2. Епістемологія, методологія, метафізика як частини філософії науки.

Найбільш традиційний аспект філософського дослідження науки - епістемологічний. Він фокусує увагу на кінцевому продукті наукової діяльності - системі наукового економічного знання, її структурі та генезисі. Розвиток наукового знання розглядається насамперед у його власній внутрішній логіці при відносно пасивній ролі соціокультурного середовища.Структура економічного знання з точки зору його змісту визначається диференціацією науково-дослідних програм і сформованих на їх основі наукових напрямів, шкіл і традицій.

Механізм генерування нових знань охоплює широке коло традиційних проблем епістемології і методології у вузькому сенсі слова (як вчення про методи наукового дослідження). Погляди економістів на походження і природу наукових знань і наукового методу складалися під впливом загальнонаукових методологічних стандартів, що відбивали досвід наук-лідерів.

Однією з особливостей наукового пізнання є використання цілого ряду методів дослідження. Під методом розуміється сукупність прийомів, способів, правил пізнавальної, теоретичної та практичної діяльності людей. Ці прийоми, правила розробляються виходячи з закономірностей самих досліджуваних об'єктів.

Метафізика – це частина філософії, що визначає апріорні умови пізнання. Термін «метафізика» був введений в I ст. до н.е. Андроніком Родоським: М. є «після фізики» (знань про природу), містить знанняпро буття, тобто про те, якою була «перша філософія» - наукою про перші причини, про сутність.

На сучасному етапі можна виділити три основних значення поняття «метафізика». 1. Філософія як наука про загальне, першим прообразом якої було вчення Арістотеля про нібито вищих, недоступних органам почуттів, лише умоглядно осягаються і незмінних засадах всього існуючого, обов'язкових для всіх наук. 2. Особлива філософська наука, вчення про буття як таке. 3. Певний філософський спосіб мислення (пізнання)

3. Логіка та методологія науки.

Логіка – наука про правильність міркувань (їх форми). Логіка встановлює основні закони (напр., протиріччя, тотожності, виключення третього - Арістотель). Логіка пропонує форми демократичного міркування.

Аргументи є строго логічні, ймовірні.

Логіка має теоретичне і емпіричне значення.

Безпосередній зв'язок пізнання з практикою визначає донаукове, так зване стихійно-емпіричне, буденне пізнання, яке виникає разом з формуванням людського суспільства і здійснюється людьми в процесі всіх видів їхньої життєдіяльності. Його називають стихійним, оскільки воно не передбачає постановки будь-яких пізнавальних завдань, які б не стосувались безпосередньо потреб практики.

Це пізнання, разом з тим, є емпіричним, оскільки воно не йде далі окремих тверджень про різні властивості та окремі відношення предметів повсякденного досвіду. Тут схоплюються певні закономірні взаємозв'язки і взаємозалежності, які яскраво відображені в народній мудрості, в т.ч. у прислів'ях, народних прикметах і т.д. Донаукове стихійно-емпіричне пізнання одночасно є і формою практичної діяльності, воно безпосередньо вплетене в неї. Безпосередня мета його — не пізнання світу, а саме виробництво предметів, яке, зрештою, неможливе без певного знання про предмети та знаряддя праці, способи їхньої зміни, застосування і т.д. Правда, це не означає, що практика зумовлена пізнанням. Знання в своєму виникненні, в своїй донауковій формі іманентне практиці, чим зумовлює її якісну визначеність як специфічно людської форми діяльності.

На відміну від донаукового, стихійно-емпіричного пізнання наукове пізнання виникає лише на певному етапі історичного розвитку людства. Виникнення його пов'язане з суспільним розподілом праці, з відділенням розумової праці від фізичної і перетворенням розумової праці, духовної діяльності у відносно самостійну сферу.

В науковому пізнанні формуються і набувають відносної самостійності такі форми та засоби, як ідея, проблема, гіпотеза, концепція, теорія.

На основі трьох зазначених форм наукового пізнання в їхній діалектичній єдності формується наукова концепція, яка обґрунтовує основну ідею теорії.

У науковому пізнанні розрізняють два рівні: емпіричний та теоретичний. Вони відрізняються: глибиною, повнотою, всебічністю осягнення об'єкта; цілями, методами досягнення та способами вираження знань; ступенем значимості в них чуттєвого та раціонального моментів.