4. О.Олесь «Ялинка

Раз я взувся в чобітки,

Одягнувся в кожушинку,

Сам запрігся в саночки

І поїхав по ялинку.

Ледве я зрубати встиг,

Ледве став ялинку брати,

А на мене зайчик — плиг!

Став ялинку віднімати.

Я — сюди, а він — туди...

«Не віддам, — кричить, — нізащо!

Ти ялинку посади,

А тоді рубай, ледащо!

Не пущу, і не проси!

І цяцьками можна гратись:

Порубаєте ліси —

Ніде буде і сховатись.

А у лісі скрізь вовки,

І ведмеді, і лисиці,

І ворони,і граки,

І розбійниці-синиці».

Страшно стало... «Ой, пусти!

Не держи мене за поли!

Бідний зайчику, прости, —

Я не буду більш ніколи!»

Низько, низько я зігнувсь,

І ще нижче скинув шапку...

Зайчик весело всміхнувсь

І подав сіреньку лапку

Г.Тютюник «Ласочка»

Одного разу коли Арсен рибалив , він почув тоненьке скімлення, прокинувшись він побачив лисеня. Воно дивило на нього здивованими очима, пізніше поглянулов сторону риби яка лежала на дні човна. Він дав лисеняті імя ласочка. Рибина летіла вище лисеняти, але воно впіймало її і зникло. Ласочка прийшла і наступного дня, так вони потоваришували, вона навчилась виконувати команди, знала що інколи риба не клює. Однолго разу Арсен заснув, а лисеня побачивши що поплавка на одній вудочці немає, та йрозбудило Арсена. Арсен віддав окуня Ласочці і більше не боявся спати, адже лисеня його розбуде.Зимою старий Арсен не ходив на річку, часто згадував Ласочку. На весно він став знову рибалити.Того разу Ласочка прийшла не одна. А зиаленьким лисеням. З цього часу вони рибалили втрьох.

Білет №4

1.О.Пчілка Народилася 17 липня 1849 року в містечку Гадяч на Полтавщині в родині небагатого поміщика Петра Якимовича Драгоманова. Початкову освіту отримала вдома. Батьки прищепили їй любов до літератури, до української народної пісні, казки, обрядовості. В 1866 році закінчила київський «Зразковий пансіон шляхетних дівиць».Влітку 1868 року разом з чоловіком виїхали на Волинь до місця служби П. А. Косача у містечко Звягель (нині Новоград-Волинський), де записувала пісні, обряди, народні звичаї, збирала зразки народних вишивок. 25 лютого 1871 року тут народилася дочка Лариса, яка ввійшла в світову літературу як Леся Українка. Два сини й чотири дочки виростила сім'я Косачів.

Свій творчий шлях розпочала з перекладів поетичних творів Пушкіна і Лермонтова. 1876 року вийшла друком у Києві її книжка «Український народний орнамент», яка принесла Олені Пчілці славу першого в Україні знавця цього виду народного мистецтва, в 1881 році вийшла збірка перекладів з Миколи Гоголя і з Олександра Пушкіна й Михайла Лєрмонтова «Українським дітям», видала своїм коштом «Співомовки» С. Руданського (1880). З 1883 року почала друкувати вірші та оповідання у львівському журналі «Зоря», перша збірка поезій «Думки-мережанки» (1886). Одночасно брала діяльну участь у жіночому русі, в 1887 році разом з Наталією Кобринською видала у Львові альманах «Перший Вінок».

Навесні 1879 року О. П. Косач з дітьми приїхала в Луцьк до свого чоловіка, якого було переведено на посаду голови Луцько-Дубенського з'їзду мирових посередників. У Луцьку вона вступила в драматичне товариство, а гроші, зібрані від спектаклів, запропонувала використати для придбання українських книг для клубної бібліотеки.

У 1890-х роках жила в Києві, у 1906—1914 роках була видавцем журналу «Рідний Край» з додатком «Молода Україна» (1908—1914). Національні і соціальні мотиви становили основний зміст творів Олени Пчілки, в яких вона виступала проти денаціоналізації, русифікації, проти національного і політичного гніту, проти чужої школи з її бездушністю та формалізмам, показувала, як національно свідома українська молодь в добу глухої реакції шукала шляхів до визволення свого народу.

У 1920 році за антибільшовицькі виступи була заарештована в Гадячі. Після звільнення з арешту виїхала в Могилів-Подільський, де перебувала до 1924 року, а відтоді до смерті жила в Києві, працюючи в комісіях УАН, членом-кореспондентом якої була з 1925 року.Померла 4 жовтня 1930 року. Похована в Києві на Байковому кладовищі поруч з чоловіком і донькою.

«Хлопчик та ведмідь» сирота-хлопчик, який узимку ходив по селу в пошуках милостині, прибився до одного двору, в повітці якого спав ведмідь. Хлопчик був дуже стомлений, тому дуже зрадів, відчувши тепло, і прийняв ведмедя за собаку. Згодом вони потоваришували. А господар, побачивши хлопчика у ведмежих обіймах, взяв його до себе на службу.

В оповіданні "Малий музика Моцарт" Олена Пчілка змалювала пригоду з життя юного композитора. Ще зовсім малий хлопчик був настільки талановитим, що чутки про його хист дійшли аж до самого короля: "Оповідано королеві, що малий Моцарт може заграти чималу річ (сонату) навіть тоді, як накрити клавіші хусткою"

крім того він вже сам міг складати музичні твори. Розповідаючи таким чином про здобутки молодого композитора, Олена Пчілка ніби наводила його у приклад своїм читачам, змушуючи їх також докладати зусилля до навчання чомусь. Епізод, в якому Моцарт гнівно втікає з зали, де сидить король та його прибічні тому, що вони перестали його слухати, може розглядатися .в двох аспектах щодо його виховного змісту. По-перше, таким чином авторка намагається показати, наскільки важливо мати почуття власної гідності. Талановитий хлопчик не хоче погодитися з тим, що король може принизити його, навіть з огляду на його безперечну вищість за соціальним статусом: "Це ж зневага для мене! Коли просив, повинен слухать!.. Королів багато, а Моцарт-музика - один" (с. 94). Можливо, такі слова були б занадто самовпевненими, якби хлопчик не мав дійсно великого хисту. Та вирісши, він довів свою правоту. Другий виховний аспект полягає у ствердженні важливості мистецтва, у прищепленні любові до нього й пошани до митців.

2. Ната́ля Льві́вна Забі́ла Народилася у дворянській родині 5 березня 1903р в Петербурзі. 1917 сім'я переїздить до України і оселяється в невеличкому селищі Люботин (нині Харківської області). Батько залишився в Петербурзі, тому старшим дітям довелося працювати, щоб якось вижити.

Наталя скінчає прискорений курс гімназії, працює на різних посадах, кілька років вчителює в селі Старий Люботин під Харковом. Роки вчителювання багато дали майбутній письменниці — вона дістала чимало безпосередніх вражень про учнівське життя, навчилася бачити в кожному малюку особистість.

1925 Наталя Забіла закінчила історичне відділення Харківського інституту народної освіти. Ще в студентські роки Наталя пише твори для дітей, прозу та поезію.

1924 в Кам'янці-Подільському в газеті «Червоний кордон» її чоловік Сава Божко надрукував перший вірш Наталі в тематичній сторінці «Війна — війні».

Після закінчення інституту працювала в редакції журналу «Нова книга», в Українській книжковій палаті.

1926 вийшла перша книжка її поезій «Далекий край», а 1927 — перша книжка для дітей — оповідання «За волю» та «Повість про Червоного звіра».

Видавши 1928 віршоване оповідання для малюків «Про маленьку мавпу», Наталя Забіла твердо стає на шлях творення дитячої літератури. І хоч час від часу у неї виходять книги й для дорослого читача, однак твори для дітей стають її покликанням, її щоденною турботою і з часом приносять їй заслужений успіх і любов мільйонів юних читачів. 1930 вона остаточно переходить на творчу роботу, маючи вже десяток — хай здебільшого й невеличких за обсягом — книжок. Більше половини з тих поетичних і прозових збірочок адресувалися юному читачеві: «Пригоди з автобусом» (1928), «У морі» (1929), «Про Тарасика й Марисю» (1930), «Ясоччина книжка» (1934). Пізніше, вже в повоєнний час, вона випустила кілька ліричних збірок поезії для дорослих.

У роки війни Наталя Забіла жила й працювала в Казахстані. Повернувшись в Україну, очолювала Харківську письменницьку організацію, до 1947 редагувала журнал «Барвінок». Близько 200 книжок для дітей, переважно для дошкільного та молодшого шкільного віку, видала Наталя Забіла за час своєї літературної діяльності. Великою популярністю у юних читачів користуються збірки: «Під ясним сонцем» (1949), «Веселим малюкам» (1959), «У широкий світ» (1960), «Оповідання, казки, повісті» (1962), «Стояла собі хатка» (1974), «Рідний Київ» (1977, 1982), а також «Вибрані твори» в чотирьох томах (1984).Померла 6 лютого 1986року у Києві.

3. Знаменитий німецький романтик народився в 1776 році в Кенігсберзі. Гофман мав універсальні здібності в різних сферах мистецтва. Він був автором першої німецької романтичної опери, диригентом, професійним музичним критиком, театральним декоратором, письменником, музикантом, блискучим юристом, графіком. Дивовижно не те, як різноманітні здібності могла уособлювати одна людина, а як у кожній галузі Гофман виявляв високий професіоналізм. У німецькому романтизмі не було митця більш складного й суперечливого і, разом з тим, більш своєрідного й самобутнього, ніж Гофман. Вся незвичайна, на перший погляд, безладна й дивна поетична система Гофмана, з її подвійністю й розірваністю змісту й форми, змішуванням фантастичного і реального, що сприймалось як свавілля автора, приховує в собі глибокий внутрішній зв'язок з німецькою дійсністю, сповненою гострих і болісних протиріч і з суперечливими муками зовнішньої й духовної біографії самого письменника. Він писав у найпохмуріший і найважчий час німецької історії, коли більшість європейських країн охопила політична й церковна реакція, а Германія була роздробленою.

Мати його була дуже набожною, нервовою і відлюдкуватою жінкою, батько служив адвокатом, був творчо обдарований, але безпутний. Батьки розійшлися, коли дитині було лише три роки; мати переїхала в будинок своєї родини Дерферів; хлопець виховувався під впливом свого дядька юриста, людини розумної й талановитої, але фантаста і містика. У Ернста рано виявилися чудові здібності до музики й живопису, його навіть вважали вундеркіндом, хоча був він замкнений. У школі Ернст учився прекрасно, хоча й витрачав багато часу на малювання і музику. У дванадцять років хлопець вільно імпровізував на клавірі, органі, грав на скрипці, вивчав теорію музики. Ернст прекрасно закінчив курс юридичних наук у кенігсберзькому університеті у 1795 році, хоча не почував до юриспруденції особливого тяжіння і продовжував ретельно займатися мистецтвом. У Кенігсберзі він зустрів своє перше кохання Дору Хатт, вона була за нього на десять років молодша, він давав їй уроки музики. Перебуваючи в Берліні, Ернст захопився вируючим життям театрів, салонів; сам намагається поставити на сцені зінгшпіль "Маска", але його пропозицію відхилили. Здавши в 1800 році блискуче свій останній іспит, він одержав місце асесора в Познані. Доля звела його з чарівною Міхаліною Рорер-Тіщінською, і він, не роздумуючи, повінчався з нею 26 липня 1802 році. Цей шлюб з донькою міського писаря став приводом для остаточного розриву з родиною Дерферів. Гофман не міг більше розраховувати на підтримку впливового дядька. Хоча всюди в місті він був бажаним гостем, як дотепний співрозмовник, прекрасний музикант і талановитий карикатурист, його непросте становище ускладнилося карикатурами, які він намалював на відомих людей міста,- що дуже зашкодили його службовій кар'єрі. Через ці карикатури він потрапив до Плоцка на набагато гірше місце. До цього ж часу належать його перші літературний спроби в журналі. У 1804 році Гофмана перевели радником до Варшави. Тут він зійшовся з Гітцигом, своїм майбутнім біографом, і з романтиком Захаром Вернером; тут же він заснував музичне товариство, зал якого прикрасив своїм живописом. У цьому місті він вперше побував за диригентським пультом; тут було зіграно п'ять його сонат. У 1805 році народилася дочка Ернста Цецилія. Незабаром після вторгнення військ Наполеона всі прусські чиновники у Варшаві були звільнені зі служби. Гофман поїхав до Берліна - з партитурами кількох опер у портфелі і з наміром цілком присвятити себе мистецтву. Але там ніхто не зацікавився його операми, не знайшов він і місця вчителя музики. Нарешті, йому пощастило влаштуватися капельмейстером у Бамберзі; але справи театру йшли так погано, що Гофман змушений був покинути його і перебиватися приватними уроками та музичними статтями. Постійним супутником його життя стають злидні. Все пережите спричинило нервову гарячку у Гофмана. Це було в 1807 році, а цього ж року взимку померла його донька. У 1810 році один його знайомий, Гольбейн, збирався відновити бамберзький театр. Гофман допомагав йому, працюючи як композитор, диригент, декоратор, машиніст, архітектор і начальник репертуару. Та через два роки театр закрився. Гофмана знову посіли злидні. Двадцять шостого листопада 1812 року він пише в щоденнику: "...Продав сюртук, щоб пообідати". З початку 1813 року справи його пішли краще: він одержав маленьку спадщину й пропозицію посісти місце капельмейстера в Дрездені. Страшні дні серпневих битв Гофман пережив у Дрездені: він виніс на собі всі жахи війни, але був бадьорий духом і навіть веселим, як ніколи; він у цей час зібрав свої музично-поетичні нариси, написав трохи нових, дуже вдалих речей і приготував до друку ряд збірників своїх творчих здобутків (серед них повість "Золотий горщик"). Жан-Поль Ріхтер помітив у Гофмана письменницький талант і написав передмову до першого тому. Повість мала значний успіх. Невдовзі Гофман знову залишився без роботи й переїхав до Берліна. Там він знову став до роботи. На цей час припадає його зустріч з Гітцигом, який познайомив його з берлінськими романтиками, поетами і художниками. Місце радника в камергерихті цілком його забезпечувало і водночас залишало йому багато вільного часу, тож його творчий талант, підтримуваний успіхом, міг повністю розкритися. Але він марнував свій час, проводив багато вечорів, а іноді й частину ночі у винному погребі, де біля нього завжди збиралася весела компанія. Підхльоснувши свої нерви вином, Гофман серед ночі приходив додому й сідав писати. Жахи, створювані його уявою, іноді наводили страх на нього самого. Тоді він будив дружину, яка сідала коло його письмового столу з панчохою, яку плела, а в певну годину, якщо це був робочий день, письменник уже сидів у суді і ретельно працював. Значні за обсягом твори Гофмана виходять один за одним у такому порядку: "Чортовий еліксир" (1816); романи та новели для збірки "Нічні оповідання" (1817); "Дивні страждання одного директора театру" (1819); "Крихітка Цахес на прізвисько Цинобер" (1819); "Серапіонові брати" (1819); "Життєві погляди кота Мурра" (1820); "Принцеса Брамбілла" (1821); "Мейстер Фло, казка в сімох пригодах двох друзів" (1822). У 1819 році хвороба знову наздоганяє його, і він з дружиною їде на лікування в Селезію. У цей час влада вирішила поквитатися з письменником-сатириком, який вже Перебував у важкому стані. Прикутий до ліжка, він продовжував диктувати свої оповідання. У сорок сім років сили Гофмана були остаточно вичерпані. У нього розвинулося щось подібне до туберкульозу спинного мозку. Він помер 26 червня 1822 року.

Лускунчик

24 грудня, будинок радника медицини Штальбаум. Всі готуються до Різдва, а діти - Фріц і Марі - будують припущення, що ж на цей раз їм піднесе в подарунок вигадник і умілець хресний, старший радник суду Дроссельмейер, часто лагодив годинники в будинку Штальбаум. Марі мріяла про сад і озеро з лебедями, а Фріц заявив, що йому більше подобаються подарунки батьків, якими можна грати (іграшки хресного зазвичай тримали подалі від дітей, щоб ті не зламали), а зробити цілий сад хрещеному не під силу.

Увечері дітей впустили до красуні-ялинки, біля і на якій були подарунки: нові ляльки, сукні, гусари і пр. Хресний зробив чудовий замок, проте танцюють у ньому кукли виконували одні й ті ж рухи, та й всередину замку можна було потрапити, тому диво техніки швидко набридло дітям - тільки мати зацікавилася складним механізмом. Коли всі подарунки розібрали, Марі побачила Лускунчика. Потворна зовні лялька здалася дівчинці дуже милою.Фріц швидко виламав Лускунчика пару зубів, намагаючись розколоти тверді горіхи, і іграшку стала опікувати Марі. На ніч діти прибрали іграшки в скляну шафу. Марі затрималася у шафи, розміщуючи свого підопічного з усіма зручностями, і стала учасницею битви мишачого семіголового короля і армії ляльок під проводом Лускунчика. Кукли здалися під натиском мишей, і коли мишачий король вже підібрався до Лускунчика, Марі кинула в нього своєю туфелькою …

Прокинулась дівчинка у ліжку з ліктем, порізаним розбитим склом шафи. Ніхто не повірив її розповіді про нічну подію. Хресний приніс відремонтованого Лускунчика і розповів оповіді про твердий горісі: у короля і королеви народилася прекрасна принцеса Пірліпат, але королева Мишільда, бажаючи помститися за родичів, убитих мишоловками придворного годинникаря Дроссельмейера (вони зжерли сало, призначене для королівських ковбас), перетворила красуню в потвору. Заспокоїти її тепер могло тільки клацання горіхів. Дроссельмейер під страхом смертної кари за допомогою придворного астролога обчислив гороскоп принцеси - повернути красу їй допоможе горіх Кракатук, розколотий юнаків особливим методом. Король відправив Дроссельмейера і астролога на пошуки порятунку; і горіх, і юнак (племінник годинникаря) були знайдені у брата Дроссельмейера в його рідному місті. Багато принців зламали зуби об Кракатук, і коли король пообіцяв видати дочку заміж за рятівника, вперед вийшов племінник. Він розколов горіх і принцеса, З’Ївши його, стала красунею, але хлопець не зміг виконати весь обряд, тому що Мишільда кинулася йому під ноги …

Миша загинула, але хлопець перетворився на Лускунчика. Король вигнав Дроссельмайера, його племінника і астролога. Однак останній передбачив, що Лускунчик буде принцом і потворність зникне, якщо він переможе мишачого короля і його полюбить прекрасна дівчина. Через тиждень Марі видужала і стала докоряти Дроссельмейера в тому, що він не допоміг Лускунчика. Той відповів, що лише вона може допомогти, тому що править світлим царством.Мишачий король унадився вимагати у Марі її ласощі взамін за безпеку Лускунчика. Батьки стривожилися тим, що завелися миші. Коли він зажадав її книжки та сукні, вона взяла на руки Лускунчика і заридала - вона готова віддати все, але коли нічого не залишиться, мишачий король захоче загризти її саму. Лускунчик ожив і обіцяв подбати про все, якщо добуде шаблю - з цим допоміг Фріц, нещодавно відправив у відставку полковника (і покарали гусар для боягузтво під час бою). Вночі Лускунчик прийшов до Марі із закривавленою шаблею, свічкою і 7 золотими коронами. Віддам трофеї дівчинці, він повів її в своє царство - Країну Казок, куди потрапили через батьківську лисячу шубу. Допомагаючи сестрам Лускунчика по господарству, запропонувавши розтовкти в золотий ступці карамель, Марі раптом прокинулася у своєму ліжку. Звичайно, ніхто з дорослих не повірив її розповіді. Про корони Дроссельмайер сказав, що це його подарунок Марі на її дворіччя і відмовився визнати Лускунчика своїм племінником (іграшка стояла на своєму місці в шафі). Папа пригрозив викинути всіх ляльок, і Марі не сміла заїкатися про свою історію. Але одного разу на порозі їхнього будинку з’явився племінник Дроссельмайера, який наодинці зізнався Марі, що перестав бути Лускунчиком, і зробив пропозицію розділити з ним корону і трон марципанового замку. Кажуть, він і понині там королева.