2. Охарактеризуйте правовий статус Східної Галичини та українських північно – західних земель у складі Польщі.

Західною Україною прийнято називати землі з переважно українським населенням, які в 20-30-х роках увійшли до складу Польщі, Румунії і Чехо-Словаччини. Українці, не змігши у ході визвольної боротьби 1917-1920 рр. відстояти державну незалежність, були приречені відігравати другорядну роль у політиці цих держав. Найбільше українців опинилося у складі Польщі. Це передовсім жителі Східної Галичини, яка до 1918 р. була частиною Австро-Угорської імперії. Польські власті поділили її на три воєводства: Львівське, Тернопільське і Станіславське. Крім Східної Галичини, до Польщі відійшли Західна Волинь і Західне Полісся. До революції ці землі були частиною Російської імперії, а після радянсько-польської війни перейшли до Польщі, яка утворила тут Волинське і Поліське воєводства. Інші історичні українські землі - Холмщина і Підляшшя — були включені до складу Люблінського воєводства. Кількість українців у Польщі на початок 30-х років становила близько 6 млн чол, а заселяли вони майже третину тодішньої Польщі. Протягом певного часу міжнародно-правовий статус українських земель у складі Польщі не був визначений. Паризька мирна конференція 1919 р. дала дозвіл на тимчасову окупацію Польщею Східної Галичини. Але Польща зробила все, щоб увічнити окупаційний статус західноукраїнських земель. Врешті-решт, незважаючи на протести галицького населення, Рада послів великих держав 14 березня 1923 р. визнала Східну Галичину частиною Польщі. Інші західноукраїнські землі увійшли до складу Польщі згідно з умовами Ризького миру 1921 р.

Побоюючись зростання національної самосвідомості українського населення, польський уряд всіляко гальмував розвиток народної освіти, закривав українські школи. 31 липня 1924 р. було затверджено «кресовий» закон, відповідно до якого основним типом школи ставала двомовна, так звана утраквістична, яка по суті була польською, бо в ній, крім обов'язкового вивчення польської мови, цією мовою викладалася польська історія і наука про Польщу. До того ж учителями утраквістичних шкіл були переважно поляки, які не знали української мови. Для прискорення полонізації західноукраїнських земель сюди відряджали вчителів з центральної Польщі. Вчителям-українцям рекомендували роботу в центральних воєводствах Польщі. Туди переселили 1500 педагогів-українців, а 2500 - звільнили з роботи. Наслідки цієї політики для української школи були катастрофічними. Якщо в 1911-1912 навчальному році в Галичині працювало 2420 українських початкових шкіл, то в 30-х роках - лише кілька сотень. Така політика вкрай негативно позначилася на рівні освіченості українського населення Польщі. Наприкінці 30-х років 70 % його було неписьменним або малописьменним. У гіршому становищі була середня і фахоа освіта. Із 138 загальноосвітніх середніх шкіл Галичини у 1939 р. працювало лише 5 українських державних шкіл, у яких навчалося 2050 учнів, та 18 приватних з 3571 учнем. У Галичині на 1939 р. було чотири вищі навчальні заклади: університет, політехнічний інститут, ветеринарна академія та академія зовнішньої торгівлі. Але для українців змога навчатися в середніх і вищих навчальних закладах була недосяжною через високу плату. Крім того, діяла відсоткова норма прийому до вузів молоді української національності, яка становила, наприклад, у Львівському університеті близько 5. Українці чинили опір дискримінаційній політиці польських властей в освітній справі. Ще 1921 р. у Львові виник так званий Таємний університет, який працював до 1925 р. На галицьких землях діяло просвітянське товариство «Рідна школа». Серед його здобутків - заснування 40 гімназій, ліцеїв, професійно-технічних шкіл. Тривала діяльність осередків товариства «Просвіта», вплив яких на збереження і розвиток національної культури Західної України важко переоцінити. Нарешті, продовжувало роботу Наукове товариство ім. Т.Шевченка у Львові, в якому працювали видатні вчені С. Смаль-Стоцький, В. Гнатюк, К. Студинський, С. Дністрянський, І. Гор-бачевський, М. Возняк, Ф. Колесса, В. Щурат, В. Дорошенко та інші.

Постійним супутником життя українців у Польщі було безробіття. В період економічної кризи воно набуло небачених розмірів у 1931-1932 рр. у Східній Галичині, за даними офіційної польської статистики, було зареєстровано 27 тис. безробітних. Насправді ж державна статистика Польщі намагалася приховати дійсний стан речей, бо лише у Львові у роки кризи 30-40 тис. чол. не мали роботи. Користуючись надлишком робочої сили й відсутністю соціальних гарантій, підприємці посилювали експлуатацію: робочий день на українських землях Польщі тривав до 10 і навіть більше годин. Закон про восьмигодинний робочий день на практиці не виконували. У період кризи у деревообробників він сягав 14 годин. Реальна заробітна плата не збільшувалася, а часто і зменшувалася.  Надзвичайно тяжкими були й умови праці. На підприємствах почастішали нещасні випадки. У 1934 р. у Львівському, Станіславському і Тернопільському воєводствах мали місце майже 3,2 тис. випадків каліцтва, у 1935 р. їхня кількість зросла. Широко використовувалася жіноча та дитяча праця. Ще скрутнішим було становище сільськогосподарських робітників. Їх робочий день не регламентувався. Платню видавали (повністю або частково) натурою, рідко грішми. У поденників під час жнив переважала форма заробітної плати за 12-14 снопів. Була поширена система відробітків за випас худоби, за зимові позички тощо. Напередодні Другої світової війни природний приріст населення Західної України різко зменшився: у Галичині, наприклад, він становив лише 8 на 1000 чол.

Тестові завдання.

1. Виберіть положення, які відповідають змісту II Універсалу Центральної ради:

3) Генеральний секретаріат визнавався Тимчасовим урядом найвищим крайовим органом управління на Україні,

2. Хто з вказаний діячів проходив по сфабрикованому ГПУ процесу над „СВУ”?

1)В.Винниченко; 2) С.Єфремов; 3) М.Скрипник; 4) М.Хвильовий; 5) О.Шумський.

3. Продовжте речення:

Своєрідним підсумком діяльності дисидентів часів „відлиги” була праця:

4) „Інтернаціоналізм чи русифікація?” І.Дзюби;

4. Визначте, у чому полягав процес русифікації в Україні в другій половині 1960-х - середині 1980-х рр.:

а) У сприянні розвитку переважно російської культури; б) обмеженні в підготовці національних кадрів; в) викладанні у вузах переважно російською мовою; г) переведенні більшості шкіл у містах на російську мову викладання; д) запровадженні в усіх установах переважно російської мови; виданні переважно російської літератури; е) сприянні у підготовці національних кадрів; є) переслідуванні учасників національно-визвольного руху; ж) асиміляції неросійських народів.