2.1.5. Економічні погляди мислителів Стародавнього Китаю

У Стародавньому Китаї ми знаходимо високорозвинене суспільне управління, зайняте аграрни­ми, комерційними і фінансовими питаннями. Ці питання порушуються в основному з етичних по­зицій у китайській класичній літературі, яка дійшла до нас.

Й. Шумпетер

Своєрідність економічної думки Стародавнього Китаю не­віддільна від самобутності старокитайської цивілізації як одного із ранніх центрів світової культури. Головні течії суспільної дум­ки Стародавнього Китаю сформувались у VI—III ст. до н.е. Кон­фуціанство, легізм, даосизм, моїзм протягом століть вели гостру полеміку з багатьох філософських та економічних проблем.

Визначальний вплив на економічну думку Стародавнього Ки­таю справило конфуціанство — вчення давньокитайського мисли­теля Конфуція (551—479 рр. до н.е.). Основні його постулати були систематизовані учнями Конфуція у збірці "Лунь юй" ("Бесіди і міркування"), датованій V ст. до н.е.

Соціально-економічна концепція конфуціанства базується на вченні про природне право, згідно з яким в основі суспільного устрою лежить божественна воля. За Конфуцієм, Бог є першо­причиною світу, але він не втручається у явища суспільного жит­тя, які пізнаються людським розумом (даром Божим) і станов­лять природне право.

Конфуцій:

1. Виправдовував становий поділ суспільства, існування раб­ства та сувору соціальну ієрархію як вічні та незмінні яви­ща, встановлені Богом і природою. Розумову працю він вва­жав таланом "вищих" станів, а фізичну — долею "нижчих" верств, основну масу яких становили раби. Згідно з конфуці­анством кожна людина повинна знати своє місце у суспільно­му житті, відповідно до порядку, встановленого Небом: "Цар повинен бути царем, підданий — підданим, батько — батьком, а син – сином».

В основі морально-етичного учення Конфуція лежить ідея культури, людяності, доброти, первісно закладених у кожній людині; встановлення таких міжособистісних стосунків, які б не викликали небажаних вражень та емоцій. Золотим періодом для Китаю Кон­фуцій вважав перші роки правління династії Жоу (1027—256 до н.е.). Водночас сучасність він характеризував як царство хаосу, нескінчен­них міжусобиць та заколотів. Відтак мислитель робив висновок про необхідність нової моральної філософії, заснованої на категоріях "жень" (людяності, любові до людини), "і" (вірності обов'язку, спра­ведливості), "сяо" (синівської шанобливості), "куань" (великодуш­ності). Ідеал людини в конфуціанстві — законослухняний громадя­нин, якого не потрібно присилувати коритись владі. Мудрий прави­тель, на думку Конфуція, повинен управляти народом з допомогою виховання у підданих благоговіння перед "ритуалом"("лі"), тобто моральним законом.

2. Сформулював патріархально-патерналістську концепцію держави як "великої сім'ї", керованої "сином Неба" — пра­вителем, який повинен бути "батьком нації", високомораль­ною та освіченою особистістю, здатною реально впливати на рівноправний розподіл створеного у суспільстві багатства.

3. Значну увагу приділяв соціально-економічним аспектам державного управління: турботі про народний добробут, за­безпечення соціальної стабільності, залучення населення до громадських робіт тощо. Пов'язуючи процвітання держави з багатством народу, мислитель закликав управляти держа­вою на засадах доброчинності, високоморальної поведінки, не обтяжуючи населення тяжкими податками та повинностями.

4. Вбачав суспільний ідеал у минулому, стверджуючи, що досконалі правила існували лише в глибокій давнині. Кон­фуцій ідеалізував старовину, обґрунтовуючи консерватизм суспільного устрою та старі патріархальні порядки.

Я передаю, але не створюю; я вірю в давнину і люблю її.

Конфуцій. Лунь юй, 7.1

5. Головну увагу приділяв морально-етичним нормам та програмі морального вдосконалення людини. На думку мис­лителя, досконала особистість живе за канонами давніх тра­дицій, поважає владу, є скромною, справедливою, невибаг­ливою у побуті. Конфуціанство не засуджувало прагнення людини до збагачення за умов чесних шляхів його здобуття.

Князь великий із князівства Ці запитав Конфуція про те, у чому суть правління державою. Конфуцій відповів:

— Нехай буде цар царем, слуга — слугою, батько — батьком, а син — сином.

Цигун запитав:

— Чи знайдеш одне таке слово, якому можна було б слідувати усе життя?

Учитель відповів:

— Чи не таким є співчуття? Чого собі не побажаєш, того не роби і іншим.

Конфуцій. Афоризми

Подальшого розвитку ідеї конфуціанства набули у працях Мен-цзи (372—289 рр. до н.е.) та Сюнь-цзи (313—238 рр. до н.е.). У центрі уваги цих мислителів Стародавнього Китаю були пробле­ми забезпечення соціальної злагоди у суспільстві та стабільності централізованої влади.

Як і Конфуцій, Мен-цзи обґрунтовував "природне" походжен­ня суспільних відносин панування та підпорядкування, поділу населення на зайнятих фізичною та розумовою працею. Він дово­див закономірність поділу людей на управлінців, які "напружу­ють мозок", та підлеглих, які "напружують м'язи". Центральне місце у його соціально-економічній концепції займає ідея актив­ного втручання держави у господарські справи на основі 12 прин­ципів успішного управління:

1. підкорення людей не силою, а доброчинністю;

2. недопущення розпусти;

3) повага до мудрих;

4) зниження податків і зборів;

5) невідволікання народу від справ його;

6) завоювання сердець підданих;

7) любов до народу;

8) повага до поважних;

9)збереження доброї природи людини;

10. спонукання народу у напрямку добра;

11. пошук втраченого свідомістю;

12. справедливість¹².

Слід зазначити, що Мен-цзи був захисником раціонального зем­лекористування з метою піднесення добробуту селян і багатства держави. Він розробив проект земельної реформи, згідно з якою основою господарської системи повинна була стати сільська общи­на із 8 великих родин, кожній з яких виділялась державою одна­кова земельна ділянка. Дев'ята ділянка мала оброблятись усіма общинниками спільно, урожай з неї призначався для державної скарбниці та утримання правителів і чиновників.

Мен-цзи зазначав обмежені можливості державної регламен­тації торгівлі в масштабах країни, висловлюючи побоювання, що регулювання цін "призведе до взаємного обману"¹³. Значну увагу він приділяв розвитку внутрішньої торгівлі на основі товарооб­міну між землеробами та ремісниками.

Згідно з поглядами прихильника конфуціанства Сюнь-цзи управ­ління державою становить необхідну закономірність суспільного роз­витку, визначену природою людини. Водночас Сюнь-цзи заперечу­вав "волю Неба" і погляди Конфуція на чесноти патріархальної роди­ни. Оголошуючи людину творцем усіх речей, він зазначав, що добро­чинність особистості формується законами та вихованням. На думку Сюнь-цзи, найважливішою функцією правителя є роз­поділ обов'язків у державі. Обґрунтовуючи ідею поділу праці у суспільстві, мислитель зазначав, що окрема людина "не може во­лодіти мистецтвом усіх [ремесел] і якщо люди не будуть опирати­ся один на одного, то це призведе до злиднів"¹⁴.

Конфуцій (551-^479 рр. до н.е.) — ви­датний мислитель Стародавнього Китаю. Справжнє ім'я Конфуція — Кун-цзи. Наро­дився у васальному князівстві Лу і був най­меншою одинадцятою дитиною в родині. Сім'я належала до старовинного аристо­кратичного роду, збіднілого і розореного до того часу. Батько Конфуція помер, коли синові було три роки, у шістнадцять років він втратив і матір.

З раннього дитинства Конфуцій старанно вчився. З часом він став відомим філосо­фом і вчителем. Учні звали його Кун Фу-цзи (шановний учитель Кун), звідси пішло лати­нізоване ім'я Конфуцій.

Ужитті Конфуція був період, коли він служив чиновником і займався судово-карними справами. За переказами, його чесність та старанність викликали незадоволення влади. Зазнавши невдач на державній службі, Конфуцій став учителювати. Тридцять років він у супроводі учнів манд­рував по країні, проповідуючи своє учення та прагнучи знайти йому застосування. Не зустрівши підтримки з боку правителів, мислитель повернувся додому і останні роки життя присвятив створенню відомо­го літопису "Чуньцю" ("Весна та осінь"), редагуванню матеріалів з історії "Шу цзин" ("Книга історії") та народних пісень "Ші цзин" ("Книга віршів"). Створивши першу в історії Китаю приватну школу, Конфуцій брав зі своїх слухачів помірну плату і жив на кошти кількох багатих учнів, які надали йому приміщення для проведення занять. За переказа­ми, мислитель мав 3000 учнів, 72 з них були особливо наближені до вчителя, 12 — були з ним постійно.

Як Піфагор і Сократ, Конфуцій викладав своє учення у формі бесід і не залишив жодного писемного рядка. Коли у віці 72 років він помер, учні зібрали його висловлювання та думки у книгу "Лунь юй" ("Бесіди та міркування"). У наступні роки вони поширювали та популяризували вчення свого учителя.

Конфуцій не був засновником релігії, однак після смерті в його честь були побудовані храми і став складатися релігійний за фор­мою культ Конфуція як першоучителя людства. У II ст. до н.е. при імператорові У-ді принципи конфуціанства були канонізовані, кон­фуціанство набуло в Китаї статусу офіційного віроучення. Кожен освічений китаєць зобов'язаний був знати напам'ять текст "Лунь юй" та керуватись настановами Конфуція у житті.

На початку XX ст. рід Конфуція нараховував 20—30 тис. осіб, він існує і нині. Старший потомок Конфуція по прямій лінії носить спад­ковий князівський титул, за імператорів він повинен був присвятити себе догляду за могилою та храмом мислителя.

Конфуціанство стало державною ідеологією Китаю, квінтесен­цією китайської цивілізації. На постаменті пам'ятника Конфуцію у головному приміщенні храму та пантеону мислення, який займає понад 20 гектарів вміщено надпис: "Найсвятіший, наділе­ний даром передбачення Мудрець Конфуцій — місце заспокоєння його духу»

Мислитель вважав, що економічна політика держави має базу­ватись на принципах економії у витратах, збереження надлишків та забезпечення багатства народу. "Краще спочатку дати можливість народу отримати вигоду, — писав Сюнь-цзи, — і лише потім відібра­ти частину її, ніж зовсім не давати народові можливості отримувати вигоду і забирати її в нього"¹⁵. Водночас мислитель пов'язував збагачення народу з задоволенням лише того рівня потреб, який відповідає соціальному рангові людини. У зв'язку з цим держава повинна була, на його думку, регламентувати споживання ниж­чих верств населення, забезпечуючи нагромадження надлишків суспільного продукту.

Значний вплив на розвиток економічної думки та господар­ської практики Стародавнього Китаю справила школа легістів (законників), виникнення якої пов'язане з іменами політичних діячів Стародавнього Китаю — Цзи Чаня та Лі Куя (VI—V ст. до н.е.). Економічні погляди легістів знайшли відображення у творах старокитайських мислителів Шан Яна (390—338 рр. до н.е.) — пра­вителя області Шан у царстві Цінь та Хань Фея (280—233 рр. до н.е.) — вихідця з аристократичної родини, близької до правителів царства Хань. їх твори засвідчили посилення ролі держави та фор­мування імперсько-бюрократичної системи управління у Китаї.

Легісти були прихильниками політичної централізації, відво­дили велику роль законам в управлінні державою. Так, перший міністр правителя царства Вей Лі Куй висунув ідею регулювання товарних цін шляхом наповнення внутрішнього ринку великими обсягами продовольчих товарів за фіксованими цінами. Оригіналь­не вирішення проблем державного регулювання хлібного ринку базувалось на системі раціональних закупівель зерна у врожайні роки та використання накопичених товарних запасів для страху­вання землеробів у голодні неврожайні періоди.

"Книга правителя області Шан" розкриває важливу роль цент­ралізованих функцій держави та законів в управлінні країною: "Не слід ні на мить забувати про закон, потрібно... правити, опираю­чись на закон", — стверджує автор¹⁶. Водночас Шан Ян заперечу­вав культуру в усіх її проявах, заперечуючи твердження конфу­ціанства про пріоритетність морально-етичних норм. Чільне місце у забезпеченні добробуту держави він відводив землеробству та за­гарбницьким війнам, відстоюючи консервацію общинного устрою.

У "Книзі правителя області Шан" засуджується торгівля сіль­ськогосподарською продукцією, спекуляція зерном у неврожайні роки. Автор рекомендує правителям створювати такі умови, які б спонукали купців кидати заняття торгівлею і переходити у сфе­ру безпосереднього сільськогосподарського виробництва. Відомо, що у 351 р. до н.е. Шан Ян ввів систему кругової поруки — ко­лективної відповідальності за виконану роботу і виплату податків. Селянам заборонялося займатися торгівлею і залишати общину, ставати орендарями. Купці обкладалися високими податками, що мало спонукати їх до заняття землеробством.

Книга "Хань Фей-цзи" стала узагальненням наявних на той час легістських ідей. її автор, Хань Фей, проголошував необхідність дотримання "єдиного закону". Він розробив учення про три інструменти управління (закон, владу та мистецтво управлін­ня) та дві підойми управління (покарання та винагороду). Легісти критикували конфуціанство та заперечували непорушний ав­торитет глибокої давнини, обґрунтовуючи ідею прогресивного роз­витку суспільства. Водночас Хань Фей наголошував на егої­стичній природі людини, стверджуючи, що спонукальні моти­ви її вчинків не мають ніякого значення, оскільки істинними критеріями людських дій служать лише результати.

Наголошуючи на тому, що природа людини егоїстична, заснова­на на отриманні власної вигоди, легісти пов'язували моральність не з вродженими рисами, а з гармонією користі окремої особи і держави. Вони наполягали на тому, що вигоду держави визначає закон, поза яким добро і зло не існують. На думку представників цієї течії суспільної думки Стародавнього Китаю, мудрий і силь­ний правитель повинен опиратися на справедливі закони, вміти використовувати силу влади і вправно керувати людьми.

Визначною пам'яткою економічної думки Стародавнього Ки­таю є колективний трактат "Гуань-цзи" (IV—III ст. до н.е.), який містить близько 500 праць старокитайських мислителів, в основ­ному прихильників легізму. Відводячи велику роль законотворчій діяльності держави, укладачі трактату розробили систему заходів її регулюючого впливу на економічне життя. У цій праці знайшли відображення питання вдосконалення оподаткування, розвитку землеробства та ремесла, регулювання товарно-грошового обігу, спрямовані на те, щоб зробити країну могутньою, а народ — за­доволеним, не допускаючи збагачення торговців і лихварів.

У трактаті "Гуань-цзи":

1. проголошується непорушність станового поділу суспіль­ства, звертається увага на те, що "Закон — не знаряддя у руках правителя, а сила, яка стоїть над ним і покликана збага­чувати народ, а не скарбницю"¹⁷;

2. обґрунтовується необхідність стабілізації натурально-господарських відносин та захисту господарства від рин­кової стихїі, зазначається, що правитель повинен регламенту­ вати працю землеробів, ремісників і торговців, тримати в своїх руках "можливості для регулювання хліба, грошей і металу"¹⁸;

3. до важливих функцій держави зараховуються накопичен­ня товарних запасів у період здешевлення продукції та їх реалізації у період подорожчання, надання землеробам державної допомоги, дешевих кредитів у неврожайні роки тощо;

4. розглядаються питання грошового обігу, звертається увага на необхідність застосування нормованої емісії грошових знаків для того, щоб "гроші були дорогими, а товари — деше­вими", проголошується недопустимість нееквівалентних від­носин між покупцями і продавцями, за якої "вигоди для од­них стають більшими за вигоди для інших"¹⁹;

5. наголошується на необхідності чіткого обліку господар­ ських явищ, застосування нормативів для організації натураль­ ного господарства, створення земельного кадастру з метою приведення оподаткування у відповідність до якості земель­ них ділянок, заміни прямих податків на залізо та сіль непря­ мими тощо.

Цікаво, що автори трактату виявили деякі закономірності роз­витку товарно-грошового обігу в умовах простого товарного ви­робництва. Вони з'ясували протилежний рух ціни товарів та кількості грошей, зазначивши, що зростання товарних цін при­зводить до здешевлення грошей. У трактаті містяться пропозиції щодо застосування нормованої емісії грошових знаків, підвищен­ня цін на продовольчі товари з метою нейтралізації торгово-лих­варського капіталу тощо.

Трактат "Гуань-цзи" справив значний вплив на подальший роз­виток економічної думки та господарської практики Стародав­нього Китаю.

Засновником ще однієї впливової течії суспільної думки Ста­родавнього Китаю — моїзму — був видатний філософ та політич­ний діяч Мо-цзи (Мо-ді, 479—400 рр. до н.е.). Школа моїзму була створена на противагу конфуціанству і пройшла два етапи свого розвитку (ранній та пізній), проіснувавши до кінця III ст. до н.е. Учення моїзму має назву "шляху зайнятих на роботі людей", оскіль­ки його прихильниками були дрібні власники, товаровиробники, котрі прагнули покращити своє становище у суспільстві.

Основним джерелом вивчення економічних поглядів моїстів є "Трактат учителя Мо" ("Мо-цзи"). Ця книга має колектив­ного автора, записи в ній здійснювалися протягом двох століть учнями та послідовниками Мо-цзи. В основі учення моїзму ле­жать 12 принципів, серед них — принципи загальної любові та загальної користі, заперечення війн, шанування єдності та муд­рості, економії на витратах. Головна ідея моїзму — ідея загаль­ної любові та загальної користі ("цзяньай") як умови вирішення всіх існуючих у суспільстві конфліктів. Поставивши питання про співвідношення загального та особистого інтересів, моїсти роз­глядали загальну вигоду як сукупність окремих інтересів, наго­лошуючи на тому, що "загальна користь, загальна любов прино­сять Піднебесній (Стародавньому Китаю) велику вигоду; окрема корислива вигода за рахунок загальної вигоди є великим злом для Піднебесної"²⁰.

На відміну від конфуціанства, моїсти заперечували незмінність станового поділу суспільства, виступали проти привілеїв знаті, проповідуючи природну рівність людей. Вбачаючи причину бід­ності в успадкуванні влади та багатства, вони обстоювали необхід­ність висунення на керівні посади високоморальних та здібних людей, незалежно від їх походження.

Моїсти рішуче засуджували рабство, війни, закликали до взає­модопомоги і взаємної любові заради незалежності й добробуту. Задоволення загальнодержавних потреб пропонували здійснюва­ти не за рахунок рабської праці, а шляхом введення обґрунтова­ної податкової системи. Представники цієї течії висловлювались проти розкоші і надмірного споживання, зазначаючи, що найпер­шою умовою досягнення щастя є старанна праця та розви­ток приватної ініціативи.

Одним із напрямків теоретичних узагальнень старокитайських мислителів, який вплинув на еволюцію економічної думки та гос­подарської практики Стародавнього Китаю був даосизм. Основні ідеї даосизму викладені в трактаті "Дао де цзин" ("Шлях добро­чесності, або Книга про силу і ідею"). У китайській мові ієрогліф "дао" означає "шлях", або "вічний принцип".

Автором "Дао де цзин" вважається напівлегендарний китай­ський мислитель Лао-цзи (604—517 рр. до н.е.). Лао-цзи у пере­кладі означає "стара дитина". За однією із легенд мислитель на­родився не дитиною, а похилим мудрецем із сивою бородою. Пев­ний час він був хранителем архівів Чжоузького правителя, а потім віддалився від людей у пустелю на заході Китаю. Трактат "Дао де цзин" є невеликим за обсягом твором, параграфи якого мають жанрову подібність до афоризмів. Послідовники Лао-цзи розвинули і поширили вчення свого учителя. На сьогодні канонічний текст "Дао де цзин" з коментарями налічує 1120 томів.

В основі даосизму лежить учення про "дао" — сутність всіх речей та явищ, ідея творчої сили, яка керує Всесвітом, загаль­ний закон і сутність людського буття, який разом із субстанцією "ці" (повітря, ефір) становить основу світу. Найважливіша його характеристика — природність, невтручання у самодостатні процеси та явища, покірність та відмова від багатства і бо­ротьби. На думку мислителів Стародавнього Китаю, досягти гар­монії можна лише шляхом серединного царства: "Знати міру в мірі — ця міра сталість". Тому мудра людина веде пасивне існу­вання, не втручається у реальність, залишаючи речі такими, яки­ми вони є. Правитель-мудрець повинен відкинути розкіш і війни і повернути народ до примітивної простоти, яка існувала до ви­никнення культури і моралі.

Рис. 2.3. Основні течії суспільної думки Стародавнього Китаю

Вважаючи людську діяльність безплідною метушнею, Лао-цзи виступав за природне просте життя, відмову від розкоші, розвит­ку писемності, накопичення нових знань, вдосконалення знарядь праці, проти державного регулювання економічного життя з до­помогою законів і знань. Як і Конфуцій, він ідеалізував давні часи і радив повернутись до первісного, природного стану речей. Засуджуючи соціальну нерівність і політику правителів, за якої багаті збагачуються, а бідні стають ще біднішими, Лао-цзи вва­жав, що соціальні біди є результатом порушення "дао". Він запе­речував досягнення матеріальної культури, цивілізації, ствер­джуючи, що люди здатні збагнути світ, але не в змозі щось у ньо­му змінити. Тому розумний володар у своїх діях повинен спира­тись на здоровий глузд, а не на теоретичні знання.

Основні течії суспільної думки Стародавнього Китаю представ­лено на рис. 2.3.