1.2. Запрошення на весілля

Наступний етап весільного обряду в Славутському районі – запрошення гостей. Його виконують дружки з молодою, а також молодий з дружбами в суботу, тобто в той самий день, коли випікається коровай, тільки вранці. Молода вдягається у традиційне весільне вбрання – вишивану сорочку оздоблену яскравіше ніж в повсякденні, спідницю, запаску та віночок з довгими стрічками, (дружки вінок не одягали, а лише стрічки), і йде запрошувати на весілля гостей. Її випроваджують з дому коровайниці з піснею, яку наспівала Бончук Галина Захарівна із с. Дідова Гора:

Ой, меде наш, меде, наречена веде по

калиновім мості до родини у гості[1].

Побутував звичай, що потрібно на весілля запрошувати всіх, хто зустрінеться на шляху. Молода з дружками брали із собою дві «парки» – з’єднані між собою дві кульки з тіста одним обідком (на деяких територіях використовується назва «калачик»). Більшу парку кладуть перед молодими на самому святкування весілля за столом, меншу молода кладе собі за пазуху, коли йдуть просити на весілля. Коли молода з дружками заходить в будинок до господарів, кладе більшу парку для них на стіл і каже: «Просили батько й матір на хліб, на сіль і я прошу до мене на весілля». За словами Борисенко В., коли парку (в деяких інших регіонах кладуть шишку, калач, гуску, верч), запрошені тут же розламували весільне печиво, «щоб молоді не старілись» [6, с. 47]. Очевидно, В. Борисенко в цьому плані має на увазі ритуальне печиво, якого випікалося багато і не у формі парних кульок. На Славутчині ж ми зустрічаємо саме ритуальні «парки», які символізують собою нероздільне кохання, вічний шлюб. Також аргументом на користь цієї теорії є те, що їх випікалося лише дві і вони мали не одноразове застосування. Саме тому їх не потрібно було розламувати, а навпаки – зберігати в цілісності. Тому господарі подавали зав’язані в хустинку «парки» чи «калачик» назад старші дружці.

За словами Любові Тимофіївни Лелях із с. Лисиче, меншу парку наречені перед шлюбною ніччю повинні розділити й з’їсти [3].

Присутні елементи обряду одягання нареченої. Дружки співають пісні про горностая, що загубив своє пір’ячко, в яке потім вбиратимуть наречену. Мотиви порівняння нареченої з різними тваринами зустрічаються досить часто. Зокрема Марчук З. наводить приклади під час сватання «куниця-красна дівиця», «олениця» тощо. Також це доводиться у пісні, записаній в с. Будчани Чуднівського району Житомирської області: «Подивись-но, діво, несуть твоє тіло: коровай з шишками, розлука з дружками». Оскільки розподіл короваю відбувається в домі молодої, то діва, тобто молода, в цій пісні виступає жертвою з боку її роду [19, c. 38].

Летів горностай через став,

Золотеє пір’ячко поспускав.

Ідіть дружечки, збирайте,

Молодую нашу вбирайте.

Пішли дружечки збирали,

Молодую нашу вже вбрали [4].

Під час самого весілля прообрази куниці-олениці, телиці вже не згадуються. Горностай же символізує жар-птицю, а «пір’ячко попускав», бо весільне вбрання дівчина вдягає лише один раз у житті. В цьому плані йде ніби перевтілення, своєрідна ініціація.

У праці Зоряни та Мар’яни Лановик «Усна народна творчість» знаходимо пісню зі схожим текстом, тільки у ній ідеться про те, що пір’ячком горностая вбирали не молоду, а весільне гільце, яким пізніше мали прикрасити коровай, зокрема, вона має такий текст:

Летів горностай понад сад,

Пускав пір’ячко на весь сад.

Ідіть, дружечки, збирайте,

Ганнусі гіллячко звивайте [16, с. 202].

У с. Мирутин записано місцеву пісню від Сердюк Людмили Василівни. Дружки співають про те, як наречена любить своє рідне село Мирутин і ніколи його не покине:

«А із горба та й в долину

Мирутин я не покину.

В Мирутині хлопців много,

Більш не люблю, як одного.

Я одного люблю, люблю,

За другого заміж піду,

А третього поцілую,

Товаришці подарую.

Товаришко моя рідна,

Ти багата, а я бідна,

Тебе хлопці обіймають,

Мене сльози обливають,

Тебе хлопці обняли,

Мене сльози облили» [4].

Цікаво те, що в пісні зустрічається назва самого села, що свідчить про автохтонний характер походження тексту і в інших селах таку пісню не співали, хоча мелодія є досить поширеною й у інших селах Славутського району.

Окремі тексти призначені для запрошення нареченою батьків молодого. Бончук Галина Захарівна із с. Дідова Гора каже, що по дорозі дружки співають:

До свекрухи йдемо,

Калача несемо,

А свекруха чує,

Вечерю готує [1].

Коли приходять на місце, співають: «На добрий день тому, хто є в домі цьому старому й малому, ще й Богу Святому» дають хлібину, запрошують на весілля, а ті їм відповідають: «На добрий день були, що нас не забули, старого й малого, ще й Бога святого» і йдуть далі. Коли йдуть назад, співають жартівливих пісень:

Були ми в свекрухи,

Їли мед, пампухи,

Капусту без солі,

Наїлися ми доволі [1]

Ой, були ми в діда,

Їли борщ без хліба,

Той борщ як помиї,

Не їли б і свині [1].

Сердюк Людмила Василівна із с. Мирутин розповіла, що коли дружки з нареченою закінчили запрошувати на весілля, співають:

Вже ми обходили,

вже ми опросили

Старого й малого,

Ще й Бога святого [4]

Запрошення молодою на весілля має свої локальні особливості. Окремо варто наголосити на обрядовому печиві – парках, яке мало полісемантичне значення. Його використовували і при запрошенні гостей на весілля, і при святкуванні самого весілля, коли молоді сидять на посаді. Також звертається особлива увага на запрошення молодою родини молодого. Зустрічаються жартівливі пісні, які висміюють свекруху, її вміння готувати та приймати гостей.