«Ми не рвемось на свободу й другим й не дамо»

Іронія — одна з найхарактерніших особливостей зна­чної за обсягом частини поетичної спадщини Самійленка. Слово поета було нищівним, коли йшлося про колоніаль­ний гніт, що тяжів, за термінологією царських опрични­ків, над «інородцями», до яких залучалися всі народи, поневолені Російською імперією. Саме від імені імперсь­ких колонізаторів узагальнюються характерні суспільні явища кінця 80-х років у вірші «Російська серенада», який, за саркастичним підзаголовком, безперечно, свідомо поставленим автором, має виконуватися «з акомпанемен­том балалайки».

Нащо здалась нам культура,

Нащо новії думки? Є в нас широка російська натура,

Є в нас міцні канчуки,—

806

так розпочинається вірш. Кожний з п'яти його катренів ставить певне запитання і дає на нього іронічну відповідь, суть якої полягає у висміюванні проголошеної тези. Коло­нізаторам-мракобісам не потрібні ні просвіта, ні нові ідеї. адже без них, мовляв, обходилися тисячу років і залишилися «живими». Вони обійдуться й без шани та поваги від інших країн і народів Європи, бо мають своїх міністрів, князів, генералів, «батюшка цар у нас єсть». Отож хай і не думають про волю пригноблені соціальне й національне народи, адже самі поневолювачі звикли до рабства:

Ми не рвемось на свободу

Й другим її не дамо, Бо ще Крилов написав, що народу

Воля — найгірше ярмо.

Саркастичне узагальнення імперських порядків подано у вірші «Ельдорадо». Поет іронічно малює міфічну кра­їну щастя та незліченних багатств, причому кожний з мікрообразів прозоро вказує на Росію, де «кожний там живе щасливо — держиморда, держиморда». Як відомо, саме так тодішня російська демократична преса характе­ризувала доморощених душителів свободи. В алегорично­му Ельдорадо про свободу розмовляють «у острозі», за правду дякують батогами, коли ж когось і карають за провини, то тільки бідних. У казковій країні живуть «люди роботящі», тільки там «пани працюють щиро — язиками, язиками», а письменників за їхню творчість з тріумфом проводжають «в Сибіряку, в Сибіряку». В Ель­дорадо живе різних народів «престрашенна мішанина, і за те той край зоветься—Русь єдина, Русь єдина».

Сатиричне викриття самодержавства посилюється на початку XX ст., коли всю імперію охопили визвольні змагання мас. Маневри останнього російського царя, зму­шеного восени 1905 р. «дарувати» народові певні консти­туційні свободи, отой «новий лад», який майже нічим не відрізнявся від учорашнього режиму, стають об'єктом ху­дожніх узагальнень Самійленка.

Однією з одіозних фігур російського державного життя того часу був прем'єр Сергій Вітте, який проводив облудну політику лавірування, щоб пригасити революційний рух. З його ініціативи Микола II проголосив 17 жовтня 1905 р. маніфест про «свободи», хоч водночас Вітте по­силював каральні репресії проти учасників визвольної боротьби. Отож саме від імені цієї фігури Самійленко у вірші «Новий лад» розкриває справжню суть політичних

306

реформ. Прем'єр закликає «любих громадян» вітати «новий лад», адже їм дається «шматочок волі». Як випливає з «од­кровень» прем'єра, царська хартія «вольностей» може бути переглянута Трьопкіним (вказівка на петербурзького генерал-губернатора Д. Трепова — відомого душителя революції), <воля друку» залежатиме від цензора з «добрим батіжком», але за такі метаморфози керівник уряду не почуватиме за собою вини, бо так, мовляв, складається конкретна політична ситуація в імперії. Тому викривальним пафосом звучить куль­мінаційна строфа твору:

Життя солодкого бажаю Я всім так само, як собі, І через те вас поспішаю Мазнути медом по губі, Злижіть мерщій, а то розтане, А вдруге чи мазну — навряд, Вітайте ж, любі громадяни, Новий конституційний лад!

Про те, як реалізовуються царські «свободи», промовисто йдеться у вірші «Дума-цяця», скомпонованому за взірцем української пісні «Ґандзя» Дениса Бонковського. В поезії показане справжнє чорносотенне обличчя Третьої Державної думи (листопад 1907 — квітень 1912 р.), яка була слухня­ним знаряддям у руках уряду. Цей псевдопарламент «не насупить свого личка» на «суспільності вершечки», адже представляє й захищає їхні кастові інтереси. Дума не допустить, щоб «Грицьки, Стецьки й Омельки» знову домагалися «земельки», для них вона підготує «нові за­кони, добрі кари й заборони». Такою е карикатура на парламент, що з'явився в російському політичному житті після переполоху властей, викликаного непокорою мас на початку століття. Російський парламент не обмежував і не збирався обмежувати самодержавну сваволю. Як влучно помітив поет. Дума слухняно служить урядові, бо така її природа: «Дума серце. Дума любка, Дума патрана голубка, Дума смирна, як ягничка, Дума цяця-молодичка». Дош­кульні сатиричні оцінки якнайкраще розкривають сут­ність виведеного образу.