3. Україна в литовсько-польські часи.

На початку ХVІ ст. українські землі входили до складу різних держав. З кінця ХІV ст. Галичина перебувала під владою Польщі, Закарпаття – Угорщини, Буковина – Молдавського князівства, Чернігово-Сіверщина – Московської держави. Більшість же українських земель належала Великому князівству Литовському.

Українські території різнилися між собою за економічним становищем. Найбільш заселеними та економічно міцними і розвинутими були Волинь і Північна Київщина. Південно-Східне Поділля та Південна Київщина були менше заселеними, а Лівоберіжжя дуже спустошеним. На півдні найсильнішими містами були Канів і Черкаси. Переяславщина почала швидко відроджуватися з монгольської руїни у другій половині ХV ст., але з приходом нового лиха - руйнівних набігів кримських татар починаючи з 1482 р. цей регіон знову занепав. Сіверщина менше страждала від набігів кочевників. Відносна економічна стабільність дозволяла розвивати сільське господарство та промисли.

Підпорядкованість українських земель іноземним державам спричинила корінні зміни як у землеволодінні, так і у самій системі сільського господарювання. Польські королі щедро роздавали землі польській шляхті та урівнювали українських шляхтичів у правах із польськими.

Найтяжчим як завжди було становище селян. Феодали активно розширювали господарства завдяки кращим селянським землям, збільшували панщину та запроваджували її там, де раніш використовували інші форми феодальної експлуатації. З ХV ст. у Галичині практично зник термін «панський двір» як ознака власного господарства феодала, а натомість зявився термін «фільварок» - багатогалузеве феодальне господарство, що грунтувалося на панщинній праці.

Починаючи з ХVІ ст. селяни втрачають право продавати землю або здавати її під заставу, а переходячи до іншої місцевості, повинні були сплачувати певну суму шляхтичеві, як компенсацію за колишні прівілеї й одержувати від нього документ про надання особистої свободи. За Литовським статутом 1529 р. мисливський собака оцінювався вдвічи дорожче ніж «мужик тягловий».

Поширенню фільварків сприяла проведена у 1557 р. в Галичині, на Волині та в Подолії королем і великим князем литовським Сигизмундом ІІ Августом аграрна реформа - «волочна поміра», здійснена згідно з «Установою на волоки». (Волока – ділянка землі, яку протягом світлої частини доби може зорати один віл). Її мета полягала в збільшенні прибутків великокнязівських маєтків шляхом упровадження однакових селянських налідлів. Усі придатні для обробітку землі поділялися на окремі наділи площею: у Польщі 19, а у Литві 22 гектари. Їх одержувала у користування одна, рідше – дві чи три селянські сімї. «Установа» точно визначала платежі й повинності селян: панщина – 2-3 дні на тиждень з однієї волоки, оплата 40-80 грошів, додаткова праця на будівництві шляхів, загат, влаштування ставків та інших роботах на пана. Надлишкі землі передавалися шляхті під фільварки.

За прикладом великого князя волочну поміру провели всі землевласники. Розширення фільваркової системи господарювання означало зародження протокапіталізму та ринкових відносин. Крім того, введення системи волоки руйнувало, хоча й не повністю, сільську громаду та общинну форму землекористування.

Еволюція феодальних відносин призвела до стрімкого зростання великого феодального землеволодіння. Так, у ХV-ХVІ ст. в Руському воєводстві 55 родин великих феодалів володіли понад 1500 населених пунктів краю (сіл, міст та містечок), що складало переважну більшість всіх поселень краю.

Концентрація земель у руках магнатів зумовила широкомасштабний наступ феодалів на права селян. Юридичне оформлення феодальної залежності селян відбувалося поступово, але невпинно. Так, за привілеєм короля Казимира IV (1447 р.) були розширені права феодалів, їм було надано право суду у своїй вотчині та передано право збирати державний податок («серебщину») у власну казну. Ще у 1505 р. у Галичині польський сейм заборонив селянам без згоди пана переходити на інше місце проживання. У Великому князівсьві Литовському кодексами законів феодального права, що юридично оформлювали феодально-кріпосницькі відносини, були Литовські статути 1529, 1566, 1588 рр. та «Устава на волоки». Так, другий Литовський статут 1566 р. (так званий Волинський) дозволяв шляхтичам протягом 10 років розшукувати селян-втікачів, а за третім Литовським статутом 1588 р. термін розшуку було подовжено до 20 років.

Якщо на початку ХV ст. у Східній Галичині селяни відробляли 14 днів панщини на рік, то наприкінці століття це вже становило 2 дні на тиждень, а на середину ХVІ ст. в деяких фільварках відпрацювання на пана доходили до 4-6 днів на тиждень. Зростання феодальної експлуатації призвело до того, що вже навіть діти повинні були відпрацьовувати на пана. З 12 років хлопчикам, а з 13 і дівчаткам зобов'язувалося відбувати панщину, яка встановлювалася подушно.

З ХVІ ст. відбувається стрімке збільшення кількості фільварків у Галичині та впровадження їх на Волині. Поглиблення суспільного поділу праці, зростання урбанізації, а разом із тим і збільшення кількості ремісничного населення, яке потребувало постачання сільськогосподрською продукцією, викликало активізацію товарообміну між містом і селом.

З іншого боку, розвитку фільваркового господарства та збільшенню панщини в Україні сприяли і зовнішньоекономічні чинники. Падіння Константинополя у 1453 р. призвело до переорієнтації торгівлі західноєвропейських країн, які були традиційними споживачами візантійського зерна. Великі географічні відкриття, що забезпечили потік золота з нововідкритих земель в Америці до Західної Європи ще більше збільшили попит на хліб та іншу сільськогосподарську продукцію й сировину для мануфактурної промисловості на західноєвропейського ринку. Що призводило до стрімкого подорожчання сільськогосподарської продукції.

Феодальні фільварки перетворилися на складні багатогалузеві господарчі комплекси, які не тільки виробляли сировину, а й частину її переробляли у млинах, винокурнях, чинбарнях тощо. Розвиток агротехніки та вдосконалення засобів виробництва дозволили українським регіонам на початку ХVІІ ст. замінити Іспанію в ролі житниці Європи.

Слід підкреслити, що характерною рисою економічного розвитку українських земель ХV - першої половини ХVІ ст. було зосередження переважної більшості населення на споконвіку обжитих землях: Галичині, Поділлі, Поліссі, північній Київщині. Їхня південна межа фактично проходила по лінії укріплень Камянець – Бар – Вінниця - Біла Церква – Черкаси – Канів -Київ. Далі на південь лежало так зване «Дике поле». Перші спроби колонізації ще за часів Київської Русі, були перервані монголо-татарською навалою. Незаселені території відзначалися великими природними багатствами та мали потужний економічний потенціал.

З кінця ХVІ ст. почалася активна колонізація Східної України, в т.ч. Лівоберіжжя, Середньої Полтавщини, земель між Дніпром і Південним Бугом, Сіверщини. Після Люблінської унії (1569 р.) на ці перспективні землі спрямовують свою експансію польські магнати Потоцькі, Жолкевські, Калиновські, Замойські, Язовецькі, Конецпольські та інші.

Різні рівні економічного розвитку та характерні риси господарської діяльності регіонів України обумовлювали й свої властивості феодального тиску на селян. Так, в ХVІ ст. найвищий рівень експлуатації (5-6 днів панщини на тиждень із волоки) був у Галичині – найбільш заселеній та економічно розвиненій частині України. В малозаселених районах де лише розгорталася колонізація (Східне Поділля, Південна Київщина, Лівобережжя) фільварки майже не зустрічалися. До того ж для приваблення трудівників на нові землі протягом 10-20 років селяни, які оселилися в нових поселеннях, мали пільги - «слободи» на відбування повинностей та залишалися юридично вільними, основою їх експлуатації була натуральна рента.

Так, магнати і тисячі їхніх наймитів захоплювали найбагатші в світі черноземи. Утворювалися величезні латифундії. Надані пільги, в яких були мало зацікавлені великі землевласники, тривали недовго. Вже до середини ХVІІ ст. як на лівому так і на правому берегах Дніпра було впроваджено кріпацтво не менш жорстоке, ніж на західноукраїнських землях.

Але не всі погоджувалися ставати кріпаками. Багатий край здавна манив до себе людей. Кожної весни на необжиті землі направлялися ватаги промисловців на «уходи» - полювати диких звірів, ловити рибу, збирати мед, добувати сіль та селітру. На зиму такі уходники поверталися в свої міста, де збували здобич. І з кожним роком збільшувалася кількість тих, які не бажали коритися королівській адміністрації і залишалися у степу постійно, закладаючи там свої зимівки і хутори. Уходницький промисел приносив непогані прибутки, але водночас багато небезпек таїв у собі степ – лютими були татарські набіги. Але з часом, озброєні загони уходників вже не лише навчилися успішно захищатися від татар, але й самі почали становити для них небезпеку –нападаючи на окремі загони та визволяючи бранців. Так, у постійній боротьбі за волю формувалося козацтво.

Формування козацького стану, зростання його чисельності мало наслідком розширення господарської діяльності у південних степах. На межі ХV-ХVІ ст. зимівники і слободи закладаються на південному Бузі, Синюсі, Дніпрі, Трубежі, Сулі та ін. річках. Основною діяльністю козаків було землеробство і промисли (так, приміром, значні прибутки давало рибальство - у Дніпрі та його притоках на той час ловили до 60 видів риб), займалися ремісництвом та торгівлею. Вільна праця козаків була значно економічно більш вигідною та прогресивною і показувала відмінні результати, в той час, як закріпачені селяне були абсолютно не зацікавлені у результатах свого труда на пана. Фактично вільні козаки закладали основи фермерства, як форми буржуазного виробництва. «Дике поле» перетворилося на плодючі угіддя, що стали невід'ємною складовою частиною господарського організму України. Кожен, хто прибував на козацькі землі, вважався вільною людиною і мав право брати участь у радах, користуватися землею, ловити рибу, полювати на звіра.

Упродовж ХVІ-ХVІІ ст. запорожці тримали в своїх руках (або були посередниками) торгівлю між Великим князівством Литовським, Польщею і частково Московською державою та Османською імперією і Кримом. У Туреччину ввозили хутро, шкіру, рибу, тютюн, а вивозили вина, бакалійні товари, оливки, шовкові та бавовняні тканини, свинець, зброю, кінську упряж. Українські чумаки з дозволу запорожців заготовляли сіль у Криму. А у Кінбурнських озерах козаки й самі добували сіль, постачаючи нею жителів Речі Посполитої.

Суходолом товари везли на «мажах», або «паровицях» (великих чумацьких возах), та «палубцях» (возах, вкритих зверху від негоди). На водних шляхах застосовувалися човни, чайки та галери. У Січі існувала спеціальна бухта для іноземних торгових суден. Спочатку торгівля була міновою, згодом стали використовувати гроші. Козаки торгували із Варною, Місемврією, Кілією, Очаківом, Константинополем. Центрами торгівлі з поляками були Умань, Корсунь, Лисянка, Торговиця та ін.

Розвивалося на землях України й ремесло: якщо в середині ХVІ ст. в Києві були ремісники 20 спеціальностей, то до 1650 р. таких спеціальностей було вже 100, а загалом в Україні – до 300. Конкуренція ремісників, а також необхідність регламентувати їх виробничу діяльність спричинили утворення ремісниками корпоративних організацій – цехів. Цехи об'єднували вільних ремісників однієї або декількох спеціальностей, забезпечували права та захист своїх членів, монополію на заняття даним ремеслом у місті, регулювали закупівлю сировини та розподіл її між членами цеху. Перші цехові об'єднання виникли у Львові й Перемишлі ще наприкінці ХІV ст. У Львові вже тоді існували декілька цехів (пекарський, різницький, шевський і кравецький). У 1425 р. цехів було вже 10, а на середину ХVІ ст. – близько 20. Існували цехи ковалів, кравців, шевців, мечників та ін. Зароджувалося мануфактурне виробництво.

На початку ХVІІ ст. Київ, Львів та деякі інші міста України славилися як великі торговельні центри, куди привозили товари купці з багатьох країн. Ще наприкінці ХІV ст. Львів та деякі інші великі міста Галичини одержали так зване складське право: усі купці, які транзитом у них перебували, зобов'язувалися протягом двох тижнів вести в цих містах торгівлю будь-якими товарами, крім солі. У 1624 р. король Сигизмунд ІІІ Ваза оголосив суботу днем вільної торгівлі (без сплати купцями мита), що значно посилило ринкові процеси.

У записках мандрівника Михайла Литвина описується українська торгівля того часу: «Київ переповнений чужоземним крамом, бо ж немає шляху більш знаного, як старовинна бита й добре відома дорога, що веде з чорноморського порту – міста Кафи (Феодосія – Авт.) – через ворота Таврики та Таванський перевіз на Дніпрі, а звідти до Києва; по цьому шляху спроваджують з Азії, Персії, Індії, Аравії та Сирії на північ до Московії, Пскова, Новгорода, Швеції та Данії східний крам, дорогоцінне каміння, шовк і шовкову тканину, ладан, парфуми, шафран, перець та різне коріння. По цьому шляху йдуть і чужоземні купці – цілими караванами».

Розвиток торгівлі обумовив удосконалення і грошово-фінансової системи. З ХVІ ст. з обігу зникають празькі, золотоординські та монети київського та львівського виробництва. Основними монетами на ринку стають литовські і польські (гроші, півгроші й денарії). Після Люблінської унії (1569 р.) польські монети, які раніше переважали в обігу Галичини й Волині, поширюються на всю територію України. ХVІІ століття з його бурхливим розвитком торгівлі й господарства принесло суттєві зміни в економіко-фінансову сферу країни. У ХVІІ ст. в Речі Посполитій було введено єдину метричну систему; встановлено відсоток на кредит, який надавали лихварі: короткотерміновий – 20%, річний – до 100%.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Ковальчук В.М., Лазарович М.В., Сарай М.І. Історія економіки та економічної думки: Навч.посібник. – К., 2008.

2. Лановик Б., Матисякевич З., Матейко Р. Економічна історія України і світу: Підручник. – К., 2002.

3. Черкащина Н. Економічна історія: Навч.посібник. – К., 2003.

4. Грушевский М. Очерки истории украинского народа. – К., 1990.