«Сонячні кларнети*

Винесений у заголовок книжки незвичний образ-символ сонячних кларнетів якнайкраще відбиває сутність індиві­дуального стилю молодого Тичини. Ним поет підкреслював сонячно-музикальний характер своєї творчості, вказував на синтез у ній животворного сонячного тепла і світла з

426

музичними ритмами всесвіту, що єднають людину з при­родою в найуніверсальнішому її значенні.

Була не одна спроба віднести ранні твори Тичини до певної літературної школи, проте поет не зараховував себе до якогось напряму. При цьому зазначав, що на його творах позначилися впливи поетики символізму, імпресі­онізму, навіть футуризму та імажинізму. Немає потреби заглиблюватися в естетичну природу згаданих шкіл, адже усі вони характеризуються модерними пошуками в худо­жньому моделюванні дійсності.

«Душа моя сонця намріяла»,— освідчується Тичина, і цей образ як наскрізний у поезіях збірки є ключем для розуміння самобутності його стилю.

Під впливом вірша Миколи Вороного «Блакитна панна» з'явилася поезія «Арфами, арфами...», і все ж є багато відмінного між цими творами. У Миколи Вороного наяв­ний зовнішній опис Весни, яка «лине вся в прозорих шатах, у серпанках і блаватах»; вона нагадує «Блакитну панну». Тичина ж пройняв твір весняною, урочистою, сонячною мелодією, знайшов вишуканий ритмічний ма­люнок. Сучасний дослідник Григорій Клочек писав: «Ар­фами, арфами» — ніби рука музиканта двічі плавно торкнулась струн, і вони обізвались далеким, тремтливим, ледь чутним звучанням. А потім вже у швидкому темпі:

Золотими, голосними обізвалися гаї Самодзвонними...»

Усі чотири строфи цієї поетичної дерлини наснажені світлим оптимістичним пафосом радості зустрічі з весною. Емоційність настрою забезпечується самобутнім ритміч­ним ладом, вишуканістю строфічної побудови, яскравою метафоричністю, «дзвоном» асонансів й алітерацій.

Стану я, гляну я — Скрізь поточки, як дзвіночки, жайворон як золотий

З переливами:

Йде весна

Запашна,

Квітами-перлами

Закосичена.

Світла, ніжна гармонія барв і звуків, настрій трепетної мрійливості, бентежне очікування нового, невідомого ха­рактеризують й інші поезії книжки — «Закучерявилися хмари», «Гаї шумлять», «Десь надходила весна», «Цвіт в моєму серці», «Не дивися так привітно». Вони запам'-

427

ятовуються не тільки музичністю, а й живописністю, при­чому мелодійність органічно єднається з колористикою. А головне: такі образи розкривають порухи душі людини:

Десь надходила весна... — Я сказав їй: ти весна! Сизокрилими голубками У куточках на вустах Їй спурхнуло щось усмішками — Й потонуло у душі...

(«Десь надходила весна...»)

У поезіях Тичини роздуми героя вкрай напружені, вони подаються в рухові, постійних змінах. Настрої, емоції ніби женуться один за одним:

Подивилась ясно — заспівали скрипки! Обняла востаннє,— у моїй душі!— Ліс мовчав у смутку, в чорному акорді. Заспівали скрипки у моїй душі!

(«Подивилась ясно...»)

Однією з перлин інтимної лірики Тичини є поезія «О панно Інн о...». Це — щире освідчення ліричного героя, в якому повінь почуттів передається чарівною музичністю звучання слова, схвильованою уривчастістю сповіді, яс­кравою образністю:

О панно Інно, панно Інно!

Я сам. Вікно. Сніги... Сестру я Вашу так любив —

Дитинно, злотоцінно.

У плині вияву почуттів героя природно з'являється звертання й запитання до самого себе, до дівчини, які переходять у роздуми про сутність самого почуття:

Любив? — Давно. Цвіли луги... О панно Інно, панно Інно, Любові усміх квітне раз — ще й тлінно.

Сніги, сніги, сніги...

Дослідники відзначали, що думка в цьому вірші роз­гортається імпульсивне, здається, ніби між мікрообраза-ми, які передають своєрідність монологу героя, відсутній логічний взаємозв'язок. Але насправді це не так, бо така уривчастість спогаду про минуле надає йому психологічної достеменності:

Я Ваші очі пам'ятаю, Як музику, як спів.

428

Зимовий вечір. Тиша. Ми. Я вам чужий — я знаю.

Такий несподіваний поворот в освідченні юнака є ціл­ком природним, бо справді в таких ситуаціях молодій людині складно визначитися.

А хтось кричить: ти рідну стріві І раптом — небо... Шепіт гаю... О ні, то очі Ваші.— Я ридаю.

Сестра чи Ви? — Любив.

Станіслав Тельнюк, аналізуючи цей твір, слушно зау­важив, що в Тичини тут «кожне слово — мов клавіш», ніби інший звук, інший настрій, образність основана «на нюансах». «Вірш,— за словами дослідника,— мов криш­талевий палац, де все просвічує навколо і де не треба ні барви, ні звуку — все це замінює благородство граней чистого скла».

Пейзажно-інтимна лірика книжки напрочуд національ­на: в ній повнокровно буяє саме українська природа — жита, луки, гаї, змальовані здебільшого у весняну квітучу пору, особливо коли йдеться про зародження чи розквіт найсвітліших людських почуттів. З небагатьох мікрооб-разів вимальовується виразна живописна картина: «Квіт­частий луг і дощик золотий, а в далині, мов акварелі,— примружились гаї, замислились оселі...» («Квітчастий луг»).

Так написати може тільки поет, обізнаний з таємни­цями малярства: а Тичина виявив себе і на цій ниві мистецтва. Його поетичні образи позначені метафоричні­стю й асоціативністю саме в дусі українського художнього мислення. У Тичини «горять світи, біжать світи музичною рікою»; «Дзвін гуде — іздалеку. Думки пряде над нивами. Над нивами-приливами, купаючи мене, мов ластівку»;

«Гасне день, облітає, мов мак»; «Гей, над дорогою стоїть верба, дзвінкі дощові струни ловить»; «День біжить, дзве­нить-сміється, перегулюється».

Як митець-новатор, поет творчо використовує досвід європейської поезії, сам шукає нові виражальні й зобра­жувальні засоби. Тоді у створенні художньої картини важливу функцію відіграє символічно-імпресіоністична об­разність. Так, образ дощу окреслюється такими асоціаці­ями, як «А на воді в чиїйсь руці гадюки пнуться»; «Вій­нув, дихнув, сипнув пшона, і заскакали горобці»;

«Спустила хмарка на луги мережані подолки» («Дощ»).

429

А чарівна картина згасання дня передається образом «Ко­ливалося флейтами там, де сонце зайшло» («Пастелі»).

Але в світлі мрії та сподівання ліричного героя ври­ваються трагедійні події світової війни: «О, глянь, що над нами! Розкраяно небо — мечами, мечами...» («Світає»). У вірші «Туман» (з циклу «Енгармонійне») названий образ дещо трансформується («А від сходу мечами йде гнів!..») і конкретизується («Чорний ворон враз кинувсь. Сизий ворон схопився. Очі виклював. Бозна-кому»), вка­зуючи на навалу чужинецьких орд, що кинулися душити молоду українську державність.

Та перед згаданими трагічно-кривавими по-

^ч оіопий ^^{ІЯЇЛЇІ ше} було стільки світлих, щасливих ' , сподівань на здійснення мрій народу про

право жити вільним господарем на своїй землі. Цей піднесений святковий настрій передає лірична поема «Золотий гомін», написана влітку 1917 p. Тоді Центральна Рада І Універсалом від 10 червня 1917 p., який було урочисто проголошено на Софійському майдані в Києві, сповістила: «Однині самі будемо творити наше життя!»

Дослідники визначали жанр твору як ліричну ораторію, вказуючи водночас на наявність у ній і фрагментів епічних епізодів та драматичних сцен. Йдеться у творі про золотий гомін над стародавнім Києвом. Радість національного від­родження відзначають навіть предки, що піднялися з могил. Киян поздоровляє легендарний Андрій Первозванний, кот­рий в сиву давнину поставив на наддніпрянських горах свій хрест, започаткувавши народження славетного міста.

Чутно, як плине час, як він сіє «зерна кришталевої музики», які западають у душі людей. Радість народу, що визволяється, передається музичним образом «дзвону Лаври і Софії», який ріками плине у сонячному піднебессі. Від повноти щасливих передчувань «засміялись гори, за­зеленіли», і «ріка мутная сповнилася сонця і блакиті — торкнула струни».

Від метафоричних асоціацій поет раз у раз переходить до конкретної образності у змалюванні урочистого моменту біля святої Софії:

Тисячі очей... Раптом тиша: хтось говорить.

— Слава! — 3 тисячі грудей.

І над всім цим в сяйві сонця голуби.

— Слава! — 3 тисячі грудей.

430

Та поема пройнята й тривогою: не так легко вирватися з цупких ворожих лабет. І затьмарюються світлі картини агресивними діями колонізаторів. Ворожі сили асоцію­ються з образом «чорного птаха», в якого «очі-пазурі». Цей зловісний птах не тільки кряче над «золотим гомо­ном» столиці та всієї України, а й гніздиться у «гнилих закутках душі», що найстрашніше.

Образ «чорного птаха» розкривається в кількох аспек­тах. Він упродовж століть спустошував людські душі, «виймав живим очі, із серця віру». Уособленням сліпих постають у творі духовні «каліки»: їх уже давно завойов­ники поставили «на коліна». Звідси той розбрат між лю­дьми, коли на заклик одного до братання звучить люте:

«Відступись! Уб'ю!» Зловісним образом «чорнокрилля» по­ет попереджав про трудні дні простування до свободи.

Власне, так і сталося: свідченням брато-

*Скообна вбивчої трагедії є тетраптих «Скорбна ма-мати* ^ти* (1918). Присвячений пам'яті матері по­ета, якої не стало в 1915 р., цикл водночас набрав широкого символічного узагальнення. Образ по­кійної матері Марії переростає в образ Скорбної Матері, в якому узагальнено і долю Божої Матері, й страждання України.

Кожний з чотирьох віршів циклу розпочинається одним і тим же образом «Проходила по полю». Так вимальову­ється динамічна картина страждань рідної землі, яка по­трапила в криваву орбіту громадянської війни. Вражає, що «в житах» (а це одвічний символ життя) «чийсь труп» «чорніє». Боляче, що люди забули заповіти Спасителя, розіп'ятого за них на хресті. У підтексті тетраптиху про­читується національна руїна України, висловлюється вона й сльозами Божої Матері:

Не місяць, і не зорі,

І дніти мов не дніло.

Як страшно!.. людське серце

До краю обідніло.

Страшно, коли поле, яке має родити людям хліб, тепер «в могилах... мріє». Страшно, бо всюди маячать тільки «квіти звіробою, із крові тут юрбою зросли на полі бою». Страшно, що в тузі «мовчать далекі села». Звідси — бо­люче пророцтво-застереження: «Не буть ніколи раю у цім кривавім краю».

Академік Леонід Новиченко мав підстави схарактери­зувати «Скорбну матір» як один з найголосніших тренів

431

(існував колись такий ліричний вид, дослівно — плач) у всесвітній поезії. Трагічність пафосу циклу — в оголеній простоті засобів; на весь тетраптих кілька метафор, прав­да, надзвичайно сконденсованих («біль серце опромінив блискучими ножами»; «руки безкровні, як лілеї»; «буяє дике жито»), «У плачі,— пише вчений,— не повинно бути прикрас, хоча може бути гірка, трагічна іронія — і вона тут присутня («Ідіть на Україну. Заходьте в кожну хату. Ачей вам там покажуть хоч тінь його розп'яту»)». Такий глибинний трагізм цього шедевру.

«ПЛУГ»

Образом, винесеним у заголовок цієї книжки 1920 р., Тичина виявляв свої сподівання на швидше припинення кривавої різанини, що називалася громадянською війною, на повернення людей до мирної праці,

Багато крові пролилося. Гинули в нерівній боротьбі кращі люди, що мріяли про незалежність рідної землі. Гинула молодь. Київським студентам і гімназистам, що поклали голови у нерівному бою під Кругами, захищаючи свою державу від навали чужинців, поет присвятив вірш «Пам'яті тридцяти», вперше опублікований у газеті «Нова Рада» (березень 1918 р.). Йдеться в ньому про перепоховання тридцяти забитих юнаків на Аскольдовій могилі в Києві. Зазвучала тут знову болюча думка: «По кривавій по дорозі нам іти у світ!» Болюча особливо тому, що кров загиблих патріотів, які вмерли «з.славою святих», не принесла очікуваного миру.

Одночасно з книжкою «Плуг» створювалася в роки громадянської війни і збірка «Замість сонетів і ок­тав» (1920), присвячена пам'яті Григорія Сковороди. Тво­ри цієї збірки оформлені ритмічною прозою» Компонуючи книжку, автор застосував прийоми античної поетики: по­ділив твори на «строфи» й «антистрофи», які відповідно складають органічно пов'язані їхні «пари». Суть такої поєднаності полягає в тому, що кожна пара строф і ан­тистроф трактує те саме явище під протилежними кутами зору.

Загальний пафос творів, які, за задумом поета, не нагадують сонетів і октав, тобто віршів на світлі, радісні теми, а порушують болісні соціальні проблеми,— це осуд кривавого насильства, піднесення гуманістичних мотивів. Така думка звучить у вступному вірші; «Прокляття всім, прокляття всім, хто звіром став!»

432

І, зрештою, відбувається сходження на ще одну, якісв^ вищу сходинку — створення книжки «Плуг». Об'єднала вона 22 твори (правда, декотрі з них являли собою неве ликі цикли — з двох-чотирьох віршів). До збірки ввійшли поезії, написані у 1918 — 1919 pp., але далеко не всі Автор скомпонував книжку так, щоб вона являла собою єдину художню цілісність.

На думку Володимира Гадзінського, Тичина виступив у «Плузі» сформованим поетом-філософом, котрий «про тинає зором космічне буття і відгукується з надзвичайною експресією». Поет сприйняв зруйнування імперії і викли кану ним енергію мас як романтик. Він повірив, що вітер. який «трощить, ламає», водночас «котить», «у землю врізає... плуг», тобто готує ґрунт для посіву, для нового врожаю («Плуг»),

Образ плуга е наскрізним у книжці, він виразно вия вляє сподівання ліричного героя на світле майбутнє, хоч сьогодні можна бачити, якими вони були утопічними. Заголовний вірш продемонстрував майстерність поета у культивуванні вільного вірша, у поєднанні ораторських і розмовних інтонацій.

Поезія «Сійте...» розгортає мотив у двох площинах:

сіяти добірне зерно у «рахманний чорнозем», як до цього закликав ще Іван Франко в одній з «веснянок», і творити нову культуру:

Ударте у мідь, обезхмартеї Вірте (не вірте!), ідіть, Фанфарами крикніть вночі:

Дієзи, дієзи в ключі!

Так у книжці став голосно звучати, розгортатись мотив нового мистецтва. Тут показовим є триптих «Листи до поета», де образами трьох кореспонденток — інтеліген­тки, селянки і робітниці поет намагався показати відмін­ність суспільних поглядів на художню творчість, розбіж­ність естетичних запитів і вимог представників різних соціальних верств.

Поет не приймає такої творчості, де відсутнє реальне життя, де автори «перебивають копію з солодких руських поетес», виявляючи ілюзорність своїх ідеалів. Йому гірко. що «справжня муза неомузена... лежить запльована, за-лузана на українському шляху». Він чекає такої поезії. «яка б нас вдарила», яка б навертала до активної дії («Один в любов...»)

Книжка містила й низку поезій про той ентузіазм, той