3 Особливості калькування собівартості товарної продукції

Повна собівартість продукції, запланованої до виготовлення, відрізняється від собівартості реалізованої продукції:

РП=ЗТП_поч.+ТП-ЗТП_кін.,

де РП – собівартість реалізованої продукції;

ЗТП_поч. – собівартість залишків нереалізованої товарної продукції на початок періоду;

ТП – собівартість товарної продукції, що належить до реалізації;

ЗТП_кін. - собівартість залишків нереалізованої товарної продукції на кінець періоду.

За цією формулою розраховують також кількість продукції, що підлягає до релізації.

Склад залишків на початок і кінець періоду відрізняється залежно від способу визначення моменту реалізації. Якщо за момент реалізації беруть дату надходження грошей на розрахунковий рахунок, то залишки нереалізованої продукції на початок періоду складаються з:

- готової продукції на складі;

- товарів відвантажених, строк оплати яких не настав;

- товарів відвантажених, неоплачених у строк;

- товарів на відповідальному збереженні у покупця.

Залишки нереалізованої продукції на кінець періоду складаються з:

- готової продукції на складі;

- товарів відвантажених, строк оплати яких не настав.

Величина залишків на початок періоду (ЗТП_поч.) визначається у розмірі їх фактичної наявності. Величина залишків на кінець періоду визначається за такою формулою:

ЗТП_кін.=(N₁+N₂)*ТП_VI/90,

де N₁ – норма запасу готової продукції на складі, дн.;

N₂ – норма запасу товарів відвантажених, строк оплати яких не настав, дн.;

ТП_VI – виробнича собівартість товарної продукції, що належить до реалізації у IV кварталі.

Собівартість товарної продукції, що належить до реалізації (ТП), визначається у такій послідовності:

1) з повної суми витрат на виробництво і реалізацію товарної продукції виключаються витрати, що відносяться на невиробничі розрахунки (вартість робіт з капітального будівництва, транспортні послуги стороннім підприємствам, вартість науково-дослідних робіт для сторонніх підприємств тощо);

2) потім враховується зміна залишків незавершеного виробництва і витрат майбутніх періодів (збільшення залишків зменшує собівартість товарної продукції і навпаки).

Більш докладно інформацію про формування собівартості товарної продукції наведено у схемі формування собівартості реалізованої продукції (рис. 9.1).

Рис. 9.1 Схема формування собівартості продукції

4 Техніко-економічні фактори зниження собівартості продукції

Зниження загального рівня витрат виробництва дозволяє збільшити прибуток і рівень рентабельності виробництва.

Умовно приймаючи величину витрат як добуток кількості витрачених факторів виробництва та цін, можна виділити:

- реальні способи, використання яких приводить до зменшення витрат в натуральних вимірниках,

- формальні способи, спрямовані на зниження витрат у вартісних вимірниках.

Реальні способи сприяють зниженню відповідних показників витрат факторів виробництва на одиницю продукції (фондо-, матеріало-, трудомісткість) і включають:

- впровадження нової техніки;

- модернізацію обладнання;

- виготовлення основних фондів власними силами (господарським способом);

- впровадження ресурсозберігаючих технологій;

- мінімізацію відходів і ліквідацію браку;

- використання нових матеріалів і їх замінників;

- підвищення технічної озброєності праці;

- створення сприятливого психологічного клімату;

- підвищення професійного рівня працівників і т.ін.

Особливо необхідно виділити такий фактор зниження собівартості, як збільшення обсягу виробництва і реалізації продукції, що дозволяє знизити собівартість одиниці продукції за рахунок структурної зміни постійних і змінних витрат.

Основою для використання формальних способів є наявність розриву між вартістю матеріалів на момент їх придбання і ціною на них у момент використання у виробництві. Існує декілька методів оцінки матеріалів для включення їх до собівартості:

1. Оцінка за вартістю кожної одиниці закуплених матеріалів (specific identification method). Тобто кожний матеріал включається в собівартість продукції за фактичною ціною придбання. Застосування цього методу передбачає фізичну ідентифікацію всієї закупівлі. Тому використовується на підприємствах, що спеціалізується на виконанні спеціальних замовлень, або виконанні операцій з відносно невеликих партій матеріалів, що дорого коштують.

2. Оцінка за середньозваженою вартістю матеріалів (weighed average cost – WAC). У цьому випадку вартість одиниці матеріалу визначається як відношення сумарної вартості матеріалів на початок періоду і матеріалів, що поступили за період до аналогічної суми в натуральних вимірниках.

3. Оцінка за вартістю першої в часі закупівлі ФІФО (first-in-first-out – FIFO). Передбачає, що матеріали використовуються у виробництві в тій же послідовності, що і закуповувалися. Тому вартість матеріалів, що використовуються у виробництві, визначається ціною більш ранньої за часом закупівлі, а величина залишків матеріалів на кінець періоду – більш пізньої.

4. Оцінка за вартістю останньої в часі закупівлі ЛІФО (last-in-first-out – LIFO). Передбачає, що запаси використовуються у виробництві в порядку, зворотному до послідовності їх придбання. Тому вартість матеріалів, що використовуються у виробництві, визначається ціною останньої закупівлі, а величина залишків матеріалів на кінець періоду – більш ранньої закупівлі.