Традиційна класифікація текстів

Критерії класифікації	Тип тексту
Форми вираження	Усний
	Письмовий
	Нелінійний (гіпертекст)
Характер відображення дійсності	Художній
	Нехудожній
Комунікативна мета	Розповідь
	Опис
	Роздум (міркування)

Таблиця 5

Класифікація текстів за соціологічним напрямом

Критерій	Тип тексту
форма втілення тексту	усні й писемні з їхньою специфікою організації текстового матеріалу
типи функціонально-жанрових різновидів мовлення	тексти побутово-розмовного спілкування, офіційного спілкування, публіцистичні, наукові, художньо-белетристичні тексти
функціональний вияв	тексти інформаційні, емотивні, фатичні, поетичні, метамовні

Таблиця 6

Класифікація текстів за психолінгвістичним напрямом

Критерій	Тип тексту
спонтанності	спонтанні та підготовлені
евристичності / алгоритмізованості	фіксовані, напівфіксовані, нефіксовані
експліцитності імпліцитності щодо втілення задуму	крайніми виявами є тексти державних угод з однозначною експлікацію задуму і поетичні тексти, де однозначність експлікації творчого задуму відсутня

Отже, текст – явище багатогранне й різнопланове. Не існує єдиного розуміння й визначення цього феномена. Текст – це мовленнєво-розумовий продукт, який перший раз народжується в момент його творення автором і може переживати наступні народження при сприйнятті його реципієнтом. Текст – явище не тільки лінгвістичне, а й екстралінгвальне. Його не розглядають у межах лише мовознавчої науки. Текст – це структурна єдність, у якій все взаємопов’язане.

6. Текст і дискурс

Розуміння поняття текст тісно пов’язане з розумінням поняття дискурс. У науковій літературі ці поняття зіставляють, протиставляють, а інколи й ототожнюють. Тому текст будемо розглядати як місце функціонування мовних одиниць усіх рівнів, результат мовленнєвої діяльності людини, а дискурс – як процес, комунікативне явище, що відбувається в певному часі та просторі.

Текст уважають основною одиницею дискурсу (дискурс – сукупність текстів, породжених у процесі комунікації).

Дискурс – багатозначний термін, що виник у гуманітарних науках 60 – 70-их рр. ХХ ст. Як поняття цей термін первинно використовували для позначення творів усного мовлення, а також ширше для позначення поняття мовлення. Нині дискурс як і поняття текст використовують для позначення творів писемного та усного мовлення – усього того, що висловлено. І хоча термін дискурс широко вживаний, він є маловизначеним. Його ввів у вжиток для позначення мовленнєвої комунікації Ю. Габермас, який запропонував раціональний розгляд цінностей, норм і правил соціального життя.

Наприкінці 70-их – початку 80-их р. ХХ ст. намітилася тенденція до розмежування понять текст і дискурс, що зумовлено поступовою диференціацією цих понять: текст (лінгвістика тексту) і дискурс (дискурсологія). Під тестом розуміють переважно абстрактну, формальну конструкцію, під дискурсом – різні види її актуалізації, які розглядають з погляду ментальних процесів та у зв’язку з екстралінгвістичними чинниками (знаннями про світ, настановами, метою адресата, потрібними для розуміння тексту).

Лінгвістичний статус дискурсу певний час викликав сумнів. Практика текстологічних досліджень свідчить, що поняття текст і дискурс близькі за типами текстів, однак їм властива також індивідуальна своєрідність. Дискурс – це не лише логічно скомпонований і прагматично орієнтований текст, а й одночасно усний чи писемний текст з конкретною когнітивною, антропологічно зумовленою семантикою.

Узагальнюючи досвід аналізу дискурсу, Д. Шифрін виокремлює три підходи до визначення цього поняття: по-перше, дискурс з лінгвістичних позицій – твір, що переважає за обсягом речення; по-друге, дискурс з функціонального погляду – будь-яке використання мови; по-третє, дискурс з погляду взаємодії форми й функції – сукупність функціонально організованих, контекстуалізованих одиниць використання мови.

Термін дискурс використовують різні гуманітарні науки в дослідженнях комунікативних процесів, зокрема філософія, логіка, риторика, соціологія, психолінгвістика, соціолінгвістика, семіотика, лінгвістика тексту, семасіологія, прагматика, етнологія тощо. Кожна наука, маючи свій предмет дослідження й притаманні їй методи, акцентує увагу на різних особливостях дискурсу, що зумовлює полісемію цього терміна. Неоднозначність трактування поняття зумовлена багатьма чинниками, зокрема різними шляхами його появи в науковому обігу різних країн, існуванням інших термінів на позначення певних понять, що ототожнюють з дискурсом (стилі, жанри, форми тощо). Дослідники визначають дискурс відповідно до розуміння його концепції – філософської, лінгвістичної, літературознавчої, історичної тощо. Прийнято вважати дискурс міждисциплінарним поняттям, що входить до основних термінів багатьох наук.

У науковій літературі зустрічаємо широке й вузьке тлумачення поняття дискурс. Відповідно до цього найчастіше ключовими словами у визначеннях є: текст, зв’язний текст, зв’язне мовлення, висловлювання, послідовність висловлювань, сукупність мовленнєво-мисленнєвих дій, промова, мовлення, когнітивний процес, явище, форма мовленнєвого спілкування, спілкування, комунікативна подія, тип комунікативної діяльності, фрагмент дійсності, комунікативно-прагматичний зразок мовленнєвої поведінки, одиниці, форми мовлення, інтеракції, стилі (підстилі) мовлення. Використовують й образні вислови, як-от: текст (мовлення), занурений(е) у життя (Н. Арутюнова), об’єднувальне начало процесу комунікації, екстравертивна фігура комунікації (Ю. Прохоров), життя тексту в нашій свідомості (К. Серажим), накладання інформації тексту і знань людини на ментально-чуттєве інформаційне поле індивідуального „я” (Т.ван Дейк, І. Штерн), мова в мові (П. Серіо, Ю. Степанов).

Отже, дискурс у вузькому розумінні є виявом мовленнєвої діяльності в побутовому мовленні та є обміном репліками без особливого мовленнєвого задуму. Дискурс у широкому розумінні трактують як вияв мовленнєво-діяльнісних можливостей мовної особистості, як систему комунікації.

Полісемічністю терміна дискурс пояснюють його різноманітні визначення в лексикографічних виданнях. Так, у тлумачних словниках зустрічаємо такі визначення:

Дискурс (фр. discours – промова, виступ) – 1) зв’язне мовлення в конкретних соціокультурних, психологічних умовах. Дискурс відбиває ситуацію безпосередньої мовної діяльності з урахуванням форм спілкування, поведінки, міміки, жестів мовця; 2) текст разом з умовами його творення, сприймання, динамічний контекст культури, у якому здійснюється прочитання тексту та його вплив на свідомість читача (Короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів)

В іншому лексикографічному виданні дискурс – це „... зв’язний текст у сукупності з екстралінгвістичними — прагматичними, соціокультурними, психологічними й ін. чинниками; текст, узятий у процесуальному (подієвому) аспекті; мовлення, що розглядається як цілеспрямована соціальна дія, як компонент, що бере участь у взаємодії людей і механізмах їх свідомості (когнітивних процесах)” (Н. Арутюнова). Такі визначення підкреслюють зв’язок вербальних і невербальних чинників у функціонуванні дискурсу.

Педагогічний словник-довідник пропонує визначення цього поняття з позицій мовленнєвознавства: дискурс (лат. discursum) – найважливіший складник мовленнєвої події, мовленнєвий і невербальний обмін, що протікає в мовленнєвій ситуації. Цей процес багаторівневий, він містить: 1) вербальну поведінку; 2) акустичну поведінку (гучність, висота, темп, паузи, ритм, тембр); 3) кінесичну поведінку (жести, міміка, поза); 4) просторову поведінку (знакове використання простору).

Термін дискурс в енциклопедії „Кругосвет” пояснено через французьке й англійське discours, латинське discursus – біганина туди-сюди, рух, кругообіг; бесіда, розмова та визначається як мовлення, процес мовленнєвої діяльності спосіб говоріння.

Отже, дискурс як наукове поняття досліджується багатьма гуманітарними науками в різних аспектах, відповідно до тієї чи іншої концепції – філософської, лінгвістичної, літературознавчої та ін.

У науковій літературі поняття текст, залежно від поглядів на нього, співвідносять то з поняттям висловлювання, то з поняттям дискурс. Висловлювання – це послідовність фраз, що містяться між двома зупинками в комунікації, тому погляд на текст з позиції його структурування в мові визначає цей текст як висловлення. Дискурс як висловлювання, що розглядають з погляду дискурсного механізму керування ним, дає підстави для лінгвістичного дослідження умов творення тексту й визначається як дискурс.

Дискурс не є текстом, але існує за допомогою тексту й у процесі функціонування тексту, що розглядається як мовний (комунікативний) акт, комплекс висловлювань, результат мовлення.

Текст може дорівнювати дискурсу, якщо розглядати його як результат діяльності, висловлювання в процесі сприймання мовлення. Дискурс ототожнюємо з текстом як висловлюванням у ситуації створення мовлення.

Важливим для лінгвістики тексту є розмежування дискурсу щодо комунікативної сфери його функціонування (з позицій соціолінгвістики) – поділ дискурсу на особистісно орієнтований і статусно орієнтований (інституційний, ритуалізований) дискурс.

Особистісно орієнтований дискурс передбачає врахування сукупності особливостей характеру й поведінки комунікантів, їх внутрішнього світу. Цей дискурс реалізується в умовах відносно вільного вибору засобів реалізації комунікативного наміру, головним критерієм такого вибору є спрямованість стратегій і тактик мовців на реалізацію завдань неофіційного спілкування. Інституційний дискурс використовує певну систему професійно орієнтованих знаків, має власну підмову. Це дає підстави вважати його професійним дискурсом і вирізняти дискурси педагогічний, юридичний, науковий, театральний, медичний, рекламний, релігійний, спортивний, військовий тощо. Кожен дискурс має свої стереотипні структури – фрейми, що репрезентують у пам’яті людини шаблонні ситуації, допомагають ідентифікувати нові ситуації, забезпечують інформацією про послідовність дій (динамічні фрейми), описують стан (статичні фрейми). Динамічні фрейми існують у вигляді сценаріїв або планів.

Статичні фрейми дискурсу описують стан відповідно до дієслівних та іменних структур (поверхнево-синтаксичні), репрезентують ситуацію на рівні тлумачень слів (поверхнево-семантичні), описують конкретні ситуації (тематичні), репрезентують типи та класи ситуацій (узагальнювальні).

Виділяють вроджені фрейми, що „природно й неминуче виникають у процесі когнітивного розвитку кожної людини”, і фрейми, що засвоюються з досвідом, у процесі навчання під час різних видів навчальної діяльності – у педагогічному дискурсі (на уроці, лекції, під час бесіди тощо).

Сценарії в дискурсі описують типові ситуації комунікативного процесу: назва ситуації, ролі учасників спілкування, причини виникнення певної ситуації, перелік сцен, у кожній сцені набір елементарних дій.

Плани – це засоби, за допомогою яких установлюють причиново-наслідкові зв’язки між сценаріями. У планах описано стандартну послідовність дій учасників спілкування в конкретних ситуаціях, план містить сцени і сценарії, що допомагають реалізувати мету спілкування.

Отже, дискурс – це одночасно процес мовної діяльності та її результат (текст). У процесі дослідження дискурсу як результату він постає сукупністю текстів, які створені процесами комунікації, а під час аналізу дискурсу як процесу його розглядають як вербалізовану діяльність мовомислення.

Відмінності між текстом і дискурсом визначені Ф. Бацевичем:

• Текст – ніби „застиглий” дискурс; це дискурс, який зупинили, вилучивши з нього живі обставини, учасників спілкування з їх психологічними, психічними, соціальними особливостями, часом, місцем, обставинами спілкування тощо.

• У тексті, на відміну від дискурсу, не виявляються паралінгвальні засоби.

• Текст – одиниця лінгвістичного аналізу, дискурс – комунікативного. Поняття текст і дискурс можна розглядати як відповідники понять речення й висловлювання. Висловлювання об’єднує саме речення й соціальний контекст його використання.

• Текст – одиниця лінгвальна, дискурс – соціолінгвальна, інтерактивна.