Протиріччя релігійного вчення про мораль.

У той же час, розкриваючи моральний потенціал релігії, не варто його перебільшувати, а тим більш абсолютизувати. Зважимо хоча б на те, що нерідко великі релігійні діячі, проповідники самі критично його оцінюють, досить стримано, а часом і різко характеризують повсякденне життя рядових віруючих.

Навряд чи має позитивне моральне значення наявність гострих протиріч не тільки між різними світовими релігіями, але й між окремими різновидами християнства. Так, деякі православні автори критикують західних богословів за те, що вони на перше місце ставлять другу заповідь про любов до ближнього, а заповідь про любов до бога відсувають на другий план. Вони виходять скоріше з милосердного ближнього, ніж з милосердного Бога. А це, на думку православних проповідників, спотворює самі основи моральності, тому що людині в ній приділяється занадто значне місце.

Ідеологи різних видів християнства апелюють у першу чергу до Біблії. Це зайвий раз свідчить про наявність у самому Священному писанні безлічі різних протиріч, різноликих тенденцій. Для релігійно-етичної думки існує чимало гострих питань. Наприклад, питання про існування зла. Спроби релігійних мислителів спонукати людину примиритися з існуючим злом (стражданнями, несправедливістю) навряд чи знаходять розуміння в багатьох віруючих. Точно також досить тяжкою для релігійних ідеологів є й проблема свободи волі.

Абсолютна воля веде до применшення могутності Бога. Втім, абсолютна воля реально й не існує, тому що людина за всіх часів, у всіх обставинах чим-небудь обмежений. Але може бути, дійсно всі волосся на голові людини полічений і жоден волосок не впаде без волі Бога? У цьому випадку людина перестає бути особистістю й перетворюється в робота, якому дана програма дії. У якій же мірі людина незалежна від Бога? Питання дуже важкий для релігійного мислення. «Трагізм і парадоксальність етики пов'язані з тим, що основне її питання зовсім не питання про моральну норму й моральний закон, а питання про відношення між волею Бога й волею людини».

В останні десятиліття стала досить гострою для релігійної думки й проблема співвідношення між служінням Богу й служінням людині, тобто між вертикальними й горизонтальними устремліннями особистості. З одного боку, якщо індивід віддає всі свої сили служінню вищому, горньому світу, підготовці до загробного блаженства, то неминуче применшуються, а часом і навіть знецінюються обов'язки перед близькими. Практично це виражається у відході «з головою» у виконання приписань культу (молитва, пости й т.д.). Але в цьому випадку встає питання про значимості релігії в рішенні багатьох соціальних проблем. Якщо ж, з іншого боку, що вірує захопиться винятково служінням ближньому, громадським життям, то на другий план відходять релігійні переконання, підготовка до загробного життя, а поводження віруючі стає мало чим відмінним від життя невіруючого. Гармонії, як визнають багато богословів, досягти вдається рідко. У богословських виданнях іде прихована і явна боротьба, полеміка між соціально настроєними модерністами й консерваторами, що відстоюють пріоритет чисто релігійних цінностей.

Суперечливо й християнське розуміння сутності самої людини. З одного боку, він вінець утвору, «образ Божий», а з іншого боку - у людини занепала, що тяжіє до зла природа. Як після подібних тверджень ставитися до людини, до його устремлінь, його справам? Варто визнати, що в релігійній проповіді все-таки домінують викривальні мотиви. Тим самим можуть знецінюватися й дійсно високі, гуманістичні пориви.

В атеїстичній літературі, здається, не без підстав відзначалася й та обставина, що всепрощення в християнстві може носити надмірний, небезпечний для повсякденної моральності характер. Є навіть така приказка: «Не згрішиш - не покаєшся, не покаєшся - не врятуєшся». Подібна практика може послабляти моральне горіння, прагнення до самовдосконалення, вимогливість до самого себе й до інших. Не завжди прийнятний для простих віруючих і культ страждання, що є присутнім у ряді добутків богословської думки й по теперішній час. Крім антигуманності, цей культ є фактично вираженням зневажливого відношення до «грішного» миру, що зрештою повинен бути замінений «новим небом і новою землею».

Словом, можна стверджувати, що релігійно-моральна проповідь не вільна від цілого ряду проблем і протиріч, які послабляють її моральний потенціал. Тому до цієї проповіді варто ставитися не чисто апологетично, а конструктивно з обліком її позитивних і негативних сторін.