4. .П. Грабовський

Зійшли сніги, шумить вода,

Весною повіва;

Земля квіточки викида,

Буяє травка молода;

Все мертве ожива.

Веселе сонечко блищить,

Проміння щедро ллє;

Гайок привітно шелестить,

Неначе кличе пригостить;

Струмочок виграє...

Переказ В.Сухомлинський «Соромно перед соловейком»

Оля й Ліда, маленькі першокласниці, пішли до лісу. Після втомливого шляху вони сіли на траві відпочити й пообідати.

Витягли з сумки хліб, масло, яєчка. Коли дівчатка вже пообідали, недалеко від них сів на дерево соловейко й заспівав. Зачаровані прекрасною піснею, Оля й Ліда боялись поворухнутись.

Соловейко перестав співати.

Оля зібрала недоїдки й шматки газети, кинула під кущ.

Ліда забрала недоїдки, загорнула в газету й поклала в сумку.

— Навіщо ти забрала сміття? — запитала Оля.— Це ж у лісі... Ніхто не бачить...

— Соромно перед соловейком...— тихо відповіла Ліда.

Білет №12

1. Винниченко Володимир Кирилович народився 26 липня 1880 року в селі Веселий Кут на Херсонщині ( тепер Кіровоградська область) у селянській сім’ї. Предки письменника були з кріпаків, потрапили сюди з Полтавщини. Батько пас панських овець, чумакував.

Винниченко спочатку навчався в народній школі, вчився легко, з інтересом, тому батьки вирішили, що йому слід учитися далі, й віддали до Єлисаветської чоловічої гімназії.

Життєва і творча доля випали йому надзвичайно круті та бурхливі.

Далі був Київський університет, участь у діяльності найрізноманітніших рухів, арешт, солдатчина, втеча...

Світоглядна хисткість шарпала цього талановитого художника слова на гострих зламах політичних і соціальних хвиль: то був він одним з керівників буржуазної Центральної Ради, то - його кандидатура пропонувалася на заступника голови Раднаркому і наркома закордонних справ Української Радянської Республіки. Політична діяльність В.Винниченка і стала причиною його еміграції і тривалого ( від 1933 року) замовчування творчості.

Помер він на чужині 6 березня 1951 року на власній садибі біля містечка Мужен департаменту Приморські Альпи у Франції. Там мав він клапоть землі, хату - свій «Закуток», в якому з дружиною Розалією без необхідних матеріальних достатків проживав останні важкі роки.

Проза, публіцистика, драматургія Винниченка перекладалися мовами світу: в 1926-1930 рр. На Україні виходили його твори, зокрема і в 24-х томах.

Творча спадщина В.К.Винниченка налічує понад сто оповідань, історико-політичний трактат «Відродження нації », двотомну етико-філософську працю «Конкордизм», 14 романів. Понад 70 малярських творів і сорок записних книжок «Щоденника» за 1911-1951 роки.

Перші твори В.Винниченка - поема «Повія» та оповідання «Народний діяч» - написані 1901 року. В наступні роки з’являються його численні твори різних жанрів: «Краса і сила», «Біля машини», «Голота», «Студент», «Щаблі життя», «Чужі люди», «Базар».

Взагалі період 20-х років був для В.Винниченка особливо плідним.

Це соціально-утопічний роман «Сонячна машина» (1921-1924 р.); це повість про події на Україні в 1918-1919 рр. «На той бік» (1923 р.); це збірка оповідань - яскравих, поетичних, написаних на теми українських народних пісень - «Намисто» (1921-1928 р.); це літературно-філософське есе «Щастя» (Листи до юнака) (1930 р.); це і роман «Поклади золота» (1926 р.) та інші. Кращі повісті і оповідання письменника склали збірку «Уміркований та щирий».

До найкращих творів Винниченка належать його оповідання про дітей. Гостросюжетні, яскраво-барвисті за своєю художньою формою, вони написані з позицій соціальної справедливості. Їхнім достоїнством є також незвичайна пластичність, зримість зображуваного, глибоке проникнення в дитячу психологію, розмаїтість характерів маленьких героїв

В оповіданнях, що ввійшли до збірки “Намисто”, часто відсутня безпосередня авторська оцінка подій і персонажів, і в той же час відсутня пряма мова, при передачі думок героїв. Автор ніби фіксує “потік” безпосередньої свідомості героя і важко відрізнити, де закінчуються слова автора і де починаються думки персонажа. Щоб ще більше утруднити це розрізнення, в дитячих оповіданнях звучать постійно ніби два голоси – дитяче й доросле сприйняття світу. Дорослі й діти розмірковують над одними й тими ж подіями та фактами, оцінюють одне одного, кожен зі своєї точки зору. Ці оцінки часом співпадають, частіше розходяться, особливо в тому, що стосується різних витівок юних бешкетників. Таке “подвійне бачення” дійсності без зайвих описів і авторських аналізів допомагає краще розкрити особливості дитячої психології в порівнянні її з психологією дорослих, підкреслити особливості дитячого бачення світу. У цій збірці художні образи здебільшого впливають на емоційну сферу суб’єкта сприймання.

2.Дмитро Павличко Народився поет 28 вересня 1929 р. в с. Стопчатові на Івано-Франківщині у багатодітній родині, "коли копати картоплю мати з батьком йшли" - "тверда земля Дмитрові була за ліжко, шорсткий киптар за пелюшки". Доля судилася поетові така, як і всім українцям, та ще бідакам: нужда, тяжка праця, бідненька освіта — такий шлях і слався сину лісоруба. Кпини та знущання за рідну мову, за

1948 р. Дмитро Павличко вступає на філологічний факультет Львівського університету, де вивчає українську мову та літературу. Студентом очолює літературну частину Львівського театру юного глядача, згодом - відділ поезії журналу "Жовтень" (1957 р. - 1959 р.) Вже 1 січня 1951 р. в газеті Львівського університету "За Радянську владу" публікується перший вірш Павличка "Дві ялинки". 1953 р. поет вступає до аспірантури, досліджувати сонети Івана Франка, але невдовзі залишає наукову роботу. Того ж року виходить його перша збірка поезій "Любов і ненависть". 1954 р. за пропозицією М. Бажана Д. Павличка було (заочно!) прийнято до Спілки письменників.

1964 р. Дмитро Павличко з родиною переїхав до Києва і очолив сценарну майстерню кіностудії ім. О. Довженка. За його сценаріями поставлені фільми "Сон" (1965 р.) — у співавторстві з В. Денисенком та "Захар Беркут" (1970 р.) З 1966 р. по 1968 р. поет працює у секретаріаті Спілки письменників України, а з 1971 р. по 1978 p. редагує журнал "Всесвіт". 1977 р. Д. Павличко стає лауреатом Державної премії України ім. Т. Шевченка. Далі працює секретарем СП СРСР із 1986 р., а з 1988 р. — секретарем правління СПУ.

1989 р. Д. Павличка обирають головою Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка. Поет є одним із організаторів Народного Руху України, Демократичної партії України.

Протягом 1990 р. – 1994 р. Павличко є депутатом Верховної Ради, та певний час є послом України в Канаді.

1997 р. поета нагороджено орденом "За заслуги" III ст., а 1999 р. - орденом князя Ярослава Мудрого V ст.

З жовтня 1995 р. до травня 1998 р. поет був Надзвичайним і Повноважним Послом України в Словацькій Республіці. Також Павличко був Послом України в Республіці Польща в період з весни 1999 р. по лютий 2002 р. (завдяки його старанням в центрі Варшави в березні 2002 р. було споруджено пам'ятник Тарасу Шевченку). 2004 р. за визначний особистий внесок у розвиток української літератури, створення вершинних зразків поетичного слова, плідну державну і політичну діяльність поету присуджено звання Героя України з врученням ордена Держави.

З 21 жовтня 2005 р. поет є народним депутатом України (фракція Української Народної Партії). На IV Всесвітньому Форумі Українців (Київ, серпень 2006 р.) Дмитра Павличка було обрано Головою Української Всесвітньої Координаційної Ради.

2009 р. Д. Павличка нагороджено орденом князя Ярослава Мудрого IV ст.

3. Роберт Стівенсон народився 13 листопада 1850 року в Единбурзі, в родині потомственого інженера, спеціаліста по маяках. При хрещенні отримав ім'я Роберт Льюїс Белфур. Навчався спочатку в Единбурзької академії, потім - на юридичному факультеті Едінбурзького університету, який закінчив у 1875 році. У віці 18 років відмовився від слова Белфур в своєму імені, а в слові Льюїс змінив спосіб написання з Lewis на Louis (не змінюючи вимови).

Багато подорожував, хоча з дитинства страждав важкою формою туберкульозу. З 1890 року жив на островах Самоа. Іншому Стівенсона був шотландський письменник Семюель Крокет.

Перша книга, «Пентландское повстання», вийшла в 1866 році. Світову славу письменнику приніс роман «Острів скарбів» («Treasure Island» 1883, рос. Пер. 1886) - класичний зразок пригодницької літератури. Потім пішли історико-пригодницькі романи «Принц Отто» («Prince Otto» 1885, рос. Пер. 1886), «Викрадений» («Kidnapped» 1886, рос. Пер. 1901), «Чорна стріла» («The Black Arrow» 1888, рос. пер. 1889), «Власник Баллантре» (The Master of Ballantrae 1889, рос. пер. 1890), «Катріона» («Catriona» 1893, русявий. пер. 1901), «Сент-Ів» (« St. Ives », закінчений після смерті Стівенсона А. Квіллером Кучем 1897, рос. пер. 1898). Всі ці романи відрізняються поєднанням захоплюючих авантюрних сюжетів, глибокого проникнення в історію і тонкої психологічної опрацювання персонажів. Останній роман Стівенсона «Уїр Гермістон» («Weir of Hermiston» 1896), який обіцяв стати його шедевром, залишився незакінченим.

Разом зі своїм пасинком Ллойдом Осборном Стівенсон написав романи з сучасного життя «несусвітні багаж» («The Wrong Box» 1889, рос. Пер. 2004), «Потерпілі корабельна аварія» («The Wrecker» 1892, рос. Пер. 1896, цей роман особливо цінував Х. Борхес), «Відлив» («The Ebb-Tide» 1894).

Аналіз роману.»Острів скарбів»

Із самого початку оповіді автор роману залишає читачеві надію на нові пригоди: головний герой Джим Хокінс докладно розповідає сусідам про події, але прихованим залишається розташування острова, де ще зберігаються невивезені скарби.

Події починають розгортатися з появою старого "морського вовка" у заїзді "Адмірал Бенбов", де він і оселився у батьків головного героя Джима Хокінса. Ніхто не знає його імені, лише відомо, що він — капітан у минулому, та ще й із крутим норовом.

Цитата:

То був високий, міцний, огрядний чоловік з брунатним обличчям. Над коміром його заяложеної синьої куртки стирчала просмолена косичка. Руки в нього були зашкарублі і пошрамовані, з чорними поламаними нігтями, а рубець на щоці мав неприємний блідо-багровий відтінок. Пригадую, як він, стиха посвистуючи, оглянув бухту, а тоді раптом загорлав давню моряцьку пісню, яку так часто ми чули від нього після:

П’ятнадцять хлопців на скриню мерця.

Йо-го-го, ще й пляшечка рому!"

Розповідаючи про захоплюючі пригоди,автор змальовує сильні людські характери,які проявляються у життєвих випробуваннях,наголошує на тому.що необхідною умовою перемоги людини є не лишу фізична сила,а й духовні сили та інтелект

4. Поблискують черешеньки

В листі зелененькім,

Черешеньки ваблять очі

Діточкам маленьким.

Дівчаточко й хлоп’яточко

Під деревцем скачуть,

Простягають рученята

Та мало не плачуть:

Раді б вишню з’їсти,

Та високо лізти,

Ой раді б зірвати,

Та годі дістати!

«Ой вишеньки-черешеньки,

Червонії, спілі,

Чого ж бо ви так високо

Виросли на гіллі!»

«Ой того ми так високо

Виросли на гіллі, –

Якби зросли низесенько,

Чи то ж би доспіли?»

Дія відбувається на Волині, у невеличкому селі та навколишніх лісах, за часів татарсько-турецьких нападів. Бувалий козак дід Данило черговий раз оповідає сиротам Олесі та Михайлику про свої поневіряння на каторзі, про порятунок, повернення до села, напад татар 9 років тому та загибель батьків дітей, після чого він забрав малечу до себе. Одної неділі, діти вирішили піти в ліс по ягоди, а в дорозі помітили татар. Олеся наказали Михайлику бігти до села, попередити дідуся, а сама дозволила загарбникам схопити себе, щоб привести їх до болота. Коли тататари зрозуміли, що були обмануті, то одразу вбили дівчину. Завдяки Михайлику селяни встигли втекти у ліси, та це вже було непотрібно. Наступоного дня дід Данило, Михайлик та ще кілька чоловік знайшли лише "татарських коней, що позагрузали в болоті" та мертву Олесю. "На шиї в неї був татарський аркан." Олеся врятувала село і спричинила загибель татарського загону ціною власного життя. "Другого дня ховали Олесю... плакали всі: і старі й малі, і чоловіки й жінки, і подруги-дівчата." Над могилою дід Данило сказав: "Кожен повинен боронити свій рідний край, не жаліючи життя! Дай, боже, всякому такої смерті!"

«Олеся» — оповідання Бориса Грінченка, вперше видане у 1890-му році. Твір відзначається авторським гуманізмом, глибиною проникнення у світ дитячої психології, зображенням родинного та національного обов'язку. Автор, змальовуючи життя і виховання дітей в тогочасних суспільних умовах, реалістично і всебічно відтворював психологію героїв, спосіб їх мислення за допомогою діалогів, введених до тексту.

Білет №13

1. Сидір Воробкевич народився 5 травня 1836 р. в місті Чернівці у сім'ї священика, вчителя богослов'я.

Навчався Сидір Воробкевич у Чернівецькій гімназії, згодом - у духовній семінарії, яку закінчив 1861 року. В гімназії він почав складати вірші й створювати до них музику. Потім був священиком у буковинських селах, де вивчав фольклор і побут місцевого населення.

Музичну освіту Сидір здобував приватно у професора Віденської консерваторії Ф.Кренна. У 1868 році склав іспит на звання викладача співу й регента хору у Віденській консерваторії. З 1867 року викладав спів у Чернівецькій духовній семінарії та гімназії, а з 1875 р. - на богословському факультеті Чернівецького університету. Як композитор складав літературні пісні і псалми, компонував хорові твори, сольні пісні та оперети, писав мелодії на власні вірші.

Літературна діяльність Сидіра Воробкевича розпочалася 1863 року, коли в збірнику "Галичанин" було надруковано п'ять перших віршів під загальною назвою "Думки з Буковини". 1877 року він видав перший буковинський альманах "Руська хата".

Сидір Воробкевич - один із засновників і редакторів журналу "Буковинськая зоря".

Працюючи в Чернівецькому університеті, він очолював "Руське літературне товариство", а з 1876 року - студентське товариство "Союз".

В літературному доробку письменника - вірші, поеми, оповідання, повісті реалістичного і романтичного характеру. Кращі твори Воробкевича пройняті любов'ю до трудового люду.

Найповніше талант С.Воробкевича проявився в ліричних віршах, де поет "розсипає велике багатство життєвих спостережень, осяяних тихим блиском щирого, глибокого, людського і народолюбного чуття" (І.Франко). Характерними рисами поезії Воробкевича є мелодійність, близькість до фольклорних джерел (вірш "Летить, летить чорний ворон..." та ін.). Багатьом його творам властивий гумор.

Поет висловлював любов до рідної мови: його вірш "Мово рідна, слово рідне", покладений на музику автором. Перебуваючи на викладацькій роботі в Чернівецькій духовній семінарії, гімназії, університеті, Сидір Воробкевич багато уваги приділяв молоді: уклав пісенники для початкової школи, створив посібники з теорії музики й співу та ін. Виступаючи одночасно як композитор і письменник, він створює чимало віршів, пісень для дітей ("Рідна мова", "То наші любі, високі Карпати", "Веснянка", "Осінь"). Після поїздки до Києва (1874) Воробкевич написав два чоловічі хори "Цар-ріка наш Дніпро" та "Я родився над Дніпром, отому я козаком".

За життя письменника було видано збірку віршів "Над Прутом" (1901) за участю І.Франка.

Перу поета належить ряд оповідань, новел, нарисів і сміховинок ("Нерон", "Сабля Сканденберга", "Клеопатра", "Іван Грозний"). Він - автор циклу статей "Наші композитори", у якому чільне місце відведене композиторові М.І.Глінці.

Помер Сидір Воробкевич 19 вересня 1903 року в Чернівцях.

2. Народився 1 грудня 1913р. в селі Чернеччина Охтирського району на Сумщині в сім'ї сільського коваля.

З 11 р. Платон виховувався в Охтирському дитячому містечку, де й закінчив семирічну школу. В 1929 році. вступив до Харківського автошляхового технікуму. Закінчивши його, працює на будовах далекого Таджикистану техніком з ремонту машин.

З 1935 р. служить у прикордонних військових у місті Кушка, потім на фінському фронті. Після армії приїхав до батьків, працював учителем мови і літератури. З 1937р. навчався в Московському літературному інституті. Війна Воронька не оминула.

П. Воронько у спогадах друзів - доброзичливий, людяний, мудрий. Його любили в Болгарії. Пішов із життя 10 серпня 1988 року, поховали на Байковому кладовищі.

30 віршів і пісень зі шляхів війни увійдуть у збірку "Карпатський рейд". З часу виходу цієї збірки він щасливо поєднував у собі 2 напрями творчості: один - для дорослих, другий - для дітей

Платон Воронько володів безцінним даром просто, цікаво і мудро розмовляти з дітьми. Ставлення до них було особливо трепетне. Майже щороку виходили книжки для дітей: "Три щастя", "Наша залізниця", "Читаночка", "4 вітри", "Ніколи не хвались", "Ярик - школяр", "Сніжна зіронька горить".

П. Воронько - майстер короткого вірша, що нагадує байку з морально-дидактичним спрямуванням: не хвались, не вміючи ("Хвалився кіт"), приглядайся до всього ("Падав син на поріг"), не лінуйся ("Засмутилось кошеня"). Цікаві у поета навчальні вірші про професії, ігрові вірші, пречудова "Читаночка" для малюків.

У 1976 р. за збірки для дітей "Всім по сім", "Читаночка", "Сніжна зіронька горить", "Облітав журавель". Платону Воронько було присуджено премію ім. Л. Українки. Його глибоко хвилюють проблеми виховання підростаючого покоління. Платон Воронько добре розуміє дитячу психіку. Поет розповідає про дитячі мрії, сподівання, про широкі шляхи, відкриті перед ними Батьківщиною у своїх збірках: "Квітучий край", "Вівчарик".

У віршах, що увійшли до збірок оспівує радість, яку приносить людям праця. У його поезії діти мріють скоріше підрости, щоб разом із татом і братом поїхати, трактором і "плугом степ орати" ("Їдуть трактори"). Деякі вірші у Воронько близькі до фольклору. Використовується образна система усної народної творчості ( "Ходить сон коло хати", " У широкому вікні").

У казках Воронько переплітається реальність і фантастика. В них оспівується стійкість, сміливість, властиві музикальність, соковита мова. Деякі казки Воронько мають форму поем ("Казка про Чугайстра").

У віршах "Наша мама", "Їдуть трактори" змальовує захоплення дітей творчою працею дорослих. Тема перетворення природи волею людей знайшла відображення у "У нас зробили дощ". Потяг дітей до праці у віршах "Поливала я порічки", "Берізка". У віршах поета дерева змальовані красивими, ніжними.

Вагомий внесок зробив в жанр казки. Ідейно-тематичні параметри казок - різноманітні, а фантастика - багата. Персонаж - природа. "Казка про Суховія" має публіцистичний характер. Її ідейний задум - показати творчу діяльність людей по перетворенню природи. Вітер, суховій подібний до казкового кощія, любив мертвий степ, де не було "не зерна, ні картоплини". Це було його царство, ніхто не смів супротивитись вітрові. Воронько пощастило створити сучасних богатирів, що перемагають лютого ворога.

Драматична поема "Казка про Чугайстра" - оригінальний твір, в романтичних образах якого повноголосо звучить ідея непереможності. Фантастичний, динамічний сюжет, який поєднав в собі народну пісенність.

3. Карло Коллоді (справжнє ім’я Лоренціні), автор книги «Пригоди Піноккіо», народився 24 листопада 1826 року у Флоренції у родині Доменіко Лоренціні.

В Італії (1846 та 1860 pp.) служив добровольцем в армії. Повернувшись у Флоренцію, почав займатися журналістикою та літературою. Він був репортером і редактором патріотичних газет і журналів, видавав політико-сатиричні журнали «Ліхтар» та «Перепалка», упорядкував Тлумачний словник італійської мови. У цей час письменник опублікував декілька збірок своїх оповідань: «Плямочки», «Очі та носи», «Забавні нотатки» та ін.

З початком нової війни проти Австрії у 1859 р. Коллоді знову пішов добровольцем на фронт, вступив до Наваррського кавалерійського полку. У 1860 р. він повернувся з війни і працював над новими романами, комедіями і сатиричними оповіданнями.

Спроби писати для дітей почалися з перекладів чарівних казок Шарля Перро (1875 р.).

Великий успіх письменникові приносить повість для дітей «Подорож Джаннеттіно по Італії», що вийшла друком 1876 року. Впродовж 1878 – 1881 років він видає цілу серію книжок про Джаннеттіно – веселого, ледачого, трохи боягузливого італійського хлопчика, котрий любить добряче попоїсти.

Та світове визнання одержала книга Коллоді «Пригоди Піноккіо, або Історія однієї маріонетки», з героєм якої першими познайомилися читачі римської «Газети для дітей» у 1880 році. Журнальний варіант друкувався під назвою «Історії одного буратіно» (італійською мовою буратіно означає дерев’яна лялька) і за задумом письменника мав закінчитися смертю героя, якого повісили. Та така кінцівка викликала цілковите неприйняття юних читачів. Коллоді був змушений оживити дерев’яного чоловічка, і через три місяці на сторінках журналу з’явилося продовження його пригод.

Остаточний варіант казкової повісті вийшов окремим виданням у 1883 році під назвою «Пригоди Піноккіо, або Історія маріонетки».

Популярність казкового героя Коллоді надзвичайно велика. Покинувши звичні сторінки книжок, маленький дерев’яний хлопчик вийшов на театральні сцени, на екрани телевізорів.

У 1956 р. популярному герою на його батьківщині було споруджено бронзовий п’ятиметровий пам’ятник з сюжетами про його пригоди. На п’єдесталі викарбовано: «Безсмертному Піноккіо – вдячні читачі віком від чотирьох до сімдесяти років».

Ця казка об’єднує дітей різних країн, вчить їх жити у мирі, любові та злагоді». Недаремно італійці жартуюють, що Піноккіо невідомий лише у тих країнах, де немає дітей.

Карло Коллоді не мав сім’ї. Він помер у 1890 р. (через сім років після появи на світ «Пригод Піноккіо») від нападу астми. У Флоренції на одному непомітному будинку встановлено меморіальну дошку зі скромним написом: «Тут в 1826 році народився Карло Лоренціні Коллоді – батько Піноккіо».