§ 8. Представництво, довіреність

та позовна давність у міжнародному приватному праві

8.1. Види представництва в міжнародному приватному праві

У зв'язку з розширенням експортно-імпортних відносин за участю осіб як юридичних, так і фізичних українських осіб, інтенсивною інтеграцією України у світову спільноту, в тому числі і"ї вступом у СОТ,

214

Розділ VJI. Правочини та зобов 'язання в міжнародному приватному праві

особливого значення набуває інститут представництва. Завжди важли­вим аспектом залишається правильна кваліфікація набуття і реаліза­ції цивільних прав, виконання обов'язків. Це зумовлює необхідність з'ясувати низку питань теорії представництва і повноваження, зокрема, кваліфікації представництва, довіреності, які розглядаються в контексті представництва у комерціііних відносинах, що в свою чергу є окремим випадком представництва в цілому.

За своєю сутністю представництво — це реалізація правосуб'єктно-сті під час вчинення правочинів та інших юридичних дій, що здіііснює представник у межах наданих йому повноважень, з котрих як з юри­дичних фактів випливають правовідносини за участю того, кого пред­ставляють, і третіх осіб. У свою чергу представник залишається за межами відносин, породжених його діями, не набуває ніяких прав і не несе ніяких обов'язків. Таким чином, дії представника породжують юридичні наслідки для того, кого представляють, однак не для самого представника.

У міжнародних приватноправових відносинах виділяють такі загаль­ні види представництва, як законне представництво і представництво, що виникає внаслідок спеціального уповноваження особи. Останній вид представництва традиційно для вітчизняного законодавства має назву просто «представництво», або «уповноважене представництво», тоді як, наприклад, закон Італії «Реформа італійської системи міжнародного при­ватного права» 1995 р. класифікує представництво на таке, що виникло на підставі припису закону, і «добровільне представництво».

У свою чергу, добровільне представництво може використовуватись у вигляді представництва за довіреністю, комерційного представницт­ва та ін. Зокрема комерційне представництво заслуговує на особливу увагу, оскільки його регулювання є досить новим для українського права (ст. 243 ЦК України), а застосування у приватноправових відносинах з іноземним елементом навпаки, — досить поширеним і суперечливим. Для галузі комерційного представництва характерною є різноманітність класифікації його відносин, наданих різними право­вими системами. З урахуванням цього обрання права підпорядкування у кожному конкретному випадку комерційного представництва може не тільки вплинути на зміст такого представництва, а й сприятиме по­збавленню в подальшому недійсності певних положень договору. Зо­крема, слід визначити, право якої держави може бути застосовано до конкретного правочину, чи може бути застосована автономія волі

215

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

(принцип, відображений у ст. 31 Закону України «Про міжнародне приватне право»), чи є припустимими обрані види договорів. Напри­клад, законодавство деяких країн забороняє діяльність представників, що не є їх громадянами або юридичними особами.

Певним чином ситуацію ускладнює відсутність колізійних норм, що регулюють інститут представництва в цілому. Окремі питання цього інституту можуть бути вирішені в межах норм, що регулюють порядок видання, строки дії довіреності, котрі визначено у ст. 34 За­кону України «Про міжнародне приватне право».

Колізійною нормою українського права щодо безпосереднього врегулювання питання довіреності є ст. 34 Закону України «Про міжнародне приватне право», згідно з якою порядок видання, строк дії, припинення та правові наслідки припинення довіреності визнача­ються правом держави, у якій видано довіреність.

За своєю сутністю видання довіреності — односторонній правочин. На сучасному етапі загальною тенденцією для законодавств більшості країн, а також низки міжнародних договорів, наприклад. Конвенції про право, що застосовується до договірних зобов'язань, та ін., є відображення принципу автономії волі сторін. Його значення полягає у наданні певної свободи сторонам правочину за участю іноземного елемента. Саме такий підхід є характерним і для законодавства України, колізійні норми якого щодо правочинів містяться у Законі «Про міжнародне приватне право». Відповідно до ст. 31 цього Закону форма правочину має відповідати вимогам права, яке застосовується до змісту правочину, але достатньо дотримання вимог права місця його вчинен­ня, а якщо сторони правочину знаходяться в різних державах, — місця проживання сторони, яка зробила пропозицію, якщо інше не встанов­лено договором. У свою чергу, зміст правочину за ст. 32 Закону може регулюватися правом, обраним сторонами. У разі відсутності вибору права до змісту правочину застосовується право, яке має найбільш тісний зв'язок із правочином.