаг, розплітали їй косу та співали тужливих пісень про закінчення безтурботного життя нареченої. М. Грушевський пише, що таким чином вона мала померти як дівчина і народитися як жінка, тобто змінити свій соціальний стан [10, с. 260]. Очевидно, пройшла певна трансформація весілля як ритуалу. У такому синкретичному варіанті випікання короваю та дівич-вечора є пошуки зв’язку між родом, поколіннями, що символізує безперервність, циклічність буття та невмирущість роду.

Ось приклад пісні, яку дружки співали молодій, що записана від Лелях Любові Тимофіївни – жительки с. Лисиче:

Чи я тобі, подруженько, не співала,

чи я тобі щирим серцем не сприяла,

ой не ходи до броду по воду,

та не слухай зозуленьки, що рано кує,

та не слухай зозуленьки, що рано кує,

не бери тих подарунків, що милий дає,

бо тебе ті подарунки ізрадять,

від матінки до свекрухи запровадять,

а свекруха – то не рідняя мати,

та не буде на гуляння пускати,

а як пустить, то прикаже: не барися,

за новими ворітьми завернися.

Ой що ж бо то, моя мамцю, за гуляння,

за новими воротями завертання.

Як я в свої матінки була,

то звечора до півноченьки гуляла [3].

Молода ж також співала своїм подругам і роздавала стрічки:

Через Дунай глибокий лежить явір високий.

Там Наташа ходила, своїх дружок просила:

ой дружечки, голубочки, сплетіть мені два віночки.

На суботу на вечор, на неділю на весь день.

Понеділок раненько вклонюсь я вам низенько.

Вклонюсь я вам низенько, що служили вірненько.

Що служили вірненько, плели косу дрібненько [3].

У таких текстах простежуються мотиви прощання дівчини з подругами, з матір’ю, рідним домом, тому що вже вона тут жити не буде, а піде до свекрухи. На інших же територіях традиційно дівич-вечір відбувається в п’ятницю.

Надзвичайно цікавими особливостями передвесільних обрядів на Славутчині є те, що тут обряд випікання короваю настільки ритуалізований, що в ньому особливо спостерігаються синкретичність та незначна гіперболізація. В ході багатьох століть, очевидно, цей обряд дещо трансформувався. Якщо на інших територіях коровайний обряд часто обмежується випікання короваю щасливими жінками в шлюбі, то на Славутчині побутував обряд, який відбувався у суботу ввечері – «коровай». В цьому плані випікання ритуального весільного хліба виступає ще одним невід’ємним елементом гуртового святкування. Ще одна місцева особливість – це те, що випікання короваю відбувалося одночасно із дівич-вечором. Саме тут відбувався посад нареченої, розплітання коси, вбирання калача тощо.

Отже, у традиційному весіллі Славутського району був досить розвиненим коровайний обряд, під час якого випікали різноманітні символічні форми хліба. Саме на Славутчині вони мали назву гусочки та шишки. Пісенний супровід відбувався протягом усього обряду. Звісно ж, усе закінчувалося частуванням коровайниць.