2. Неоінституціоналізм

старий інституціоналізм проіснував в політичній науці до початку 1950-их рр.

На початку – в середині 1980-их рр. виник новий інституціоналізм як реакція на " біхевіоралістську революцію" 1960-их рр. й домінування теорії раціонального вибору.

Поява нового інституціоналізму (неоінституціоналізму) пов'язана із цілями: відновити зв'язок між теоретичними положеннями і реальністю; визнати вирішальну посередницьку роль інститутів в оформленні політичної поведінки і трансформації політичних "входів" у політичні "виходи"; визнати складність і непередбачуваність політичних систем.

Неоінституціоналізм з'явився на противагу цим підходам. У політичній науці він може бути зведений до трьох постулатів:

1. політичні інститути розглядаються як повноправні актори політики в тому сенсі, що вони мають свої власні, особливі інтереси, і є в силу цього частиною "реальної" політики (Т. Скокпол, Т. Мітчелл);

2. інститути надають основний та визначальне вплив на індивідуальну поведінку людини, встановлюючи рамки індивідуального вибору через формування переваг (Дж. Марч і Й. Олсен, К. Шепсл і Б. Вейнгаст);

3. інститути – базова детермінанта, яка визначає результати політики; здатність акторів усвідомлювати свої цілі хоча би частково означена інституційним контекстом, в якому вони діють (Ф. Шарпф, А. Лейпхарт).

Основним принципом неоінституціоналізму є догмат "інститути важливі»

Інститути важливі, оскільки їх функціонування призводить щодо певних політичних, соціальних і економічних результатів, таких як політична стабільність, стійка демократія, економічне зростання або соціальна рівність тощо. "Важливість" інститутів означає й наявність причинно-наслідкових зв'язків: інститути впливають на політичні та соціально-економічні умови, а також визначають їх результати.

Історичний інституціоналізм (П. Холл, С. Стеінмо, К. Телен тощо) визначає інститути як формальні й неформальні процедури, рутини, норми і угоди, глибоко впроваджені в організаційну структуру політичної системи.

Еволюційний інституціоналізм Незворотність історичного часу й залежність від минулого траєкторії розвитку важливіші невизначеності майбутнього.

Інституціоналізм позицій теорії раціонального вибору (Е. Остром) : інститути розглядаються лише як формальні утворення і інструментально, тобто в якості "знаряддя" акторів для реалізації своїх цілей .

Неоінституціональні теорії держави.

Контрактна держава

Експлуататорська держава

Соціологічний інституціоналізм

специфічні риси, :1). відбувається широке визначення інститутів із включенням не лиш формальних правил, процедур і норм, але символів системи, когнітивних сценаріїв, моральних шаблонів, які забезпечують "рамки сенсу" людської діяльності ; 2). специфічний підхід до розуміння взаємозв'язку між інститутами та індивідуальними діями, який слідує за "культурним" підходом .

3. Політична інституціоналізація:

Створення політичних інститутів, а також їх зміцнення, стабілізація і вкорінення в суспільстві являють собою деяку сукупність подій, які прийнято іменувати політичною інституціоналізацією.

С. Хантінгтон, котрого у західній науці називають "батьком" поняття інституціоналізації, : "Інституціоналізація – процес, за допомогою якого організації і процедури здобувають цінність і стійкість".

Термін "інституціоналізація" розглядається в літературі двояко: по-перше, як утворення та формування нових інститутів (наприклад, створення безлічі партій та поява багатопартійної системи), по-друге, як закріплення, укорінення, а також стабілізація існуючих інститутів . Часто інституціоналізація трактується авторами одночасно як установа й вкорінення інститутів.

Для першої групи важливо проаналізувати, із-поміж іншого, протоінститути (або ідеї про інститути) та інституціоналізовані практики традиційних суспільств, а також виявити, за яких обставин вони призвели до виникнення власне інституту як закріпленого у праві, і такого, що отримав організаційне оформлення ціннісно-нормативних рамок поведінки індивіда. Так само, предметом їхнього особливого інтересу можуть бути інституціональні шаблони та зразки, які використовуються під час інституціонального будівництва в тих країнах, що розвиваються, способи їхнього приживлення й адаптування до особливостей окремих політичних систем.

друга група дослідників, до якої належить й сам С. Хантінгтон, переймається здебільшого питаннями підвищення інституціональної стійкості та ефективності шляхом ускладнення і нарощування мережі підпорядкованих структур організаційного характеру як важливих умов успішної інституціоналізації. Цікаво, що економічні інституціоналісти, які належать до другої групи, досі здебільшого "якось відразу" мають справу із інститутами як "стійкими стереотипами людської поведінки". Переважна більшість інституціоналістів, котрі працюють у площині міждисциплінарних досліджень, глибше осмислюють інституційне встановлення і використовують наступну схему із передумов виникнення політичного інституту: "взаємодії – неінституціоналізовані практики – інституціоналізовані практики – комплекс взаємозалежних практик – інститут".

Інституціоналізація є "перетворення" норм, організацій та відносин в інститут. Завдяки інституціалізації організації та процедури здобувають нові якості, які дозволяють вважати їх інститутами.

С. Хантінгтон виділяє чотири критерії інституціоналізації: 1). адаптивність: 2). складність; 3). автономія; 4). Згуртованість.

35