Тема 12. Неокласична економічна теорія. План

1. Розвиток неокласичної економічної теорії.

2. Кембриджська та американська школи. А. Маршалл.

Основні поняття теми: мікроекономіка, „економікс”, індивідуальний попит, економічні блага, економічні кризи.

12.1. Розвиток неокласичної економічної теорії. Кембриджська та американська школи. А. Маршалл.

Неокласична економічна теорія – один із сучасних напрямів економічної думки – сформувалась в 90-х рр. ХІХ ст. Свій розвиток вона розпочала на другому етапі маржиналістської революції і пов’язана з творчістю представників кембріджської та американської шкіл, які (на відміну від представників класичної політичної економії) відмовилися від розгляду глобальних економічних проблем ринкової економіки на користь виявлення закономірностей оптимального господарювання. Але так як неокласики основну увагу приділяли мікроекономічному аналізу, із предмету економічної науки аж до 30 рр. ХХ ст. випали дослідження на макроекономічному рівні, проблеми росту і розвитку всієї економіки.

Об’єктом дослідження економічної науки стала:

– так звана „чиста економіка”. Суть чистої економіки полягає в тому, що вона вимагає абстрагуватися від історичних і національних форм, від типів і форм власності. Дослідники „трималися чистого знання”, „чистої теорії”, тобто відказатися від ідеологічних та інших неекономічних оцінок у економіці.

Предметом дослідження неокласичної економічної теорії стала:

– оптимальна поведінка суб’єктів господарської діяльності в умовах обмеженості ресурсів з метою більш повного задоволення людських потреб;

– проблема визначення найзагальніших закономірностей раціонального господарювання за умов вільної конкуренції, обґрунтування природних законів, покладених в основу формування цінності (ціни) товару, прибутку і заробітної плати тощо – заради визначення найважливіших принципів рівноваги економічної системи;

– суб’єктивна мотивація економічної діяльності „економічної людини” (споживача, підприємця, найманого робітника), яка намагається максимізувати

вигоду і мінімізувати витрати.

Конкретизацією такого підходу стало:

– використання граничних, або додаткових (прирісних), величин, за допомогою яких визначають ефект, отриманий від додаткової одиниці споживання (що втілилося в концепції граничної корисності) або витрати факторів виробництва (праці, капіталу, землі), що утілилося у теорії граничної продуктивності;

– ігнорування визначення вартості товарів суспільно необхідними витратами виробництва. Вони стверджують, що цінність визначається у сфері обігу ступенем корисного ефекту конкретного блага, тобто на основі суб’єктивної оцінки споживачем певного блага при його купівлі;

• розмежування сукупної корисності конкретного блага (зокрема, всього запасу води), або всього доступного окремій людині кількості блага, з одного боку, і корисності останньої одиниці з цього запасу або з цієї доступної кількості для конкретної людини (граничної корисності) – з іншого.

12.2. Кембриджська та американська школи.

Засновниками неокласичної економічної теорії стали видатні представники кембріджської (А.Маршалл, А.Пігу та ін.) та американської (Дж.Кларк) школи.

Альфред Маршалл (1842 – 1924) – англійський вчений-економіст, засновник кембріджської школи, прихильник ідей вільної конкуренції і ринку. Народився в Лондоні у сім’ї банківського службовця. Навчався з початку в коледжі Сент-Джонс у Оксфорді, а потім у Кембриджському університеті. Викладав у Кембріджі, а у 1877 – 1881 рр. - викладав політичну економію в Брістольському, а у 1883 – 1885 рр. Оксфордському університетах. З 1885 р., А. Маршалл очолив кафедру політичної економії Кембріджа.

А. Маршалл був прихильником ідеї вільної конкуренції і ринкових відносин. Свої економічні ідеї вчений виклав у 82 працях. Праця „Принципи економікс” вважається основною (складається із шісти книжок), в якості підручника замінила на багато років підручник „Основи політичної економії” Дж. Мілля. Підручник постійно доповнювався і перероблявся за життя автора.

До основних заслуг вченого відносять розробку економічної теорії як цілісної суспільної науки. В цьому розумінні А. Маршалл стояв „над сутичкою” і не приймав участі в дебатах між послідовниками „чистої” математики, прихильниками нематематичних „чистих” теорій та емпіриками. Дуже важливо, що в „Принципах економічної науки” математичні міркування присутні тільки у виносках та додатках, а аргументація в тексті була викладена виключно у вербальній формі. Тому вважається, що А. Маршалл бачив обмеженість математичних методів і моделей в економічній науці, у своєму дослідженні, робив основний акцент на динаміці економічних процесів, а не на рівновазі. .

Для методології А. Маршалла характерні:

– дослідження процесів і явищ на рівні мікроекономіки (фірми, галузі) з позиції „чистої економічної теорії” та ідеальної моделі господарювання, можливої завдяки „досконалої конкуренції”;

– еволюціонізм, або принцип поступового розвитку, основний зміст якого полягає в заперечуванні революційних стрибків, в визнанні еволюції єдиної формою розвитку економічних процесів і явищ;

– поєднання в єдиної теорії методологічних здобутків класичної і маржинальної теорій. На думку А. Маршалла, існуючі методи досліджень самі по собі не можуть бути названими методами економікс. Але використання їх в різних ситуаціях по одному або в сполученні може бути корисним для науки;

• функціональне дослідження процесів і явищ, якій дозволяє „бачити взаємний вплив усіх їх один на одного”.

Основні теоретичні надбання А. Маршалла:

– створив неокласичну економічну теорію, де органічно поєднуються досягнення класичної економічної науки і маржиналізму; а дослідженню діяльності людини відводиться визначальна роль. (Незважаючи на сучасну критику неоклас.теорії багатьма економістами, вона залишається основою і базою для більшості сучасних економічних концепцій);

– обгрунтував доцільність введення у науковий обіг терміну „економікс” замість „політична економія”. У першому томі своєї головної праці А. Маршалл писав, що політична економія „остерігається торкатися багатьох політичних питань, які практик не може ігнорувати; тому вона є наукою – чистою і прикладною, а не одночасно і наукою, і мистецтвом. Ось чому її краще позначити широким терміном „економічна наука” (економікс), ніж більш вузьким терміном „політична економія” [38, с. 100]. За ініціативи вченого „політична економія” у 1902 р. в Англії була замінена на „економікс”. Незабаром це було зроблено також у США;

• дав своє тлумачення предмету політичної економії або економікс. „З одного боку, – А. Маршалл трактував політичну економію, – як науку про багатство, але з іншого – науку про людину, яка відчуває на собі вплив самих різних факторів, щодо економіки, то вона цікавиться переважно тими мотивами, які впливають на поведінку людей”. На думку вченого, ця наука досліджує людство в його повсякденному житті, вивчає сферу індивідуальних і суспільних дій, яка найбільш тісно пов’язана з створенням матеріальних основ добробуту. Вважав, що предметом дослідження політичної економії є „головним чином ті спонукальні мотиви, які найсильніше та найстійкіше впливають на поведінку людини в господарський сфері її життя. Таким спонукальним мотивом є певна кількість грошей. Саме цей певний і точний грошовий вимір найстійкіших стимулів у господарському житті дозволило економічній науці далеко випередити всі інші науки, які досліджують людину”;

– запропонував власну класифікацію економічних благ. Згідно цієї класифікації економічні блага поділяються на матеріальні, якими людина володіє на правах приватної власності та нематеріальні (особисті). Останні А. Маршалл поділив на зовнішні (репутація, ділові зв’язки) та внутрішні (особисті якості людини, ділові здібності, професійна майстерність тощо). На відміну від А. Сміта, вчений вважав, що багатство створюється не лише у сфері виробництва, але й у сфері послуг.

Особливе місце у теоретичній спадщині А. Маршалла посідають теорія попиту, теорія пропозиції, теорія ринкової рівноваги, теорія розподілу та доходів. У теорії попиту А. Маршалл:

– виокремив індивідуальний попит окремого споживача від сумарного (сукупного), тобто ринкового попиту;

– сформулював закон попиту виходячи з двох підходів: на основі зростання ціни та насичення споживчого попиту. Згідно з першим підходом, обсяг попиту на товар зростає при зменшенні ціни, і, навпаки, зменшується при збільшенні ціни. В залежності від зростання або зменшення ціни буде збільшений або зменшений продаж обсяг товару. Згідно з другим – кожен наступний акт купівлі одного й того ж товару несе споживачеві порівняно меншу корисність (задоволення) і вигоду. Використання двох підходів до визначення закону попиту дозволив за суб’єктивною поведінкою покупців побачити об’єктивну економічну логіку.

– розрізняв еластичний і нееластичний попит. Попит є еластичним, якщо він змінюється більшою мірою, ніж ціна, яка викликала зміну попиту і нееластичним, якщо він змінюється меншою мірою, ніж ціна;

– дав математичне обґрунтування поділу попиту на еластичний і нееластичний. А. Маршалл показав, що цінова еластичність попиту (ЦЕП) дорівнює одиниці (ЦЕП = 1), коли зниження ціни на 1% збільшує продаж товару на 1%. Попит на товар є еластичним коли зниження ціни на 1% збільшує його продаж більше, ніж на 1%. Попит на товар є нееластичним коли зростання ціни на 1% знижує його продаж менш ніж на 1%. За розрахунками А. Маршалла, якщо на якомусь відрізку кривої попиту ЦЕП = 1, то ніяка зміна ціни упродовж цього відрізку не вплине на збут даного товару. Якщо на цій ділянці ЦЕП < 1, то ціну товару можна підняти, не побоюючись суттєвого зниження обсягу продаж, а якщо ЦЕП > 1, то незначне зниження ціни може суттєво збільшити обсяги продаж. Інакше кажучи, за умов нееластичного попиту прибуток може збільшиться за рахунок зростання ціни, а за умов еластичного попиту – за рахунок зменшення ціни;

– виявив різну ступінь еластичності попиту товарів в залежності від структури споживання, рівня доходів та інших факторів. А. Маршалл показав, що найменша еластичність попиту притаманна товарам першої необхідності.

Вчений також зазначав, що потреби багатьох людей є нееластичними (попит для них не реагує на зміни цін), середнього класу – еластичні (попит реагує на зміни цін товарів, які вони відносять до предметів розкоші);

Наукова спадщина А. Маршалла є великим кроком у розвитку економічної науки, надбанням усього людства; актуальність її не втрачено і донині. Головний твір науковця „Принципи економікс” – видавався вісім разів.

Після смерті А. Маршалла кембріджську економічну школу очолив А. Пігу.

Артур Сесіл Пігу (1877 – 1959) – англійський економіст. Народився у сім’ї військового. Закінчив Кембридж, де економічну теорію викладав А. Маршалл. Після закінчення навчання залишився в університеті на викладацької роботи і протягом 35 років (1908 – 1943 рр.) очолював кафедру політичної економії, яку займав до нього його вчитель.

Найбільшу популярність вченому принесла книга „Багатство і добробут” (1912), яка багато разів перевидавалася. У 1932 р. вона вийшла у переробленому і розширеному вигляді під назвою „Економічна теорія добробуту”.

Головна ідея книги:

– обґрунтувати вплив неринкових елементів на економічний розвиток суспільства, якому властива недосконала конкуренція;

– проаналізувати основні причини, які впливають на добробут у суспільстві, викликають глибоки протиріччя між приватними і загальними інтересами;

– виявити роль держави у забезпеченні добробуту нації.

У цій головної праці А. Пігу розробив концепцію економіки добробуту, у який:

– виокремив соціальний і економічний добробут:

• економічний добробут – це частина загального добробуту, яка складається із кількості задоволень, що можуть бути оцінені у грошовому еквіваленті;

• соціальний добробут – це загальний добробут, який включає суму життєвих благ економічного та соціального характеру. До соціальної частині благ А. Пігу включив таки показники якості життя, як умови праці та відпочинку, забезпеченість житлом, умови довкілля, доступність освіти і медичного обслуговування, громадський порядок тощо. Вчений вважав, що основою соціального добробуту є економічний добробут;

– розрізняв добробут окремих осіб, соціальних груп і суспільства в цілому. А. Пігу стверджував, що за рівнем забезпеченості життєвими благами добробут суспільства набагато вище, ніж добробут окремої особи або соціальної групи. Вчений розумів економічний добробут суспільства як суму добробуту окремих індивідів, що находить відображення у „національному дивіденді” (національному доході). Останній розглядав як показник загального обсягу заробітної плати, рентних платежів, процента і прибутків, отриманих у процесі виробництва;

• виникнення монополій, стверджував А. Пігу, викликає зростання цін і зниження інвестицій, що знижує майбутній національний дивіденд (національний дохід”). На думку вченого, це виправдовує втручання держави в економічне життя;

• „зовнішні, або ж позаринкові ефекти”, вважав А. Пігу можуть приносити суспільству як вигоди, так і втрати. На підставі цього вчений поділив зовнішні ефекти на позитивні і негативні:

• позитивні – це таки зовнішні ефекти, за яких „граничний приватний чистий продукт менший за відповідний суспільний продукт з тієї причини, що побічні послуги отримує якась третя сторона, якій технічно важко оплатити ці послуги”. (Наприклад, з інвестуванням грошей у будівництво доріг, навчальних закладів та інших престижних будівель підвищуються ціни на земельні ділянки, розташовані поруч);

• негативні – це таки зовнішні ефекти, за яких „граничний приватний чистий продукт перевищує суспільний чистий продукт” [49, с. 253]. До них А. Пігу відніс різні побічні некомпенсовані збитки для третіх осіб (Приклад, побудувавши собі дім, людина затінила вікна будинку напроти, що шкодить здоров’ю людей, які живуть у тому домі);

Американська неокласична школа

Загострення соціальних проблем у США в 80-х рр. ХІХ ст. сприяло виникненню і широкому розповсюдженню в країні нових ідей, які лягли в основу маржиналізму, неокласичної економічної теорії.

Засновником нових ідей маржиналізму - економіст Джон Бейтс Кларк (1847 – 1939). Освіту отримав спочатку у Амхерстському коледжі (США), а потім у европейських університетах Гейдельберга (Німеччина) і Цюриха (Швейцарія). Повернувшись до США, Дж. Б. Кларк працював на посаді професора економіки, спочатку (1872 – 1895) в ряді американських коледжів, а потім (1895 – 1923) в Колумбійському університеті (м. Вашингтон).

Розглядаючи закон граничної корисності, Кларк зробив висновок, що:

– принципи його прояву однакові як на рівні окремого ізольованого суб’єкта господарювання, так і економіки країни в цілому;

– оцінку корисності благ та регулювання цін на них здійснюють не тільки окремі суб’єкти господарської діяльності, але і групи (класи ) покупців;

На думку вченого, економічна рівновага в стані динаміки неможлива, вона неодмінно порушується. Дж. Б. Кларк виділяє п’ять умов, за яких економіка стає динамічною тобто причини криз:

– збільшення кількості населення;

– зростання обсягів капіталу;

– удосконалення методів виробництва;

– зміна форм промислових підприємств;

– виживання більш продуктивних підприємств натомість усунених менш продуктивних.

У теорії розподілу доходів Дж. Б. Кларк засуджував розповсюджене звинувачення на адресу американського суспільства, що воно експлуатує працю. Вчений стверджував, що в суспільстві немає протиріч і що суспільний дохід розподіляється справедливо, ні один із „класів людей”, зайнятих у виробництві, не повинен мати претензії один до одного. Робітник отримує справедливу заробітну плату, яка відповідає його граничної продуктивності праці. „Якщо наймані робітники створюють невелику суму багатства і отримують її повністю, то їм нема чого прагнути до соціалістичної революції”.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Блауг М. Економічна теорія у ретроспективі. – К., 2001;

2. Ковальчук В. Історія світової та української економічної думки. – Тернопіль, 2004.

3. Ковальчук В.М., Лазарович М.В., Сарай М.І. Історія економіки та економічної думки: Навч.посібник. – К., 2008.

4. Ядгаров Я. История экономических учений: Учебник. – М., 1998.

5. Історія економічної думки України: Навч. посібник / Р.Васильєва, Л.Горкіна, Н.Петровська та ін. – К., 1993.