Що означає бути доброчесним громадянином?

Після другої світової війни багатьох людей в Європі і Японії, які вважали себе доброчесними, законослухняними громадянами, допитували і судили як військових злочинців. Серед них були високопоставлені військові, вчені, різні фахівці. Намагаючись виправдати свої дії, деякі з цих злочинців говорили, що вони просто підкорялися наказам, як і належить доброчесним громадянам. Таке розуміння доброчесності привело цих людей до здійснення жахливих злочинів против людства.

З іншого боку, є люди, які нехтують державною владою. Деякі відкидають її відкрито, інші переступають закон при будь-якій слушній нагоді, прагнучи при цьому залишитися безкарними. Звичайно, лише небагато заперечуватимуть необхідність підпорядкування владі — адже без неї панували б анархія та хаос. Питання, проте, в тому, до якої міри потрібно виконувати громадянські обов’язки і підкорятися закону? Розглянемо деякі основні принципи, які допомагали християнам першого століття мати урівноважений погляд на виконання громадянських обов’язків.

Християни підкоряються владі.

Християни першого століття з готовністю підкорялися законам і ухвалам «вищих властей», тобто правлячій владі (Римлянам 13:1). Християни вважали за правило .«повинуватися й підкорятися начальству і владам» (Тіту 3:1). Не дивлячись на те, що християни своїм небесним Царем визнавали Христа, вони все ж таки шанували закон людських правителів і не являли загрози безпеці держави. Християни навіть закликали завжди «царюючих шанувати» (1 Петра 2:17). Апостол Павло дав їм таку раду: «Отже, перш за все прошу здійснювати молитви, прохання, моління, подяки за всіх людей, за царів і за всіх начальницьких, щоб проводити нам життя тихе й безтурботне у всякому благочесті і чистоті» (1 Тимофію 2:1 2).

Християни першого століття сумлінно платили всі встановлені податки не дивлячись на те, що часом вони були обтяжливими. Християни слідували вказівці, даній апостолом Павлом відносно цього питання: «Віддавайте всім належне: кому податок — податок» (Римлянам 13:7, «Новий переклад»). Учні Ісуса розглядали римське право як природні норми. «Отже, віддавайте кесарево несарю, а Божіє Богові».

3. Мораль і право.

Мораль. Існує точка зору, що моральність являє собою не вимоги людини до самої себе, а вимоги суспільства до людини. Не людина визначає, як вона повинна відноситися до іншої людини, не окремий індивід оцінює своє поводження як гарне або погане, а суспільство, що може визнати який-небудь учинок морально гарним, хоча він не гарний для індивіда, і воно ж може вважати вчинок невартим з моральної сторони, хоча останній цілком схвалюємо з індивідуальної точки зору. Існує й більш широке категоричне ствердження, що норми моральності – це вимоги, звернені до людини ззовні (від бога, натури тощо).

З іншого погляду, моральні закони закладені в самій природі людини. Зовні вони виявляються в залежності від тієї або іншої життєвої ситуації, у якій виявляється індивід..

Мораль як практично-ціннісний спосіб відношення до дійсності регулює поведінку людей з точки зору принципового протиставлення добра та зла, а не лише соціальної справедливості, тому спирається водночас на «закон» і «благодать» (норми й цінності). Відмінність правових норм від норм моралі (як і від норм мистецтва, релігії) очевидна своїми загальною для всіх і при всіх обставинах законністю, санкціями, наявністю соціального інституту. Чи може право стати вище моралі? Чи завжди право правіше моралі?

Моральність спирається водночас як на вимоги людини до самої себе, так і на вимоги суспільства до людини. Людина в певних умовах і мірі визначає, як вона повинна відноситися до іншої людини, оцінює своє поводження як гарне або погане. Суспільство може визнати який-небудь учинок морально гарним, хоча він не гарний для індивіда, воно може вважати вчинок невартим, хоча останній цілком схвалюється з індивідуальної точки зору. Звичайно моральні закони не закладені апріорно в самій природі людини. Зовні вони виявляються в залежності від тієї або іншої життєвої ситуації, в якій виявляється індивід.

Мабуть немає підстав проводити вододіл між індивідуальним і соціальним характером моральних вимог, оскільки в них органічно переплітаються елементи того й іншого. Ясно одне, що будь-яка соціальна норма має загальний характер, і в цьому змісті вона адресується не до конкретного індивіда, а до всіх або до великої групи індивідів. Моральні норми регулюють не «внутрішній» світ людини, а відносини між людьми. Однак не слід упускати з виду індивідуальні аспекти моральних вимог. У кінцевому рахунку їхня реалізація залежить від моральної зрілості людини, міцності його моральних поглядів, соціальної орієнтованості його індивідуальних інтересів і переконань. І тут першорядну роль грають такі індивідуалізовані моральні категорії як совість і обов’язок, які направляють поводження людини в русло моральності. Внутрішнє переконання індивіда в моральності або аморальності свого вчинку значною мірою визначає і його соціальну значимість.

Елементами морального регулювання є ідеал (виражає уявлення про моральну досконалість); система норм, дотримання яких є необхідною умовою функціонування суспільства, досягнення моральних цінностей; особливі форми міжособистісного контролю, що забезпечують реалізацію моральних норм, у тому числі суспільна думка. Як внутрішнє відношення до зовнішнього мораль набагато багатіша від права: це власне-людське натомість правильного.

Від репресій, які чинилися на довільних і свавільних «правових» засадах, гинули не лише люди, але й ідеї гуманізму, віра, любов, надія. Якщо право тримає високий пафос моралі навіть декларативно, віра, ідеали, любов будуть живими.

Право ж, хоча і належить до області духовного життя людей, являє собою в основних своїх характеристиках зовні об’єктивований інституціональний соціальний регулятор, здатний опосередковувати найрізноманітніші відносини, аби вони піддавалися зовнішньому контролю і забезпечувалися державно-примусовими мірами, а також за допомогою особливих тільки йому властивих засобів гарантує організованість, упорядкованість суспільних відносин в умовах цивілізації (Див.: Алексєєв С.С. Теорія права. – М.: БЕК, 1994, с. 69). Право поза мораллю безсиле. Внутрішній сенс права – або моральність, або пустота беззаконного застосування закону. Від репресій, які чинилися на довільних і свавільних «правових» засадах, гинули не лише люди, але й ідеї гуманізму, віра, любов, надія. Якщо право тримає високий пафос моралі навіть декларативно, віра, ідеали, любов будуть живими. Це особливо помітно у міжнародному праві, яке спирається на загальнолюдські цінності цивілізації. У ньому не існує моноцентризму, мовою ж поліцентризму (полілог правової регуляції) може бути лише мова універсальних цінностей, перш за все моральних.

Право в практичному житті людей – явище, що відноситься до повсякденних справ, до конфліктів, до узгодження інтересів, які постійно зіштовхуються. Виражається і реалізується воно в законах, урядових постановах, судових рішеннях, адвокатських документах і торкаючись поточних справ і турбот, зв'язане головним чином з діяльністю законодавців, суддів, нотаріусів, слідчих, правоохоронців й інших юристів.

Право будується і функціонує на основі визначених принципів, що виражають його сутність і соціальне призначення. У них відбивають головні властивості й особливості права, що надають йому якість державного регулятора міри волі і справедливості в суспільних відносинах. Право будується на наступних принципах:

- принцип демократизму у формуванні і реалізації права,

- принцип законності,

- принцип національної рівноправності,

- принцип гуманізму,

- принцип рівності громадян перед законом,

- принцип взаємної відповідальності держави й особистості.

У такий спосіб право – це система нормативних установок, що спираються на ідеї людської справедливості і волі, виражених здебільшого в законодавстві і регулюючих суспільні відносини.