Розділ 2. Власне весільні обряди Славутчини

2.1. Викуп нареченої та вінчання

Наступного дня весілля починається із викупу молодої. За словами Лелях Любові Тимофіївни, молоду ведуть в комору, садять на вивернутого кожуха, розплітають косу і вдягають святковий вінок із розмарину та барвінку, до якого причеплюють білу стрічку, якщо дівчина незаймана, а якщо вона вже була заміжня чи не вберегла дівочості, то вдягають рожеву, блакитну чи якусь іншу [3]. Швидше за все, це є відгомін обряду «комори», під час якого перевіряли молоду на чесність. Вивернутий кожух у давнину, за словами Потебні О., міг символізувати тотемну жертву [20, с. 413]. Зокрема, кожух вовка – символ багатства, достатку. Саме тому хутро мало настільки велике символічне значення, що його було не так вже і легко здобути, але з нього можна було пошити кожух чи якийсь інший елемент одягу. Цей елемент походить ще з мисливських і тотемних часів. Хутро, кожух виступає символом впольованого звіра,тотемного предка, тваринну жертву.

Бродюк Софія Гаврилівна із с. Голики розповіла дещо іншу версію вбирання нареченої. Дівчину вдягали вже в хаті, а до її вінка причеплювали рожеву стрічку, якщо вона незаймана, причому довшу за інші, щоб всі бачили. Якщо ж ні, то це мала бути червона стрічка довша за інші [2]. За іншими версіями це могла бути також і світло-синя стрічка.

Людмила Тимофіївна із с. Лисиче розповідала, що дівчина співає матері пісню, в якій просить не віддавати її заміж, бо вона ще не готова, а мати їй казала, що в тебе вже було достатньо хлопців і тобі вже пора заміж. Це фактично є прощання дівчини з родиною, родом. Швидше за все ця пісня ілюструє також і небажаний шлюб із нелюбом:

Як затупали вороні коні надворі,

ой як почула (ім’я молодої) в коморі,

ой як почула (ім’я) в коморі,

та й уклонилась своїй матінці у ноги.

Ой не дай мене, моя матінко, цей рочок,

нехай я зношу рожевенький віночок.

– Ой не одного, моя доненько, зносила,

ой не одними добрими людьми згордила,

ой не одними добрими людьми згордила [3]

В с. Мирутин Сердюк Людмила Василівна заспівала нам такі пісні:

Ой, меде наш, меде,

брат сестрицю веде

та й за білую ручку,

та й за срібну обручку

з комори до хати кісоньку

розплітати та

Ой дайте, мати, стільця, покладіте гребінця, постеліте кожуха, нехай сяде молодуха [4].

Під час цієї частини весілля гості молодої з дружками символізували обрядове відлучення нареченої від молоді, що можна вважати рудиментом продовження і завершення обрядодійств дівич-вечора. Тоді ж молода прощалася із дівуванням і роздавала своїм подругам стрічки. Співали сумних пісень, оскільки молода із сумом покидала дівочу громаду, тому що розуміла, що більше ніколи до подруг не повернеться.

Бончук Галина Захарівна із с. Дідова Гора подає інформацію, що після того до дому молодої приходить молодий зі сватами і співають:

На городі рута,

а в садочку м’ята,

покажіте люди,

де сватова хата і

Ми до вас ідемо,

молодого ведемо,

високого як ліщина,

червного як калина.

Тоді питають: «А чи є хто в хаті?» - «А кого вам треба?». Відповідь: «Ми хлопці, красні горобці, прийшли по куницю-красну дівицю» [1]. Коріннями цей обряд сягає давніх часів і означав викрадення нареченої з дому. Головне завдання дружок, які зустрічають весільний поїзд молодого – не впустити їх до хати, не віддати задарма молоду в чужі руки. Як пишуть М. і З. Лановик, в давнину замість викупу наречений мав виграти битву із представником племені, з якого походила молода. Окрім того, він мав пройти перейму, яка відбувалася декілька разів. Ця традиція є відголоском давніх часів, коли, віддаючи іншому племені дівчину, рід втрачав хоронительку родинного вогню, робочі руки, жінку, сини якої в майбутньому могли стати воїнами та мисливцями племені, дочки – новими робітницями [16, с. 209].

Саме тому, на думку М. Грушевського, велику роль у весільному обряді відігравала світилка молодого, яка «приходить немов заложниця чи обмінниця на чолі поїзду молодого, гарантуючи, що рід, віддаючи свою дівчину, може собі дістати дівчину з того ж роду навзаєм» [10, с. 270].

Сердюк Людмила Василівна розповідає, що тоді дружки починають вимагати грошей за викуп молодої, торгуючись та дошкульно жартуючи зі сватами:

Ой, чого ж ти

за старосту брався,

грошей не настарався,

було б тобі свині пасти,

було б тобі поросятко вкрасти

на базарі продати,

квіточку викупляти та

Той сваток патлатий,

як бичок пузатий,

до лавки прибитий,

щоб не був сердитий [4].

У Бончук Галини Захарівни із с. Дідова Гора було записано ще дві пісні

Ой казали старший сват багатий,

обіцявся 100 рублів дати,

як прийшлося до того,

вийняв рубля подертого

чи Ой ти свату Хома,

не всі в тебе вдома,

якби була в тебе мати,

то навчила б цілувати [1].

Тоді сват міг поцілувати старшу дружку. Вона ж пручалася, тому що це був великий сором дівчині при великій кількості людей дозволити себе поцілувати. Хлопцеві ж навпаки було соромно не показати свою гідність і не поцілувати дівчину.

Коли ж свати (в деяких селах бояр) дають гроші, співають:

А я тебе, сваточку полюбила,

а я тобі квіточку пришила,

ой, чи така квіточка, чи не така,

викинь, сваточку, п’ятака [4].

Сердюк Людмила Василівна із с. Мирутин Славутського району подає інформацію, що далі старша дружка причіплює старшому сватові квіточку і цілує. Тоді співали дружки, звертаючись до молодої:

Ой надворі дощик, дощик,

а у хаті сухо, сухо,

ти Галюню щебетухо,

як уміла покохати,

так проси гостей до хати

і потім:

Дали ви нам стільця,

дали ви нам сісти.

Постеліте кожуха,

ой, де ж наша молудуха?

[4]

Від Лелях Любові Тимофіївни із с. Лисиче дізнаємося, що коли ж молодий заплатив викуп за наречену, він мав право сісти біля неї на посад. На Славутчині брат палкою перехрещував шлях нареченій, брав її за руку і вів її до нареченого, кажучи: «Дозвольте молоду вести!» – йому відповідали: «Хай Бог благословить» [3].

Коли відбувається благословення на уведення молодої (теж є відгомоном обряду комори), тоді співають:

Ой, меде, наш меде,

Брат сестрицю веде,

Та й за білую ручку,

Та й за срібну обручку

З комори до хати

Кісоньку розплітати!

[1]

Тоді наречена виходить до молодого, дає йому хліб, вони разом кланяються батькам і просять благословення: «Благословіть, батько й мати, весілля почати!» (тричі). І відповідь: «Хай Бог благословить!». М. і З. Лановик про це говорять як про обряд поклонів. Сьогодні це зводиться до трьох поклонів батькам, короваю і триразового повтору слів (ніби заклинань на хороше майбутнє) [16, с. 209].

Український етнограф Хв. Вовк висловлюють думку про те, що звичай тримати молоду перед посадом у коморі походить ще від давніх слов’ян. Він пише, що у древлян на початку ІХ ст. і досить довго перед тим міцно тримався практикований, мабуть, з насильством звичай умикання жінок; їх підстерігали для того на березі річки, як вони йшли туди по воду [7, с. 222]. Гром О. у своїй праці «Еротична символіка в контексті весільного обряду Західного Полісся» згадує протиставлення Нестора Літописця полянам дикі, з його погляду, шлюбні звичаї древлян, які викрадають собі наречених біля води» [9, с. 181-182]. Очевидно, Марчук З. висловлює думку, що батьки замикали доньку для того, щоб її не вкрали (не умикнули). Тому звичай умикання молодої зберігся до нашого часу як форма шлюбного обряду в тому разі, коли батьки дівчини відмовляються віддавати її заміж, або коли хочуть уникнути витрат на весілля [19, с. 33].

Варто розрізняти терміни «посад» і «посаг». Посад – кульмінація весільного обряду, коли молоді сидять в хаті на лаві та громада визнає їхній шлюб. «Посаг» - це придане, яке наречена забирала з собою в дім нареченого. Найчастіше це була скриня, де молода зберігала своє майно. Коли кажуть про обряд «замикання молодої в коморі», або «посагу» то мається на увазі, що молода сідає на вивернутий кожух, який кладеться на скриню, тобто на «посаг».

За словами Лелях Любов Тимофіївни, наречені перед вінчанням не повинні були їсти, але перед вінчанням вони заходили до хати символічно з’їдали по шматку хліба і збиралися до церкви:

Свати наші та не гайтеся,

живо скоро собирайтеся,

щоб застати попа вдома,

щоб не було нам сорома,

щоб з нас люди не сміялися,

що ми довго вибиралися[3].

Після цього стають на дорозі, мати обходить тричі і обсипає їх зерном, горіхами, цукерками, грошима. Це символізує багатство, щастя, достаток майбутньої сім’ї. Співають:

Ой, сип, матінко, горішки,

вороненьким кониченькам під ніжки,

а ми будем горішки топтати,

та будемо до шлюбу їхати[3].

Грушевський М. пише, що на деяких територіях мати не обсипала молодих зерном, а окроплювала водою, оскільки вода мала магічну силу і довго могла зберігати відповідну енергетику і, таким чином, забезпечувати священний шлюб [10, с. 268]. Вода також є символом родючості, тому що підливає все живе і дає можливість розвитку. У цьому плані зерно має ідентичні характеристики. Очевидно, особливості такого обряду були зумовлені певними територіальними та культовими обставинами племені.

Тоді молоді та їхні гості йшли разом до церкви на вінчання. Бончук Г. З. заспівала нам пісню, яку тоді співали:

Ой з дороги люди добрі, з дороги,

та не переходьте дороги,

та нехай перейде родина,

ой щоб була щасливая година,

та нехай перейде Божа Мати,

щоб не було на кого балакати.

[1].

У пісні звучить прохання не переходити родині дорогу до храму, тому що вони йдуть до шлюбу. Важливо було не завадити, оскільки це є сакральні і надзвичайно-символічні елементи, які визначають долю майбутнього подружжя.

Після того мати виходить з батьком на перед з іконою, благословляє і тоді вони вже можуть їхати до вінчання. Лелях Л. Т. подає таку пісню:

Ломіте горішину,

стеліте доріжину

молодій, молодому

аж до Божого дому.

Ломиться горішина,

стелиться доріжина

молодій, молодому

аж до Божого дому [3].

У цьому випадку ми спостерігаємо вже суто християнізовані мотиви, оскільки раніше не вінчання, а шлюбний ритуал власне весілля відігравав сакральну роль. Форма церковного шлюбу входила в побут дуже повільно, під тиском правлячих кіл, спеціальних указів синоду. Багато уваги цьому питанню приділено у монографії Здоровеги Н. [12, с. 71] «Ще у XVIII ст. вінчання і весілля часто відбувалося не в один день, через певний проміжок часу, церковний обряд виконувався після сватання, але навіть в цьому випадку повінчані молоді ще не могли жити разом. Тільки після весілля наречений міг забрати свою дружину до себе. Це, звісно ж, не влаштовувало синод. Як наслідок 18 листопада 1744 року вийшов наказ священикам на самому вінчанні брати з молодих підписку, що вони одразу після вінчання, не чекаючи весілля, житимуть разом. В результаті цього на Україні відбулася трансформація весільного обряду. Тепер вінчання та весілля почало відбуватися в один день» [12, с. 55].

Як їдуть із шлюбу, відбувається обряд перейми. За словами Любов Тимофіївни, це може робити будь-хто в селі молодої. Це символізує небажання односельчан видавати дівчину заміж. До них з’являються із хлібом, сіллю та букетом з квітів та різних колосків, особливо жито, причому, чим багатший цей букет, тим кращим і міцнішим буде їхній союз. Молоді платять переймачам викуп, натоміть їм бажають щасливого подружнього життя. Раніше цей обряд здійснювали тільки незаміжні дівчата. Сьогодні ж його можуть здійснювати всі, хто захоче. Лелях Л. Т. ілюструє це на прикладі пісні:

Там перейма на дорозі,

пляшка горілки на возі,

перейму забирайте,

нам горілку віддавайте. [3]

Тут же Лелях Л. Т. подає приклад перекличок дружок із світилками:

Дружки:

Світилочко красна,

де ж твоя свічка ясна?

Та не стій за плечима,

та не світи очима.

Та засвіти свічечками,

перед нами, дружечками.

Світилки:

А ми в місті не бували,

ми в місті не бували,

З лою свічок не купляли,

ми засвітим восковими

перед вами молодими [3].

Отже, викуп молодої походив ще із давніх часів, коли батьки завчасно домовлялися між собою про майбутній шлюб. Молодий символічно купує собі дружину, тому і постає повноправним власником. Такий обряд є чисто патріархальним. На Славутчині ж викуп відбувався за традиційними звичаями. Особливих відмінностей від інших регіонів ми не спостерігаємо.