4. Господарство України: міжвоєнна доба.

(Економічні трансформації України: від боротьби за державність до трагедії соціалістичної модернізації (індустріалізація, колективізація).

Нестабільність політичної ситуації, часті зміни влади і, як наслідок, політико-економічного курсу країни, практично постійні воєнні дії, складна зовнішня обстановка та нездатність української еліти знайти порозуміння між собою й консолідувати суспільство - все це зумовлювало складну економічну ситуацію в країні.

Центральна Рада прийшла до влади у складні часи: на території України, яка в умовах Першої світової війни була театром військових дій, знецінювалися гроші, поширювалося безробіття, наростали продовольчі ускладнення. В цих складних умовах лідери Центральної Ради так і не змогли налагодити ефективного керівництва в Україні, забезпечити міста продовольством. Одним із головних прорахунків стало затягування вирішення аграрного питання. Як наслідок, селяни самі громили поміщицькі маєтки та самовільно захоплювали землю. У містах фактично було паралізоване промислове виробництво. На початку осені 1917 р. на Донбасі не працювали близько 200 шахт. Криза виробництва розкручувала маховик інфляційних процесів. Наростання економічного розвалу мало наслідком стрімку втрату підтримки й довіри до Центральної Ради з боку населення.

Гетьманський переворот 29 квітня 1918 р. був підтриманий громадськістю – ліміт довіри Центральній Раді вже вичерпано. В період правління П.Скоропадського значною мірою вдалося досягти певного економічного піднесення. Успішно формувалася фінансово-банківська система. В оборот була введена стабільна національна одиниця – гривня, прийнято державний бюджет, запрацювали банки, біржі, відкривалися нові акціонерні кампанії. Однак, гетьманат мав вузьку соціальну базу (поміщики, буржуазія) і орієнтувався насамперед на вищі класи. Ситуація ускладнювалася залежністю України від західних союзників. Згідно підписаного у вересні 1918 р. торговельного договору з Німеччиною і Австро-Угорщиною з України мало бути вивезено не менш як 100 млн. пудів хліба, 11 млн. пудів м'яса, 300 тис. голів овець, 400 тис. пудів сала та ін.

Відновлення приватної власності, збільшення робочого дня на промислових підприємствах до 12 годин, заборона страйків, а головне загострення аграрного питання (великі землевласники за допомогою військ одразу розпочали відновлювати свою власність на землю і майно: на їхні вимоги селяни повертали не лише землю та реманент, а й відшкодовували втрати, яких зазнали поміщики під час революції. Так, один із великих землевласників з Поділля хвалився, що він стягнув із селян 250 тис. крб., в той час як все його майно коштувало менш як 150 тис. крб.), фактично економічне грабування України «союзниками» та прорахунки у зовнішній політиці – все це викликало сильне незадоволення населення і у підсумку спричинило падіння гетьманату.

Директорії довелося впроваджувати свої соціально-економічні перетворення в умовах фактично постійних воєнних дій. Ситуація ускладнювалася наявністю глибоких внутрішніх протиріч у складі уряду. Непослідовність курсу Директорії яскраво проявилася у розробці та реалізації аграрної політики. З одного боку, закликаючи населення до повстання проти гетьманату, лідери Директорії обіцяли передачу поміщицьких земель селянам. З іншого, з метою не відштовхнути від себе й поміщиків, обіцяли їм грошові компенсації на різноманітні вдосконалення, раніше проведені в їх маєтках. Також землевласникам залишалися будинки, худоба тощо. Було проголошено і про недоторканність земель промислових підприємств і цукрових заводів, конфіскації не підлягали й землі іноземних підданих тощо. Більшістю селянської бідноти ці заходи сприймалися негативно, як пропоміщицькі.

Непродуманий радикалізм Директорії також позбавив її підтримки буржуазії та поміщиків.

В період встановлення радянської влади в Україні, за прикладом РСФРР було запроваждено соціально-економічну політику під назвою «воєнний комунізм». Її головними складовими стали встановлення однопартійної диктатури, націоналізація промисловості, заборона свободи торгівлі, згортання грошового обігу (адже на цілком щире переконання більшовицьких «фінансистів» «при комунізмі гроші будуть не потрібні»), запровадження системи карткового розподілу продуктів, організація всеохоплюючого обліку праці, централізація та мілітаризація народного господарства, запровадження трудової повинності (державні та господарські органи на свій розсуд перекидали на великі підприємства, що працювали на оборону, працівників з дрібних фабрик і заводів), запровадження продовольчої розкладки та червоного терору тощо.

Фактично політика воєнного комунізму зруйнувала ринкові механізми регулювання економікою, розкрутила маховик нечуваної гіперінфляції, максимально загострила соціальні протиріччя та соціальну напругу у суспільстві. Продрозкладка – примусові реквізиції хліба, запроваджена у січні 1919 р., у відповідь викликала хвилю селянського повстанського руху. Якщо у квітні 1919 р. відбулося 98 антибільшовицьких виступів, то вже у червні-липня того ж року – понад 300. Як підкреслив голова Всеукраїнскьої надзвичайної комісії (ВУНК) М.Лацис, що замість «широкої підтримки населення ми знаходимо майже одну ненависть останнього». На селі розгорталася справжня війна. Виникла велика кількість озброєних угруповань, які нараховували від кількох осіб до десятків тисяч. Усі ці формування офіційно називалися «бандами». Хоча у повстанському русі брали участь практично всі верстви села (окрім найбідніших), в радянській пропаганді він був затаврований як «куркульський». За офіційними даними наприкінці 1920 р. в Україні виступало проти Радянської влади близько 50 тис. селян, які мали на своєму озброєнні гвинтівки, кулемети та гармати. «Село не з нами!», – з тривогою відзначив Головраднаркому Х.Раковський. В.Ленін, проаналізувавши ситуацію, у жовтні 1920 р. невтішно констатував: «Ми беремо хліб з Сибіру, беремо хліб з Кубані, але не можемо взяти його з України, бо там кипить війна, і Червоній Армії доводиться боротися проти банд, якими вона кішить».

Нова економічна політика.

Економічне становище України наприкінці 1920 року характеризувалося узагальнюючим словом - криза. Із поставлених на облік 10773 підприємств діяло лише 4060. Повністю припинили свою діяльність більшість підприємств хімічної, поліграфічної, шкіряної, борошномельної, винокурної та інших галузей промисловості. В Україні працювала лише одна невелика домна (з довоєнних 63) на Петровському (Єнакіївському) металургійному заводі. Виплавляння чавуну складало 0,5% довоєнних обсягів. Паливна криза, яка була викликана закриттям шахт, призвела до повної зупинки залізничного руху на більшості напрямків. Через розруху на транспорті найважливіші промислові центри України виявилися майже відрізаними від центральних районів. У Донбас кожного дня надходило лише один-два вагони з вантажами, замість звичайних 40-50. Пленум ЦК КП(б)У (січень 1921 р.), проаналізувавши ситуацію, констатував невтішні підсумки: становище на транспорті та у вугільній промисловості було охарактеризовано як «розвал катастрофічних розмірів». Загальний випуск промислової продукції в Україні скоротився до 12% від довоєнного рівня. Важким був стан робітничого класу. Державі не вдалося забезпечити навіть мінімальні потреби робітників продовольством. Харківська, Одеська та ін. губернії звітували про неможливість забезпечити хлібом навіть найбільші підприємства і як наслідок про «найтяжчий відчай» трудівників. На державних заводах та фабриках розпочалися страйки та «волинки».

Критичний стан економіки України став прямим наслідком Першої світової війни, поразки національно-визвольних змагань та радянської політики «воєнного комунізму». Стан справ значно погіршила проведена за прикладом РСФРР урядом Радянської України економічно необґрунтована тотальна націоналізація промислового фонду. До кінця 1920 р. в Україні було націоналізовано 10720 підприємств, що значно перевищувало можливості держави регулювати та налагоджувати виробничі процеси у різних галузях народного господарства. Націоналізація відбувалася без належної підготовки та економічного обгрунтування. Більшість підприємств, які перейшли у власність держави в умовах розрухи стояли зруйнованими та покинутими. Сотні тисяч робітників, рятуючись від голоду, втекли в село. Голова Раднаркому Радянської Росії В.Ленін змушено визнав: «ми наекспропріювали багато більше, ніж зуміли облічити, контролювати, управляти і т.д.». Все це зумовило величезні труднощі в промисловості: навіть ті напівзруйновані підприємства, що ще якось підтримували виробничі процеси не мали відповідного на той час нового устаткування, бракувало палива, сировини, робочої сили. Катастрофічний стан економіки, загострення соціальної напруги, та як наслідок – пряма загроза існуванню Радянської влади – все це вимагало докорінного перегляду господарської політики.

У березні 1921 р. на Х з’їзді РКП(б) В.Ленін переконав у необхідності нової політики (НЕПу). Її основними складовими стали:

• заміна продрозкладки продподатком;

• відновлення торгівлі та товарно-грошових відносин;

• введення стійкої грошової одиниці: у 1922-1924 рр. проведена грошова реформа, в обіг випущений червонець. Також відбулася й «реабілітація» фінансової системи країни - створювалися ощадні каси та банки.

• дозвіл приватної ініціативи; денаціоналізація; концесії; розвиток кооперації та оренди. Вже на кінець 1921 р. в оренду було передано 5200 підприємств.

Також у рамках реформування було відмінено обов'язкову трудову повинність, проводилася децентралізація промисловості – ліквідувались надцентралізовані бюрократичні структури – главки і створювалися трести.

Всі ці заходи мали економічний ефект – дозволили швидкими темпами відбудувати промисловість та наблизитися за показниками до довоєнних часів. На 1926 р. заробітна плата в промисловості зросла в 1,6 рази, вчителям у 3,6 рази, - порівняно з 1924 роком. Прибутки селян на третину перевищили довоєнні. Так, на селі зміцнювалася частина українського заможнього селянства, що в масі своїй вороже ставилася до більшовицької влади.

Наприкінці 1920-х рр. вдалося значно покращити відбудовчі показники. У 1928-1929 рр. в Україні було вироблено електроенергії на 138% більше, ніж у 1913 р.; вугілля на 119% більше, сталі на 117%.

Але, влада намагалася багатоукладність, ринкову економіку об’єднати з такими несумісними складовими радянського суспільства, як диктатура пролетаріату, а фактично монопартійна диктатура, адміністративне регулювання, домінування агресивно-класового підходу тощо. За цих обставин економічні реформи страждали половинчатістю, незакінченістю та й не могли бути іншими в умовах відсутності політичного та юридичного сприяння.

Проголошення курсу на індустріалізацію, затвердження тоталітаризму – все це унеможливлювало будь-яке існування ринкових механізмів.