Білет15.

1.Розкрийте основні рівні та форми пізнання.

У філософії розрізняють рівні наукового пізнання – емпіричний та теоретичний. Вони мають свої особливості, які необхідно враховувати.

Емпіричний рівень (від грец. – емпірія – досвід) – це наукове пізнання, котре окрім основних форм чуттєвого пізнання (відчуття, сприйняття і уявлення) включає в себе специфічні методи пізнання: спостереження, порівняння, обмірювання, опис, експеримент, аналогію (правдоподібний умовивід про схожість двох предметів). Тому чуттєвий етап пізнання і емпіричний рівень – це нетотожні поняття.

Теоретичний рівень наукового пізнання – нетотожній поняттю “раціональний етап пізнання”. Раціональний етап пізнання ґрунтується на таких його основних формах, як поняття, судження, умовивід.

Теоретичний рівень пізнання, окрім цих раціональних форм, включає такі його форми як ідея, проблема, концепція, гіпотеза, наукова теорія.

Рівні:Чуттєве пізнання (живе споглядання) здійснюється за допомогою органів чуття – зору, слуху, дотику та ін., які щодо людини є продуктами не тільки біологічної еволюції, а й всесвітньої історії. Живе споглядання як момент чуттєво-предметної діяльності здійснюється у трьох головних взаємопов'язаних формах. Це – відчуття, сприйняття та уявлення.

Відчуття — відображення у свідомості людини певних сторін, якостей предметів, які безпосередньо діють на органи чуття.

Сприйняття — цілісний образ предмета, безпосередньо даний у живому спогляданні в сукупності всіх його сторін, синтез певних окремих відчуттів.

Уявлення — узагальнений чуттєво-наочний образ предмета, який справляв вплив на органи чуття в минулому, але вже не сприймається зараз.

Раціональне пізнання найбільш повно й адекватно виражене в мисленні.

Мислення — активний процес узагальнення й опосередкованого відображення дійсності, який забезпечує розгортання на основі чуттєвих даних закономірних зв'язків цієї дійсності та вираження їх у системах понять.

Зважаючи на давню філософську традицію, яка сягає античності, виділяють два основні рівні мислення — розсудок і розум.

Розсудок — початковий рівень мислення, де оперування абстракціями відбувається в межах певної незмінної, наперед заданої схеми.

Розум — вищий рівень раціонального пізнання, якому властиві творче оперування абстракціями та рефлексією, спрямованість на усвідомлення власних форм та передумов, самопізнання.

Основою форм мислення (логічних форм) є поняття, судження та умовивід, на основі яких вибудовуються складніші форми.

Поняття — форма мислення, яка відображає загальні історичні зв'язки, сутнісні ознаки явищ, поданих у їх визначеннях.

Судження — форма мислення, яка відображає явища, процеси дійсності, їх зв'язки.

З понять та суджень складається умовивід, який є рухом від одних понять до інших і відображає процес отримання нових результатів у пізнанні. Умовивід — форма мислення, завдяки якій з попередньо здобутого знання з одного чи декількох суджень виводиться нове знання теж у вигляді судження.

Наукове пізнання — це процес (система знань), який розвивається і охоплює два рівні — емпіричний та теоретичний. На емпіричному рівні переважає живе споглядання — чуттєве пізнання. Раціональний момент та його форми (поняття, судження) хоча й присутні, але підпорядковані чуттєвості.

Теоретичному рівню наукового пізнання властиве переважання раціонального моменту — понять, теорій, законів та інших форм, пов'язаних з діяльністю мислення. Живе споглядання при цьому не заперечується, але стає підпорядкованим. Прагнучи істинного знання, теоретичне пізнання користується такими пізнавальними засобами, як абстрагування (відхід від певних якостей та відношень речей), ідеалізація (процес створення суто мислительних речей та предметів), синтезу (поєднання в систему набутих у результаті аналізу елементів), дедукція (рух пізнання від загального до окремого, сходження від абстрактного до конкретного тощо).

Структурними компонентами теоретичного пізнання є проблема, гіпотеза, теорія, які є вузловими ланками побудови й розвитку знання на вищому, теоретичному рівні.

Проблема — форма знання, змістом якої є те, що не пізнане людиною, але потребує свого пізнання.

Гіпотеза — форма знання, основою якого є передбачення, сформульоване за допомогою певних фактів, але це знання є невизначеним і потребує доведення.

Теорія — найрозвинутіша форма наукового знання, яка дає цілісне, системне відображення закономірних та сутнісних зв'язків певної сфери дійсності.

Теоріями є класична механіка Ньютона, еволюційна теорія Ч. Дарвіна, теорія відносності А. Ейнштейна, теорія цілісних систем, що самовпорядковуються (синергетика) тощо. Важливим елементом теорії є закон. Теорію певним чином можна розглядати як систему законів, що відображають сутність досліджуваного об'єкта. Закон — об'єктивний, істотний, необхідний, сталий зв'язок або відношення між явищами.

2.Дайте визначення діалектичній та метафізичній концепціям розвитку.

В ході розвитку філософської думки людства склалися два основних типи розуміння світу: діалектичний і догматичний (метафізичний). При метафізичному тлумаченні світу розвиток не заперечується, але він розуміється переважно як кількісні зміни предметів та явищ або ж як повторення раз і назавжди укорінених у бутті і незмінних в якісному плані форм. Однією з ознак догматичного способу мислення є те, що він недостатньо враховує взаємодію і взаємозв'язок явищ. Цьому стилю мислення властиві роз'єднання, розмежування окремих елементів, властивостей предмета і предметів один від одного та їх осмислення як ізольованих. Внаслідок цього в догматизмі відображаються лише безпосередні, зовнішньо-очевидні взаємозв'язки, тоді як глибинні, внутрішні залишаються поза увагою.

Отже, догматизм (метафізика) — це таке розуміння світу і такий спосіб мислення, при якому ігноруються або вкрай спрощено розглядаються взаємозв'язки і взаємодії явищ і предметів, а процес розвитку тлумачиться як кількісне збільшення або зменшення об'єктів без їх якісної зміни.

Діалектична концепція світу і діалектичний спосіб мислення і метафізичному.

Діалектика є таким способом розуміння світу, при якому дійсність як така, що знаходиться у постійній зміні, •«заємозумовленості. Мислити діалектичне означає:

бачити явище або предмет в його цілісності, взаємозв'язку з іншими явищами, в єдності протилежних сторін, притаманних даному явищу, в постійному розвитку.

Варто пам'ятати, що діалектика є теорією не будь-яких змін, не всякого руху, а лише однієї форми змін — розвитку.

Рух — це спосіб існування матерії, в найзагальнішому плані будь-яка зміна. Розвиток — це така спрямована і закономірна зміна матеріальних і духовних об'єктів, внаслідок якої виникає новий стан об'єкту, що виявляється у 'трансформації його складу, структури і функцій. Розвиток є лише там, де відбуваються якісні перетворення, тоді як рух можливий і без них.

У філософській думці ХІХ-ХХ сг. переражає в цілому діалектичне розуміння людини, світу, та відношення між ними. Проте в значній частині філософських вчень діалектика розглядається як така теорія розвитку дійності і стиль мислення, яка охоплює лише деякі окремі сфери світу, а не буття в цілому. При такому підході діалектика виступає не як універсальний спосіб розуміння людини і світу людського буття, а в якості лише часткового, .окреміщного елементу світорозуміння, можливість застосування якої обмежена лише окремими галузями буття.

Діалектика є певною теоретичною системою і в якості такої включає в себе певні принципи, закони і категорії.3 точки зору діалектиків, все тече, все змінюється. Метафізики ж твердять, що явища незмінні у своїй сутності. Діалектична концепція розвитку полягає в тому, що розпиток тлумачиться як боротьба протилежностей, стрибкоподібний перехід кількості у якість і навпаки та як рух за спіраллю. Метафізики сприймають розвиток як результат. божественного першопоштовху, як збільшення або зменшення, тобто як чисто кількісній) процес та як рух по замкненому колу.

Діалектика і метафізика альтернативні способи філософського осягання буття. Вони різняться у багатьох суттєвих моментах.

Якщо діалектика вважає рух абсолютним, а спокій відносним, то метафізика, навпаки, сприймає рух як суму станів спокою, що є постійним.

Діалектика визнає взаємозв'язок і взаємообумовленість явищ, а метафізика розглядає їх у відриві, у відокремленості.Важливим принципом матеріалістичної діалектики є принцип розвитку, тобто розуміння розвитку як вічною і нескінченною процесу зміни старо/о новим, одних явиш, і процесів - іншими. Дійсний світ дає нам картину різноманітних рухів і змін, переходів з одного стану в інший, неперервного виникнення нового і знищення старого у всіх явищах природи і суспільства. Безперервний рух і розпиток, взаємоперетворення і перебудова предметів і явищ - це одна із значних рис і форм буття матеріального світу, бо рух і розвиток являє собою необхідну і суттєву, невід'ємну властивість матерії, без якої вона не може існувати.

Але діалектику цікавить не рух взагалі, а насамперед розвиток. Під рухом розуміють будь-яку зміну, тобто він охоплює всі процеси, що відбуваються у світі, незалежно від їх змісту. Розвиток же розглядається як рух у певному напрямку, переважно як рух поступовий, прогресивний, висхідний. Це значить, що будь-який предмет, явище, система, як і весь світ взагалі, не просто змінюються, а завжди переходять у нові стани, що раніше не існували, ніколи не повторюють з абсолютною точністю стани, котрі вже існували.

Білет16.

1.Розкрийте сутність сучасної світової цивілізації та проаналізуйте її характерні особливості та протиріччя.

Сучасна цивілізація: її основні ознаки та протиріччя

Цивілізація-людська спільнота, яка впродовж певного періоду часу (процес зародження, розвиток, загибель чи перетворення цивілізації) має стійкі особливі риси в соціально-політичній організації, економіці та культурі (науці, технологіях, мистецтві тощо), спільні духовні цінності та ідеали, ментальність (світогляд).

Історичні типи цивілізації:

• Критерії національної цивілізації: китайська, індійська,єгипетська, грецька, російська, українська, білоруська, японська та інші цивілізації;

• Критерій майбутнього у розвитку сучасноголюдства: gостіндустріальна, інформаційна, комуністична цивілізації;

• Критерій історичних умов виникнення, географічного положення, специфіки традицій народів: західна, східна, арабська, латиноамериканська, африканська,європейська тощо

• Критерій розподілу народів за релігійно-конфесійною приналежністю: християнська, мусульманська, буддійська;

• Критерій рівня розвитку техніки: доіндустріальна, індустріальна, пості ндустріальна, технотронна, інформаційна.

У прийдешньому світі не може буде єдиної універсальної цивілізації, а будуть різні, і кожна з них має свою цінність і право на існування. XXI століття формується під впливом взаємодії існуючих цивілізацій.Сучасну цивілізацію за критерієм розвитку науки можна поділити на доіндуст-ріальну, індустріальну та постіндустріальну.

Доіндустріальна (привалює аграрне виробництво):

Для неї характерним є атмосфера наукових та технічних відкриттів, але винахо­ди не отримували масового розповсюдження. Оскільки потребам, що існували на той час цілком відповідав досягнутий рівень продуктивності праці.

Індустріальна (привалює машинне виробництво):

Пов'язана з розвитком промислової революції та економічним зростанням. В ос­нову розвитку індустріальної цивілізації покладено розвиток вугільної промисловості, яка стимулювала піднесення інших галузей виробництва.

Постіндустріальна - інформаційне суспільство або суспільство знань (цінністю є інформація та інноваційні технології):

Властивим є автоматизація виробництва, що засновано на мікроелектроніці й інформатиці, новітніх інтелектуальних технологіях, комп'ютерних системах. Постін­дустріальна цивілізація охопила всі сфери життєдіяльності суспільства, збільшує час професійної підготовки та навчання, висуваються вимоги мобільності відносно умов та характеру праці, що постійно змінюються.

Проблема вільного часу - це проблема розвитку духовності цивілізації.

Основні ознаки:внутрішні-процесуальні(рівень розвитку основних системоутворюючих сфер суспільства) та функціональні(спосіб засвоєння матеріальних і духовних ціностей; ступень самоідентифікації і самореалізації), зовнішні- рівні і форми існування системи комунікацій(форми відносин, взаємодії, співробітництва, інтеграції)

2Визначте сутність науково-технічної революції.

.Проявом науково-технічної революції є докорінна перебудова всієї технічної і технологічної основи виробництва, його організації й управління, які здійснюються на базі практичного використання фундаментальних відкриттів сучасної науки.При визначенні сутності НТР слід, насамперед, звернути увагу на органічну єдність науки та техніки в процесі їхнього розвитку. Сучасна техніка і технологія неможливі без втілення в них наукових досягнень. Якщо в минулому наука виступала як самостійна сфера діяльності, незалежна від інших чинників суспільного життя, то з певного часу вона починає входити в тісний зв'язок з іншими сферами діяльності людини. Особливо посилюється її взаємозв'язок з виробництвом, технікою. Суттєво впливаючи на них, вона сама вже не може розвиватися без них.

У сучасному виробництві чітко проявляється тенденція до технологічного застосування науки і неухильне поступове перетворення її у безпосередню продуктивну силу. Цей процес має два взаємозв'язаних напрямки. По-перше, результати наукових досліджень втілюються в техніці, технології, у матеріальному виробництві взагалі, тобто наука виконує так звану матеріально-технічну функцію. По-друге, наукові знання впливають на самих виробників, на людей, їхній світогляд, творчі здібності. В ході розгортання НТР ця тенденція проявляється дедалі чіткіше, все нагальнішою стає об'єктивна необхідність вдосконалення творчих здібностей особистості, все більше зростає значення духовного розвитку трудящих як вирішального фактора матеріального виробництва. Без інтелектуального розвитку людини-робітника, інженера, техніка, організатора виробництва неможливий і успішний розвиток техніки, технології, використання їх у виробництві.

На підставі сказаного можна дати таке визначення сутності науково-технічної революції. НТР – це докорінне перетворення продуктивних сил на базі перетворення науки в безпосередню продуктивну силу, зміна місця і ролі людини у виробництві.

Сутність, етапи та наслідки сучасної науково-технічної революції

Сучасний етап еволюції науки характеризується прискореними темпами розвит­ку комп'ютерної техніки та інноваційних технологій. Ці зімни зумовлюють перегляд періодизації історії європейської цивілізації.

Р. Арон виділяє етапи: Традиційне суспільство - переважало збиральництво, рибальство, такі полювання---» Становлення та розвиток НТР - спричинили перехід від традицій­ного суспільства до індустріального на основі машинного вироб­ництва ---» Постіндустріальне суспільство -використовує автоматизоване виробництво.

Г. Кан виділяє: Велика сільськогосподарська революція---» Перехід від традиційного до технотронного суспільства---» Індустріальна революція ---» Технологічна рволюція ---» Постіндустріальна революція.

А.Тоффлер виділяє: Аграрну революцію (перша хвиля), Промислову революцію (друга хвиля), Технологічну революцію (третя хвиля).

Сучасний розвиток наукової думки із всією гостротою поставило питання, що існує із часів зародження наукового пізнання: Чи є наукове знання силою, яка слугує людині, чи не повернеться вона проти неї? Розвиток генної інженерії, біотехнології, біомедичні дослідження спонукають нині багато в чому по-новому осмислювати діалектичний зв'язок свободи і відповідальності в діяльності вчених.

Соціальні наслідки науково-технічної революції можна звести до та­ких основних груп: — загострення екологічної обстановки, виникнення проблеми ви­живання людства внаслідок забруднення та отруєння навколишнього середовища;

— зміна взаємовідносин у системі "людина-техніка" (робітник стає регулятором, наладчиком, програмістом і тим, хто керує технологічним процесом);

— зміна змісту і характеру праці (збільшується питома вага творчих,пошукових визначальних функцій, що веде до стирання суттєвих відмінно­стей між людьми розумової і фізичної праці);

— зростання питомої ваги висококваліфікованих робітників і спеці­алістів, що зайняті обслуговуванням нової техніки і технології (це ви­вільняє трудові ресурси);

— підвищення вимог до культурно-технічної та інтелектуальної під­готовки кадрів;

— прискорення структурних змін у співвідношенні сфер людської діяльності (перекачування трудових ресурсів із сільського господарства в промисловість, а з неї — в сферу науки, освіти, обслуговування). Це зумовлює зростання концентрації населення в містах, поглиблення мігра­ційних процесів, значне скорочення робочого і збільшення вільного часу (звідси можливість гармонійного розвитку особистості);

— "інтернаціоналізації" суспільних відносин (зокрема, неможливо виробляти що-небудь в одній країні, не рахуючись з міжнародними стан­ дартами, цінами на світовому ринку, з міжнародним поділом праці);

— втрата людиною емоційності, інтелектуальне перевантаження, формалізація контактів, одностороння, технічна свідомість;

Однією із найсерйозніших проблем, породжених науково-технічною революцією, є проблема подальшого вдосконалення системи освіти. НТР потребує постійної освіти, яка складається з двох підсистем: базова осві­та і додаткова (що має здійснюватися переважно шляхом самостійної освіти). Вимагається насамперед досконала підготовка кадрів. Адже ви­робництво в нинішніх традиційних галузях промисловості потребує від 35 до 57 відсотків некваліфікованих і малокваліфікованих робітників, 4—8 відсотків спеціалістів із середньою і 1 —2 відсотки з вищою освітою. На повністю автоматизованих виробництвах необхідно мати 40—60 відсотків кваліфікованих робітників з середньою освітою і 20—40 відсотків спеціалістів з вищою освітою

Білет17

1.Розкрийте сутність основних філософських концепцій походження та існування релігії.

Походить термін «релігія» з латини (religio — набожність), охоплюючи своїм змістом благочестя, святиню, предмет, що співвідноситься у житті людини з абсолютним, вищим, надлюдським — Богом, Божеством. Кожна релігія по-своєму іменує цю Вищу Силу. Однак було б некоректно тлумачити релігію лише як відображення зовнішніх щодо людини сил.

Бо релігія є формою самовизначення людини у світі, її причетності до явищ, що відбуваються під впливом Вищих Сил, а відповідно, до світу надприродного. Водночас релігія є не лише формою свідомості, а для багатьох людей реальним життям, що ґрунтується на засадах віри.

Релігія — духовний феномен, що постає як форма самовизначення людини у світі, виражає її віру в надприродне Начало — джерело буття всього існуючого, є засобом спілкування з ним, входження в його світ, причетності до нього.

Поняття «релігія» безпосередньо пов'язане з поняттям «Бог». Релігії без уявлення про Бога не існує.

1.Основні теорії походження релігії

Спроби пізнати походження, сутність, розвиток релігії були започатковані давно. Більшість віруючих і духовенства стверджує, що релігію подарував людству Бог, вона є вічною і незмінною, саме їхня релігія істинна і не потребує знань щодо її походження. Але, попри це, існує загальновизнана історія релігій, яка фіксує початок кожної з них. Залежно від концептуальних засад сформувалися різні теорії походження релігії.

Теологічні теорії походження релігії. Вони ґрунтуються на твердженнях про надприродні причини та обставини походження релігії.

Традиціоналістська теорія. Згідно з нею релігію відкрив людям безпосередньо Бог. У християнстві це викладено в біблійній оповіді про спілкування перших людей Адама та Єви в раю з Богом, а також про надприродні контакти з Богом Мойсея, інших біблійних персонажів. Базуючись на беззастережній вірі, вона не спирається ні на які аргументи, не апелює до розуму.

Такий підхід властивий давній філософії. Так, давньогрецький мислитель Платон (428—348 до н. е.) вважав, що існують реальний світ речей і світ ідей, які відображають ці речі. Світ ідей сповнений ідеєю Єдиного.

Воно є особливою субстанцією всього світу, його витоком і основою, не має ні початку, ні кінця, жодних ознак, не потребує простору і руху, бо для руху потрібні зміни, а Єдине — незмінне. Релігія є наслідком споглядання людською душею ідеї Єдиного, яке втілює у собі Бога. Отже, сповнена ідеєю Бога людська душа згадує про нього в матеріальному світі, що і є основою релігії.

Цю теорію походження релігії пізніше розвивали мислителі, яких церковна історія назвала святими отцями Церкви. У православ'ї це Афанасій Александрійський (прибл. 295—373), Іоанн Златоуст (прибл. 350—407), Іоанн Дамас-кін (прибл. 675—753), у католицизмі — Августин Блаженний (354—430), Фома Аквінський (1225—1274).

Традиціоналістська теорія не потребує доведення, оскільки ґрунтується на вірі. Стосується вона тільки християнства. Тому набула значного поширення у християнському богослов'ї. Щодо походження інших релігій християнство допускає будь-які пояснення.

Теїстична теорія. Ідейним джерелом її є теїзм, який визнає буття Бога як істоти, принципово відмінної від світу речей і явищ, істоти абсолютної, вищої за людину і природу, тобто надлюдської й надприродної. Бог є джерелом усього, а отже, і релігії.

Усі варіанти теїстичної концепції єдині в головному — релігія є результатом розумового розвитку людства. Ця теорія теж виходить із беззастережного визнання існування Бога. її сповідувало багато визначних мислителів, особливо у XVI—XIX ст.

Концепція вроджених ідей. Згідно з нею ідея Бога притаманна людині від її народження. Уявлення про Бога як найдосконалішу істоту передбачає визнання його існування: людина мислить про Бога, отже, він існує. А мислить вона про Бога тому, що ідея Божества є провідною вродженою ідеєю, вона існує у свідомості людини від народження і виявляється як пізнання Бога. Найпомітнішим представником цієї концепції був французький філософ, математик, природодослідник Рене Декарт.

2.Дайте визначення субстанції як філософської категорії

Під субстанцією у філософії розуміють дещо незмінне на противагу змінним станам і властивостям, те, що існує завдяки самому собі і в самому собі, а не завдяки іншому і не в іншому. В залежності від характеру і загальної спрямованості філософської концепції, виділяється одна субстанція (дух або матерія) - монізм (від грецької monos - один), дві субстанції - дуалізм (від латинської - dualis - двоїстий), наприклад, дух і матерія одночасно (Рене Декарт), і, нарешті, множина субстанцій - плюралізм (від латинської - pluralis - множинний), наприклад, монади у німецького філософа Готфріда Лейбніца.

В історії філософії існували різні підходи до розуміння субстанції: як суттєва властивість, субстрат, конкретна індивідуальність, логічний суб'єкт та іи. В античній філософії називалися різні субстанції, наприклад, чотири стихії Емпедокла. Арістотель під субстанцією розумів першу суть і розглядав її як основу, невіддільну від індивідуальності речі. Пізніше англійський філософ Френсіс Бекон під субстанцією розумів граничну основу буття, що ототожнює її з формою конкретних речей. Глибокі судження про природу субстанції висловлені нідерландським філософом Бенедиктом Спінозою, який стверджував, що субстанція тотожна природі, всій різноманітності її властивостей і відносин. «Під субстанцією я розумію те, що існує само в собі і виявляється само через себе, тобто те, виявлення чого не має потреби у вияві іншої речі, із якої повинно було б утворитися. Під атрибутом я розумію те, що розум виявляє у субстанції як суть, що складає її. Під модусом я розумію стан субстанції, інакше кажучи, те, що існує в іншому і виявляється через це інше». Субстанція не причина атрибутів і модусів, не їх основа; субстанція в них і через них виступає, кажучи по-сучасному, філософськи, їх системою і цілісною єдністю. За Бенедиктом Спінозою, субстанція є причиною самої себе. «Під причиною самого себе, - підкреслював Спіноза, - розумію те, сутність чого вміщує в собі існування, іншими словами те, чия природа може бути представленою не інакше як існуючою». Звідси саморух, внутрішні взаємодії субстанції, її активний самовідтворюючий характер, вічність її у часі і безкінечність у просторі.У сучасній філософії під субстанцією розуміють матерію. Матерія - це філософська категорія, що означає об'єктивну реальність, тобто світ речей, властивостей, відносин, станів і процесів, що відображаються людськими відчуттями і існують незалежно від них. Матерія не сотворима, не ліквідується, матерія вічна і безкінечна у якісно і кількісно і має здатність будь-яких форм відображення (відносини об'єкта і образу, знання), включаючи свідомість. Матерія, як загальна субстанція, субстрат будь-яких речей, їх властивостей, відносин і форм руху.

Былет18.

1.Розкрийте сутність закону заперечення заперечення та проаналізуйте його значення для розвитку сучасного світу.

акон заперечення заперечення. Цей заков характеризує напрямок розвитку, його посту пальність, циклічність та спадкоємність. Розви­ток сприймається як процес, що нібито повторює пройдені етапи, але повторює їх по-іншому, на більш високому рівні. Кожний цикл сприймається як виток в розвиткові, а спіраль — як ланцюг циклів. Наприклад: зерно — рослина — нові зерна; тео­рія — практика — нова теорія.Закон заперечення заперечення є одним з основних законів діалектики, який відображає поступальність, спадкоємність, а також специфічну діалектичну форму розвитку предметів і явищ об'єктивної дійсності. Схематично діалектичні заперечення можна показати так:

ТЕЗА АНТИТЕЗА

СИНТЕЗ

Теза – така форма думки (судження), в якій щось стверджуєть­ся. Антитеза – заперечення тези і перетворення її на свою проти­лежність. Синтез у свою чергу, заперечує антитезу, стає вихідним момен­том наступного руху і об'єднує в собі риси двох попередніх ступе­нів, повторюючи їх на вищому рівні. Діалектичне заперечення передбачає не тільки зв'язок, але й пе­рехід від одного стану до іншого, що розвивається, на вищій основі.

Діалектичне заперечення виступає насамперед як заперечення, зумовлене суперечливістю самого предмета, як внутрішня немину­чість його якісного перетворення. Все реальне має свої внутрішні суперечності, які наростають, загострюються і, зрештою, досягають такого стану, коли розвиток предмета стає неможливим без їхнього розв'язання. Процес розвитку відносин протилежностей у рамках певної суперечності має свої етапи:

1) вихідний стан об'єкта;

2) роздвоєння єдиного — розгортання протилежностей, перетво­рення об'єкта на свою протилежність (тобто перше заперечення ви­хідного стану);

3) розв'язання суперечності, перетворення цієї протилежності на свою протилежність (друге заперечення роздвоєного стану), що яв­ляє собою нібито повернення до вихідного.

В цьому процесі кожний з етапів виступає запереченням попереднього, а весь процес – запереченням заперечення.

Діалектичне заперечення означає не просто знищення чи механічне відкидання старої якості, а тільки її подолання, зняття, яке включає момент внутрішнього зв'язку зі старим, утримання та збереження позитивного змісту старої якості і тим самим становить умову по­дальшого розвитку, можливості нового заперечення. Сутністю за-

Сутністю закону заперечення заперечення є відображення напряму і форми про­цесу розвитку в цілому, а також напряму і форми розвитку внутрішніх етапів окремого циклу розвитку явища. Він відбиває спадкоємність як характерну рису процесу розвитку, бо в кожному новому ступені розвитку зберігається те позитивне, що було на по­передніх стадіях розвитку у вихідному пункті та в його запереченні. Водночас кожний новий ступінь розвитку являє собою не просте, механічне поєднання позитивного змісту попередніх стадій розвит­ку, а виступає як діалектична єдність, в якій переборюються однобічності попередніх стадій розвитку і утверджується більш багатий і всебічний зміст, відбувається перехід у вищу фазу розвитку. Закон заперечення заперечення відображає вихідний характер розвитку, поступовість руху; розвиток, який ніби повторює пройдені вже сту­пені, але повторює їх інакше, на вищій фазі. Ця форма зумовлена особливостями зв'язку між етапами в розвитку явища, що виступають як стадії руху внутрішніх суперечностей від їхнього зародженн до розв'язання. Остання стадія, стадія розв'язання суперечностей, перебуває в такому зв'язку з вихідною, що вона є ніби поверненням до неї, поверненням старого, але повторенням на новій вищій основі.

2.Визначте структуру свідомості.

Свідомість - це властивий людині спосіб ставлення до світу через суспільство, вироблену систему знань, закріплених у мові, в усіх її смислах і значеннях.

Свідомість має надзвичайно складну структуру. Фахівці не мають відносно неї одностайної думки. Це пов'язано зі складністю такого явища, як свідомість, яка взагалі вирізняється складністю, важкодоступністю наукового вивчення. Багато аспектів, властивостей свідомості ми ще не знаємо, спостерігається дискусійність, навіть протилежність поглядів відносно механізмів, властивостей, функцій, структури свідомості.Емоційно-вольовий компонент свідомості пов’язаний з її роллю в активному конструюванні дійсності, адже воля є свідомим і цілеспрямованим регулюванням людиною своєї діяльності. В цьому процесі воля постає історичною за змістом та направленістю. “Усі планомірні дії тварин не змогли накласти на природу печатку їх волі. Це змогла зробити лише людина” (Ф. Енгельс). Зміст обумовлюється характером потреб людини та способів їх реалізації. Тому емоційно-вольової компонент свідомості залежить як від рівня розвитку цих потреб, так і від рівня їх адекватного усвідомлення.

Абстрактно-логічний компонент свідомості характеризується спроможністю людини усвідомити сутність речей через їх осмислення поза безпосереднім чуттєвим спостереженням. Тому свідомість не існує поза мисленням та мовою. Отже, якщо виводити особливості свідомості, мислення та мови, то вони виступають явищем одного порядку, оскільки не існують незалежно одне від одного. Разом з тим, вони відрізняються за формою виявлення. Якщо свідомість констатує собою наявність соціального відображення, то мислення постає процесуальним відображенням, тобто таким, що рухається за логікою виникнення, розвитку та розв’язання суперечностей об’єктивних предметів. Саме тому Сократ намагався підштовхнути учасників діалогу до розуміння суперечностей предметів та явищ, на які було направлене пізнання, а І. Кант формулював сутність мислення як людську спроможність судження. Вищою метою мислення є діалектичний спосіб розуміння світу. Тому питання “що є мислення?” є питанням “що таке розум?” – мислить кожна людина, але відсутність діалектичного способу мислення консервує її свідомість у межах дурості.

Мова є практичною свідомістю. Мова виникає на певному етапі розвитку предметно-практичної діяльності людства, коли у первісних людей виникла потреба щось сказати один одному. Така потреба породжувалася необхідністю такої організації спільної діяльності, коли накопичений досвід вимагав інформаційного узагальнення та передачі іншим. Тому мова формувалася як вербально-ідеалізована культура, в якій закріплювався суспільний досвід. В цьому аспекті розрізняють мову та мовлення. Мовлення – це моментально актуалізована мова. Момент безпосередньої дії мови як роспредмечування ідеалізованої культури та сплетення його із конкретним аспектом предметно-практичної діяльності і є найважливішою особливістю мовлення як серцевини комунікативного процесу. Мова як категорія бере на себе інформаційну та дієву сторону передачі досвіду практичної діяльності. В мовленні відбувається індивідуалізація загального процесу .Відстежити цей процес індивідуального формування мовлення дає можливість наявних законів опанування дитиною мовленням.

Властивості свідомості:

1. Свідомості притаманна властивість універсального відбиття дійсності. Свідомість відображає не сам по собі предмет, а його можливість принести користь людині, тобто свідомість виступає безпосередньо творчим, діяльним відображенням, а не дзеркальним.

2. Свідомості притаманна властивість цілепокладання. Безупинна зміна світу, зростан­ня потреб людини породжують прагнення особистості, суспільства розробляти все нові проекти, програми перетворення дійсності, реалізовувати поставлену мету.

3. Свідомості притаманна властивість мотиваційної оцінки дій людини, ціннісна оцін­ка думок, спонукань, потреб людини, способів та засобів їх реалізації.

4. Свідомості властиво формування певних світоглядних настанов, певної політичної, економічної, моральної, естетичної орієнтації.

Свідомість як внутрішній світ людини має складну структуру, яка є єдністю її властивостей та похідних від них форм прояву.

Рівні свідомості: Емпірична,Раціональна,Буденна ,Теоретична, Індивідуальна,Групова,Суспільна.

Былет19.

1.Розкрийте основні ідеї твору Рене Декарта «Міркування про метод» та обгрунтуйте її роль у розвитку теорії пізнання.

Декарт «Міркування про метод»

Рене Декарт (1596—1650) — французький філо­соф, фізик і математик; засновник раціоналізму Нового часу.

"Міркування про метод" (1637) — один із найважливіших творів Р. Декарта, у якому стисло викладено принципи його філософії. Складаєть­ся з 6 частин: про науки (частина 1); про науко­вий метод (частина 2); про мораль (частина 3); про існування Бога та безсмертя душі (частина 4); про проблеми фізики (частина 5); про засоби розвитку наук (частина 6).

У першій частині Р. Декарт, визначивши розум як "...здатність правильно судити і розрізняти істинне від хибного", стверджує, що ця здатність однаковою мірою властива всім людям на відміну від тварин, які її позбавлені. Той факт, що деякі люди досягають великих успіхів у пізнанні, пояс­нюється їх вмінням керувати власним розумом. "Здоровий глузд є річ ... найбільш поширена у світі".

Тому центральною проблемою науки і філо­софії, вважав Р. Декарт, є проблема методу, який потрібен для керування розумом та успішного просування у пізнанні природних закономірнос­тей. При цьому формальну логіку Р. Декарт оці­нював невисоко. Вона придатна, на його думку, лише для пояснення відомих істин, а не для відкриття нових. З усіх наук, які "є сукупністю заплутаних суперечливих відомостей", Р. Декарт надає перевагу математиці "за достовірність і очевидність її доказів". Математичні прийоми дослідження Р. Декарт спробував поширити на все достовірне знання:

Р. Декарт формулює "головні правила методу".

В основі першого правила лежать принципи очевидності, "ясності й виразності" в судженнях і уявленнях про предмети. Не слід приймати за істинне нічого такого, яке б не було попередньо визнаним безумовно істинним. Треба старанно уникати поспішності та упередженості у своїх судженнях.

Друге правило передбачає розчленування на частини труднощів, що зустрічаються, щоб легше було їх подолати.

Трете правило наукового методу полягає в керуванні ходом своїх думок, починаючи з пред­метів найпростіших і таких, що легко пізнаються, і підніматися поволі, як по східцях, до пізнання найбільш складних, від доведеного до недоведеного (рух від простого до складного).

Четверте правило вимагає ретельного огляду поля дослідження і порядку його (дослідження) проведення, щоб не допустити ніяких втрат і ви падіння логічних ланок.

По суті, основні правила наукового методу зводяться до наступного: починати з простого й оче­видного; шляхом дедукції отримувати більш складні висловлювання; діяти при цьому так, щоб не пропустити жодної ланки, тобто зберігати без­перервність ланцюга умовиводів. Для забезпечен­ня виконання цих правил необхідна інтуїція, за допомогою якої схоплюються початкові факти дослідження, і дедукція, яка дає змогу отримувати наслідки з них.

Зі свого наукового методу Р. Декарт виводить правила моралі:

1) підкорятися законам і звичаям своєї краї­ни, притримуючись невідступно релігії, тобто бути законослухняним;

2) залишатися найбільш твердим і рішучим в реалізації прийнятих рішень. Один раз прийняв-. ши якусь думку, хоча б і сумнівну, слід дотриму­ватися її, немовби вона цілком правильна;

3) завжди прагнути перемагати скоріше себе, змінювати свої бажання, а не порядок світу. Слід змиритися з думкою, що в повній нашій владі пе­ребувають тільки наші думки, і що після того, як ми зробили все можливе, те, що нам не вдалося, треба розглядати як щось абсолютно неможливе.

"Нарешті, в завершення цієї моралі, — гово­рить Р. Декарт, — я зробив огляд різних занять людей в цьому житті, щоб постаратися вибрати краще з них".

Р. Декарт визначає основи метафізики, форму­лює відомий вислів: "Я мислю, отже я існую". З цього приводу говорить: "Я звернув увагу на те, що в той час, коли я схилявся до думки про ілю­зорність всього на світі, було необхідно, щоб я сам, таким чином міркуючий, дійсно існував".

Говорячи про сутність людини, Р. Декарт ствер­джує, що нею є душа, що мислить. "Я — субстан­ція, вся сутність або природа якої полягає в мис­ленні..." І далі: "Моє Я, або душа ... абсолютно відмінна від тіла ... і якщо б його зовсім не було, вона не перестала б бути тим, чим вона є". Наша душа безсмертна.

Чітко проявляється раціоналізм Декарта: "...спимо ми чи бадьоримося, ми повинні довіря­тися в судженнях наших тільки очевидності на­шого розуму". Р. Декарт наводить приклади. Сон­це бачимо дуже чітко, але воно не такої величини, як бачимо. Можна уявити левову голову на тілі кози, але це не означає, що існують на світі химери.

У п'ятій частині свого твору Р. Декарт накрес­лив схему послідовного осягнення природних явищ — "великої книги світу". При цьому вва­жав, що правила механіки є універсальними "пра­вилами природи".

Підкреслює також характерні риси людського інтелекту: користування словами, знаками й уні­версальність людського розуму.

На завершення Р. Декарт підкреслює практич­ну спрямованість нової наукової методології, ви-. щою користю якої є сприяння тому, щоб "...зро­битися господарями і володарями природи".

Для цього потрібно також здоров'я, турбота про благо інших, найважливішими мають бути турбо­ти не про сучасне, а про майбутнє, потрібна також свобода діяльності.

2.Визначте національне та загальнолюдське в культурі.Культура-все те що створене людством, друга натура людей; матерыальна(продективні сили, знаряддя праці і т.д)та духовна культура.

Кожен народ створює свою особливу, неповторну культуру. Розмаїття культур є характерною особливістю розвитку сучасної цивілізації. Культури різних народів відрізняються між собою мовою, символами, нормами, способами спілкування та діяльності, художньо-чуттєвим відтворенням світу, міфологією і релігією, мораллю і правом тощо.

Проте головним фактором творення людського в людині є мова. Саме людська мова є основою загальнолюдського в розмаїтті культур. Але водночас це завжди мова певного народу, певного етносу, що закладає основи різноманітності, багатоманітності культур.

Культура дається людині через мову і в мові. Можна сказати навіть більше: лише завдяки мові як суспільно-історичному здобутку людина і стає людиною. Тому ще Сократ звертався до людини: "Заговори, щоб я тебе побачив".

Сутність людини міститься і виявляється в мові. Оволодіваючи мовою і мовлячи (розмовляючи) між собою і з собою, люди відкривають для себе світ свого людського буття.Дійсно, мова є "органом культури", безпосереднім буттям культури, що твориться кожною нацією. Отже, розмаїття, багатоманітність культур зумовлені тим, що мова як основний елемент культури є завжди мовою певної нації. У національній культурі (а безнаціональних культур немає) національні особливості виявляються не лише в мові, а і в інших чинниках:

• у побуті — форми розселення, особливості помешкань, досвід народних майстрів, переважаючі будівельні матеріали (дерево, камінь, цегла тощо). Спробуйте, наприклад, уявити собі карпатське село у степовій зоні чи степове село в Карпатах;

• у національній самобутності життєвого матеріалу, який відображається у творах духовної культури — історичні та природні умови; особливості розвитку нації; її побутові традиції та звичаї; особливості психології; виразові засоби, характерні для нації;

• у фольклорі з його самобутністю (у тому числі і в анекдотах, зокрема про свій чи чужий національний характер, психологію, традиції та звичаї тощо); у формах культури — в українців думи, у росіян — билини та частушки, у таджиків — рубаї тощо;

• у хореографи — порівняйте український гопак, білоруську лявоніху, російські танці, дагестанську лезгинку тощо;

• один і той самий жанр літератури — роман — в Україні інший, ніж у Німеччині, Франції, Англії чи Китаї; образи віршів М. Лєрмонтова, напрочуд конкретні, відрізняються від образів Т. Шевченка;

• гумор український, російський, французький та англійський — спробуйте порівняти;

• у піснях народів, що співзвучні патріотичним почуттям народу;

• у ставленні до смерті;

• в архітектурі як престижі нації та її сучасних проблемах — масове індустріальне будівництво, сучасний "модерн" тощо (згадайте надзвичайно популярний кінофільм "Іронія долі, або з легким паром").

Таким чином, у національній культурі відбивається насамперед спосіб світосприйняття народу, його світорозуміння, що особливо позначається на мистецтві та філософії.

Проте культура як спосіб людського буття все ж не може не мати загальнолюдських рис, притаманних усім націям, усім народам. Саме тому культури різних народів світу, незалежно від розселення їх, мають багато спільного: люди використовують однакові знаряддя праці, розмірковують приблизно над одними і тими ж проблемами, переживають навіть однакові чуттєві стани, сподіваються і закохуються, формують свої соціальні інституції, виховують дітей як люди. Вони майже однаково усвідомлюють велич космосу, межі свого існування, свою смертність, незахищеність перед загрозою катастроф, прагнуть спасіння і звільнення від страждань, спроектувати своє майбутнє.

Людство, очевидно, має деяку глибинну основу свого існування. Розмаїття культур розкриває її багатоманітність. Взаємодія між ними є способом збереження цілісності цивілізації як унікального витвору історії.

Білет20

1.Розкрийте сутність основних теорій історичного процесу

Розуміння історичного процесу в історії філософії

Філософія історії - це таке мислення (знання) про будь-які предмети (духовні, соціальні, політичні тощо), коли вони розглядаються відносно розвитку історії або всесвіту. Кінцева мета історії є частиною людського призначення: здійснитись як люди­на, стати людиною.

Були часи, коли філософія обходилась без філософії історії. Свій початок вона бере там, де місце ідеї вічного кругообігу посідає ідея векторного розвитку (Августин), коли замість історії як розповіді (Геродот і Фукідід) постає історія як процес усвідом­лення та втілення цінностей, історія як самопізнання Духа.

1. Християнська філософія історії (Іохим Флорський, Євсевій Кесарійський, Августін, Ісідор Севільський)

З християнством в історію увійшли три унікально неповторні події:

1) гріхопадіння як початок історії;

2) пришестя Христа - її поворотний пункт;

3) майбутнє Друге пришестя і Страшний суд як необхідне її завершення.

Відтак людська історія поділяється на дві ери: дохристиянську (передісторія) і християнську (власне історія).

2) Філософія історії Нового часу (Р. Декарт, Д. Локк, Дж. Берклі, Д. Юм) ХУІІ-ХУШ ст.

- людина у центрі історичної картини світу;

- академічна точність;

- заперечення претензій;

- мета історика - бачити майбутнє;

- інтерес до фактів як до об'єктивних явищ.

3) Філософія історії Просвітництва (І. Гердер, І. Кант, М. Шиллер, І. Фіхте, Г.В.Ф. Гегель)

- історія минулого як прояв ірраціональних сил;

- історичний розвиток здійснюється з метою заснування нового царства, в якому вста­новлено закони розуму;

- історія розвивається внаслідок необхідності;

- концепція історії людської природи;

- прагнення до створення всезагальної історії.

4. Філософія історії Позитивізму (О. Конт) XIX ст.

- завдання встановлених усіх фактів, де це тільки можливо;

- мету побудови всезагальної історії відкинуто як пусту мрію:

- пошук причинних зв'язків між фактами;

- історичний процес тотожний природному процесу;

- розробка нового методу вивчення джерел - метод філологічної критики.

4. Марксистська філософія історії (К. Маркс, Ф. Енгельс, Г. Плеханов, В. Ленін) XIX ст.

- розвиток суспільства - природно-історичний процес;

- визнання історичної закономірності;

- формаційний підхід до історії;

- історія - сукупність взаємодії матеріальних факторів;

- матеріалістичне розуміння історичного.

6) Філософія історії у працях українських мислителів:

М. Максимович: завжди потрібно враховувати історичний досвід, умови та рівень стану суспільства.

К. Зеленський: кожний народ має свою історію і проходить три періоди розвитку: дитячий,

зрілість і старість.

М. Костомаров: історик повинен ставити на перше місце діяльні сили людини, а не те, що нею створено.

В. Антонович: зміст історії розкривається не в сфері державних засад і політичних стосунків, а в проявах народного життя, громадських і національних відносин.

Типологія історичного процесу

Основи сучасного підходу до теорії історичного пізнання, типології історичного процесу закладено у дослідженнях М. Мандельбаума "Проблема історичного пізнання" (1938 р.) та Р.Дж. Коллінгвуда "Ідея історії" (1946 р.).

Основні ідеї нового підходу до вивчення історії

1. Переформування завдань філософії історії: вона вивчає одночасно думки історика та об'єкт думок історика.

2. Історія - не наука, хоча і наукова! Якісна відмінність історії від науки визначається відмінностями об'єкта і методу.

3. Справжнім об'єктом вивчення істориків є думка людей минулого. Історичним мето­дом є метод відтворення думок історичних діячів.

4. Аналітичний метод означає показ того, що історики насправді роблять. Методологія історії повинна виходити з реальної сукупності робіт, які виконуються всередині досліджуваної сфери, та з'ясування передумов, якими користуються в історичних дослідженнях.

5. Аналіз проблеми пізнання в історії.

Вимога перевірки (верифікації) як засобу встановлення істини.

Таким чином, основним в аналітичному підході є перетворення філософського аналізу історичної думки у головне завдання філософії історії - як у вигляді аналітич­ного виділення основних процедур історичного пізнання, так і відтворення, й аналізу форм історичного знання.

Теорії періодизації історії: Концепція історичного кругообігу; Лінійний і дискретний підходи; Теорії культурно-історичних типів.

Основні теорії історичного процесу в XX ст.:

• Неомарксистська теорія суспільно-економічних формацій

Первіснообщинна -» рабовласницька -» феодальна-» капіталістична-» комуністична.

• Теорія стадій економічного зростання (У. Ростоу) Технологічний детермінізм

Традиційне суспільство -» зріле суспільство (індустріальне) -» суспільство масового споживання

• Теорія локальних культур (О. Шпенглера)

Всесвітня історія - це розгортання 8 культур

• Теорія цивілізацій (А. Тойнбі)

Всесвітня історія є сукупність історій окремих своєрідних та відносно замкнених 13 цивілізацій

• Концепція "кінця історії" (Ф. Фукуяма)

Наприкінці історії створюється розумна держава, в якій ствердилися принципи свободи, демократії, консенсусу.