Текст № 10

От тобі й дід

Вихідний день у музеї. А директор, академік Дмитро Іванович Яворницький, завжди приходив, щоб глянути хазяйським оком, чи все там гаразд.

Оглянувши цього разу музей, він чорним ходом вийшов у двір і присів на стільці біля ґанку. Скромно одягнений, з ціпком у руках, сивоусий у шапці, він був схожий на сторожа.

Скрипнула хвіртка. У двір музею ввійшли дві літні жінки.

– От не пощастило! За скільки років приїхали в музей, а він, як на те, вихідний. Може, ви, дідусю, якось тишком-нишком провели б нас? Ми вам віддячимо.

Дмитро Іванович усміхнувся в довгі вуса, а потім швидко ввійшов у роль діда-сторожа й сказав:

– Воно трохи й незручно. Як наскочить начальство, так влетить мені, перепаде й вам.

– А ви не бійтесь начальства: у вихідний день воно сидить вдома. Чого б то воно сюди зараз прийшло?

У цей час одна з жінок дістала гаманця, пошукала в ньому й витягла монету:

• Візьміть, дідусю, тридцять копійок вам на чай, візьміть.

Дмитро Іванович, приховуючи усмішку, сказав:

– Та я ж ще нічого для вас не зробив, а ви вже й на чай. Це вже там, пізніше. Ну, ходімо зі мною, проведу вже вас у музей.

Дві години водив їх „дід”, давав пояснення, як звичайно, цікаво, дохідливо й із жартами.

– А звідки ви все це знаєте?

– Та давненько тут служу: наслухався, надивився та й запам’ятав собі, що воно й до чого.

– Добре ви пояснюєте, усе у вас до ладу. А скажіть, це ж тут працює професор Яворницький?

– Тут.

– А як би це його побачити? Він буває в музеї?

– Щодня буває. От він перед вами й зараз.

Жінки переглянулися, зніяковіли, почервоніли й розгубилися вкрай. Одна з них шепнула другій: „А ми ж на чай наобіцяли! Кому? Яворницькому!” А потім схвильовано до Дмитра Івановича: „Ви нам пробачте нашу необачність. Щиро, від усієї душі, дякуємо Вам за те, що поводили нас по музею”.

Жінки попрощалися і, виходячи з подвір’я музею, промовили, зачудовано хитаючи головами: „От тобі й дід...” (І. Шаповал).

Текст № 11

Дивовижна людина

Альберту Швейцеру було тридцять років, коли він був відомим професором Страсбурзького університету, філософом і музикантом, чиї органні концерти збирали юрми ша­нувальників в усіх європейських столицях. Його дослідження про Йоганна Себастяна Баха вважалося класичним. Друзі пророкували йому блискучу кар’єру в будь-якій царині науки чи мистецтва, яку він собі обере. Та раптом у свої тридцять років Швейцер почав усе спочатку: він став студентом медичного факультету.

Люди, знайомі з його філософськими творами, здогадалися: учений, одержимий ідеєю добра, обрав найгуманнішу в світі професію лікаря. Одні схвалювали це рішення, інші вважали його надмірним. Адже, мовляв, професор завжди був ладний зарадити біді товариша, не шкодував грошей для бідних. „Чого ж іще треба?” – питали вони.

І як би здивувалися ці люди, коли б дізналися, що причиною такого кроку стала невеличка замітка в жур­налі, де мовилося, що в далекому селищі Ламберені, розташованому в центрі Екваторіальної Африки, потрібен лікар. Та здивування було б ще більшим, якби вони знали, що цей намір з’явився давно, мало не в дитинстві, і що замітка в журналі лише визначила план дій.

„Я вирішив зробити своє життя своїм доказом, – розповідав він. – Я хотів спробувати зробити так, щоб моє життя, моя праця говорили про те, у що я вірю”.

І він це зробив: сім років вивчав медицину, п’ятдесят два, до самої смерті, працював лікарем у Ламберені, тут створив лікувальний центр. Подвиг Швейцера полонив багатьох людей землі, а його боротьба за мир була відзначена Нобелівською премією (М. Бріман).