Етика та інші форми культурного буття.

Форми саморегуляції культури: інтелектуальна, релігія, право, політика, економіка.

Моральна і художньо-естетична культура та їх взаємодія.

Розглянемо співвідношення етики з іншими духовно-практичними та регулятивними формами культурного буття людини.

1. Інтелектуальна культура в етиці.

Інтелект – не лише суще (сутнісне), але й належне, те, що повинне бути. І він є не лише в етичній науці. Він присутній у самій сфері морального життя людей. Звичайно, пізнання світу в науці (з одного боку) та моралі (з іншого) значно різняться. Зрозуміти специфіку моральності можна, лише визначивши її роль, її функції в освоєнні світу, відмінності від функції науки, мистецтва, права тощо. Гносеологічне й нормативно-ціннісне відношення до світу різноякісні. Етика практично-духовно санкціонує духовний ентузіазм людини. А він невід’ємний від мудрості моральної свідомості. Є, звичайно, і велика іронія сущого над належним. В романі Достоєвського «Біси» Рогожин вбиває Настасію Пилипівну ножем, який зберігали в «Історії» Сергія Соловйова, а ось Аглая Іванівна (її контр-его) буде сміятися над молодими нігілістами, що пішли купляти «Історію» Шлоссера у перекладі Чернишевського, а купили «сокиру» та «їжака».

У складній практиці життя різні способи освоєння світу людиною перехрещуються, взаємно доповнюючись і збагачуючись. Їхні особливості – специфіка істини, краси й добра – є виправданням їх щодо самостійного існування. Разом з тим межі між ними не абсолютні, а рухливі. Наука, наприклад, містить у собі й елементи ціннісного відношення до світу (особливо якщо розглядати пізнання з погляду інтересів розвитку людства). Мораль, у свою чергу, не тільки пізнавальна, але й включає добуті наукою істини в оцінку реальних ситуацій морального вибору. Художній момент утримується й у моралі. А саме мистецтво немислимо без образного вислову моральних цінностей. Таким чином, кожний зі способів освоєння світу людиною володіє не тільки своєрідністю, самостійністю, але й невіддільний від інших. Всі вони в їхньому розмаїтті, яке доповнює одне одного, вирішують одне об’єднуюче їх завдання – служать людському суспільству.

Інтелектуальна культура присутня в моралі, де вона не лише суще (сутнісне), але й належне, те, що повинно бути. Етика як наука зберігає особливості пізнання світу. Етика санкціонує не відчужене (не байдуже) ставлення людини до людини. Мудрість – категорія універсальна, тому неодмінно включає моменти моральної свідомості. Якщо вивчення філософії необхідне для фахівця будь-якої галузі, то вивчення етики необхідне для будь-якої людини як людини. Бути вченим – бажано, але бути людиною – обов’язково. Віра в науку страшна сакралізацією: наука – найгірша з релігій. Наука цінна своєю людською продуктивністю як теоретичний засіб духовно-практичного освоєння світу. У неї, самій по собі взятій, – інформаційне знання, відсторонене від людського значення. Віри, надії й любові заслуговує лише мудрість, без якої наука й сучасна освіта стають пихатими, самозакоханими, сліпими до монстрів, яким самі допомагають народжуватися. У школі все гаразд, а негаразди у житті “інформований інтелект” пояснює “таким вже суспільством”. Звідки ж тоді таке воно? Чи не від чужості науки з освітою разом?

В освіті багато умовних ритуалів, демагогії й декларацій, верхоглядства, слабко освічених педагогів; багато термінів без понять, понять без сенсу, сенсів без значень, а значень без цінності. Наука далеко не одразу входить в освіту новаціями, вона винна адаптуватися педагогічно. З цим нелегко корелюється експертна функція науки в освіті. Владність дегуманізованої науки паралізувала самостійну думку педагогів, знизила духовно-практичний потенціал освіти (обшир і глибину мудрості).

Істина і добро. Наука й мораль.

Зрозуміти специфіку моральності можна, лише визначивши її роль, її функції в освоєнні світу, відмінності від функції науки, мистецтва, права й т.д.

Науковий, теоретичний спосіб освоєння світу відрізняється «від художнього, релігійного, практично-духовного освоєння цього світу». Він дає нам пізнання, що рухається в рамках вирішальної протилежності істиного й хибного. Мораль є таким оціночно-імперативним способом освоєння дійсності, що формує поводження людей з погляду протилежності добра й зла. Наука, мистецтво, мораль — три способи освоєння світу, взаємно незамінних у силу своєї специфіки. Проблема істини — центральна в науковому пізнанні; проблема художнього образу — у мистецтві; проблема норми поводження — у моралі. Виділившись із єдиного, раніше нерозчленованого мислення й освоєння світу (первісно-синкретичного), наука, мистецтво, мораль якісно своєрідні саме за своїм підходом до дійсності.

Мораль як життєве явище вивчається не тільки етикою. Її досліджують також педагогіка, психологія, соціологія, соціальна психологія, логіка, етнографія, політологія і деякі інші науки. У чому ж специфіка етики як теоретичного знання?

По-перше, для неї моральність є єдиний об'єкт дослідження, причому такий об'єкт, що розглядається як цілісне явище. Для інших наук моральність, навпаки, виступає лише одним з моментів галузі (наприклад, соціальна психологія розглядає мораль як момент масової свідомості, логіка — як думки певного логічного типу і так далі), що вивчається, і тому всі вони фіксують в моральності який-небудь один бік (виховний, психологічний тощо).

По-друге, етика осмислює моральність в світлі певної філософсько-історичної концепції, дає їй світоглядну інтерпретацію. Це наука філософська, хоча з питання про співвідношення філософії і етики немає одностайності думок. Ряд авторів вважає, що етика вже відбрунькувалася від філософії і придбала статус часткової науки. У обгрунтування приводяться наступні два аргументи.

Перший: зв'язок етики з філософією був чисто генетичним, в цьому відношенні етика нічим не відрізняється від математики, психології і від більшості інших наук, які також зароджувалися в лоні філософії. Проте досвід історії філософії не підтверджує цієї тези. У ній були такі (зовсім не другорядні) системи, які по перевазі мали характер етичного світогляду (наприклад, філософія Сократа, багато шкіл філософії Стародавнього Китаю і Індії). Крім того, є багато філософських систем, гносеологічний зміст яких не можна правильно осмислити без застосування етичного ключа (такі системи Платона, Епікура, Августина, Канта). Етика і гносеологія зв'язані між собою по суті.

Другий аргумент полягає в тому, що філософія і етика мають різні предмети: перша є наукою про найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства і мислення, друга є наукою про моральність. По специфіка філософського знання полягає не в ступені узагальненості даних законів, а в тому, що воно аналізує відношення буття н мислення. Етика також розглядає це відношення, - зрозуміло, під певною точкою зору. Моральність, по суті, має світоглядний характер. У ній встають такі проблеми, як сенс і цінність життя, творчі можливості індивіда, його роль і відповідальність в історії, співвідношення належного і сущого і так далі Тільки у моральності ці проблеми встають не як теоретичні, а як практично-поведінкові. Їх осмислення і припускає наявність філософсько-методологічної визначеності.

Коли ми говоримо, що етика є філософською наукою, то це означає, що її виводи є не тільки наслідком узагальнення фактів, але також результатом початкових методологічних установок. Етика в той же час сама складає важливу передумову філософського світогляду, його соціально-ціннісну основу. Для розуміння тієї або іншої етичної теорії важливе значення має тому визначення її філософської суті, її місця в спорі двох основних філософських партій — «лінії Демокріта» і «лінії Платона», тобто матеріалізму і ідеалізму.