6.5. Міжнародні повітряні перевезення

Міжнародні повітряні перевезення також регулюються багатосто­ронніми договорами. Серед них — Чиказька конвенція про міжнародну цивільну авіацію від 7 грудня 1944 p., ратифікована Україною 10 серп­ня 1992 р.', яка є основою для національних норм. Встановивши прин­цип визнання державного суверенітету, Конвенція цим утвердила право кожної держави регулювати повітряні перевезення у межах своєї території, комерційну діяльність автотранспортних підприємств та здійснювати юрисдикцію щодо перевезень. Чиказька конвенція встано­вила загальні вимоги до діяльності цивільної авіації під час здійснення міжнародних польотів. Йдеться про принципи і правила польотів, реєстрацію повітряних суден та їх документацію, розслідування по­вітряних пригод, порядок встановлення технічних норм.

У 1944 р. створено міжурядову спеціалізовану установу — Міжнародну організацію цивільної авіації (ІКАО), яка почала функціонувати у 1947 р. Відповідно до ст. 44 Чиказької конвенції та Статуту ІКАО організація сприяє розвиткові міжнародної цивільної авіації, розробляючи рекомендації та стандарти щодо правил польо­тів, експлуатації літаків, сприяє безпеці польотів на міжнародних авіалініях.

У рамках ІКЛО підготовлено багато документів різного плану, в яких визначено діяльність пілотів, екіпажів літаків, операторів служ­би повітряного руху і наземних екіпажів, регламентовано вимоги що­до літаків та їх устаткування, аеронавігаційних карт тощо.

Одними з основних є Конвенція для уніфікації деяких правил, що стосуються міжнародних повітряних перевезень (Варшава, 12 жовтня 1929 р.) та Гаазький протокол до неї (28 вересня 1955 p.). Конвенція застосовується до будь-якого міжнародного перевезення людей, ба­гажу чи вантажів, що здійснюється за плату з допомогою повітряного судна, а також до безкоштовних перевезень за допомогою повітряного судна, що виконуються підприємством повітряних перевезень (ст. 1). Використовується для перевезень, які здійснюються державою або іншими публічно-правовими юридичними особами. Не застосовуєть­ся під час перевезення поштової кореспонденції та поштових посилок (ст. 2).

Конвенція про міжнародну цивільну авіацію від 7 грудня 1944 р. // Офіц, вісн. України. - 2004. - № 40. - Ст. 2667.

197

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Глава II «Перевізні документи» (розділ І «Проїзниіі квиток») містить вимогу видання під час перевезення пасажирів квитка, в якому зазна­чено місце відправлення і місце призначення. Якщо вони розташовані на території однієї з договірних сторін, а одна чи декілька передбачених зупинок — на території іншої держави, то повинна бути вказана принаймні одна така зупинка. Якщо пасажир здійснює подорож, за якої місце остаточного призначення та зупинка знаходяться не в країні відправлення, до такого перевезення можуть застосовуватися положен­ня Варшавської конвенції, яка визначає й у більшості випадків обмежує відповідальність перевізника у разі смерті чи поранення осіб, а також втрати чи пошкодження багажу.

Розділ II «Багажна квитанція» містить вказівки щодо перевезення багажу. Згідно зі ст. 4 повинна видаватися багажна квитанція, яка (якщо і'ї не об'єднано з проїзним квитком чи не внесено в нього) повинна містити: зазначення місця відправлення і місця призначення; якщо місце відправлення і призначення знаходяться на території однієї договірної сторони, а одна чи декілька передбачених зупинок — на території іншої держави, зазначення принаймні однієї такої зупинки; повідомлення про те, що в разі перевезення, за якого місце остаточно­го призначення чи зупинка знаходяться не в країні відправлення, до такого перевезення можуть застосовуватися положення Варшавської конвенції, яка визначає й у більшості випадків обмежує відповідаль­ність перевізників у разі втрати або ушкодження багажу.

Глава III «Відповідальність перевізника» регламентує відповідаль­ність перевізника за шкоду, заподіяну внаслідок смерті, поранення чи будь-якого іншого тілесного ушкодження пасажира, якщо нещасний ви­падок, що заподіяв шкоду, стався на борту повітряного судна або під час посадки чи висадки та в інших випадках. Конвенція встановлює обмежен­ня відповідальності перевізника. Проте за допомогою особливої угоди перевізник і пасажир можуть встановити і вищу межу відповідальності.

Конвенція містить 18 додатків, де врегульовано окремі питання повітряних перевезень, наприклад, видання свідоцтв особовому скла­ду, правила польотів, питання аеронавігаційних карт тощо.

Україна уклала з іноземними державами окремі двосторонні уго­ди, де передбачені особливості повітряних перевезень на окремих на­прямках.

Гватемальський протокол від 8 березня 1971 р. став наступним актом, спрямованим на підвищення відповідальності авіаперевізни-

198

Розділ VII. Правочини та зобов 'язання в міжнародному приватному праві

ка перед пасажирами. Його норми передбачають відповідальність авіаперевізника незалежно від його провини. Водночас відповідальність унеможливлюється, якщо шкоду викликано станом здоров'я пасажи­ра чи його провиною. У Гватемальському протоколі в декілька разів збільшилася відповідальність перевізника перед пасажирами порівня­но з правилами Гаазького протоколу.

З метою уніфікації деяких правил щодо міжнародних перевезень, що виконуються іншою особою, а не перевізником за договором, 18 ве­ресня 1961 р. у Гвадалахарі підписано Конвенцію для уніфікації деяких правил, що стосуються міжнародних повітряних перевезень, здійснюваних особою, яка не є перевізником за договором, Гвадала-харська конвенція доповнює Варшавську конвенцію 1929 р. її прийнят­тя було викликане необхідністю нормативного врегулювання пошире­них послуг надання однією авіакомпанією іншій літаків для здійснення перевезень на підставі особливого договору. За аналогією з морськими перевезеннями цей договір одержав назву чартеру. Провідні авіакомпанії розробили проформи чартерних договорів. Норми Конвенції 1961 р. визначають, що фактичним перевізником вважається авіакомпанія, яка надає літак за договором чартеру чи на інших правових засадах.

Національне законодавство держав стосовно міжнародних пере­везень містить переважно матеріально-правові норми. Так, Повітряний кодекс України визначає поняття перевізника. Ним визнається будь-яка юридична чи фізична особа, що виконує повітряні перевезення, має права експлуатанта авіаційної техніки. Стосовно іноземних повітряних перевізників визнаються права експлуатанта за документами, які видані компетентним органом відповідної зарубіжної держави і відповідають вимогам міжнародних договорів та угод за участю України (ст. 59). Іноземні перевізники здійснюють свою діяльність на території України згідно із законодавством України, міжнародними угодами та догово­рами (ст. 66). Звичайно національне законодавство не обмежується лише зазначеним нормативним актом.