7. 2.2.7. Залізний закон олігархії (застосування щодо партій)

Р. Міхельс: саме організація породжує домінування вибраних над виборцями, наділених мандатами над довірителями, а делегатів над делегуючими. Хто говорить "організація", той говорить "олігархія".

Р. Міхельс доводить й пояснює справедливість закону: будучи необхідними в організації, певні форми координації, комунікації або ж спільних дій працюють як технічні фактори, котрі створюють дистанцію між лідерами та рядовими членами. Окрім того, учасники починають відчувати зростаючу потребу в лідерстві. Зі своєї сторони, самі лідери незабаром розбудовують потребу в лідерстві та керівництві. Тому психологічні фактори будуть служити початком розвитку олігархії. Нарешті, організації створюють специфічну форму поведінки у відповідності з своїми цілями.

"Аристократична олігархія" завжди буде формуватися в силу дії трьох основних причин: 1). людської природи; 2). сутності політичних класів; 3). природи самих організацій.

Р. Міхельс стверджує, що демократія неможлива без організації.

Є чимало емпіричних перевірок залізного закону. Перше амбіційне дослідження порівняльної партійної політики після Р. Міхельса з'явилося у вигляді "Політичних партій" М. Дюверже: перше видання вийшло французькою мовою в 1951 р. В окремій главі вчений обговорює елементи олігархії в лідерстві і вводить поняття "персональна олігархія" і "інституціональна олігархія". Дюверже також використовує поняття "технічна олігархія" і "бюрократична олігархія". Із книги М. Дюверже можна вивести специфічний "закон" про олігархію у виборчих системах. Дюверже стверджує: система пропорційного представництва підсилює олігархію у партійному керівництві більше, аніж це роблять вибори за принципом більшості, бо система з партійними списками, з'єднана із системою пропорційного представництва полегшує для лідерів управління висуванням кандидатів, а також порядком кандидатів у списку.

У книзі "Політичні партії: поведінковий аналіз" С. Елдерсвельд розглядає олігархічну тенденцію у двох великих американських партіях, Республіканській й Демократичній. В обох партіях є знайдені слабкі елементи олігархії, установлено, ніби комунікативні канали в партіях не контролюються лідерами централізовано. Далі він спостерігає поступове поширення прийняття рішень на декілька різних партійних посад та продовжує описувати високий ступінь незалежності, оцінену в місцевих організаціях у їх відносинах із центральним керівництвом. Федеративна система США, можна сказати, має прямий відбиток у партійних організаціях.

8. 2.2.8. Гіпотеза "всеохоплення"

Гіпотеза про "всеохоплюючі" партії (або партії із дуже широкими закликами) була представлена на обговорення О. Кіркхаймером.

О. Кіркхаймер зосередився на перетворенні масових інтегративних партій в "всеохоплюючі партії". п'ять основних аспектах: 1). радикальне скорочення "ідеологічного багажу" партій; 2). подальше зміцнення позицій вищого керівництва, тепер оцінюваного на основі досягнень національних, а не партійних цілей; 3). зниження ролі індивідуальних членів; 4). менший акцент на "classe gardée", власному соціально обмеженому електораті партії, щоб залучати виборців з усього населення, і менший акцент на класових або релігійних поділах; 5). гарантія доступу безлічі зацікавлених груп, почасти із фінансових міркувань, але насамперед для залучення електоральної підтримки через зацікавлені групи.

Хоча процес трансформації був початий масовими інтегративними партіями, існує тенденція проходження інших партій цьому прикладу, як лише конкуренція за голоси довела успішність даної електоральної стратегії. Кіркхаймер визнав, що ланцюгова реакція є обмежена через конкуренцію.

Кіркхаймер запропонував два характерні та взаємозалежні наслідки:

1. Істотне скорочення діапазону партійних функцій.

2. Небезпека руху щодо ідентичності.

Розвиток розділено на чотири фази: 1). початкова фаза, 1900-1920 рр., коли загальне виборче право було введено майже з-поміж усіх країнах Європи; 2). бурхливий міжвоєнний період 1930-их рр., коли багато демократій зруйнувалися і поширилося однопартійне правління; 3). "Велика депресія" та Друга світова війна, котрі у підсумку повернули демократію більшості (західноєвропейських) країн; 4). період реконструкції після 1945 року.

Інша можлива формалізація гіпотези запропонована С. Волінетзом у такий спосіб: 1. виборці в багатих суспільствах менш ідеологічно мотивовані, ніж раніше; 2. партії визнали цю зміну; 3. партії відреагували зменшенням акценту на ідеології та пошуком проблем і тем, котрі звертаються до електорату в цілому; 4. це змінює відносини між партіями й їх прихильниками; 5. коли одна "всеохоплююча" партія процвітає, то інші наслідують її, у такий спосіб перебудовуючи партійну систему в цілому.