Василь стефаник (1871 — 1936)

Людський біль цідиться крізь серце моє, як крізь сито, і ранить до крові. Василь Стефаник

Дух Стефаникового бунтарства, а в ньо­му й весь гуманізм його треба шукати не тільки в сценах, де ллється кров, але й у малюнках тріщин селянської душі, в невидимій, але животворній, як повітря, любові письменника до тої душі.

Дмитро Павличко

Василь Стефаник — неперевершений майстер соціаль­но-психологічної новели. Ця істина міцно утвердилася в нашому літературознавстві.

Менше знаємо про нього як про людину. А така інформація теж важлива для глибшого розуміння творчості письменника, для проникнення в таємниці його майстерності. Цікавим видається спогад Василя Костащука, який добре знав Стефа-ника: «Гарна класична будова тіла, приємні риси обличчя та благородні рухи творили з нього непересічний тип чоловічої краси. Був незрівнянним психологом. Інтуїція, якою володів;

давала змогу йому відкривати найтаємніші думки й бажання свого співбесідника, вбирав у слова те, що інші лише відчу­вали, але назвати того не могли. Коли говорив, всміхався якоюсь дивною усмішкою: то дивився з-під брів, то в очі глядів, ніби зазирав у душу. А як оповідав про щось гірке, то чоло морщив і хмурився; тоді здавалося, що от-от з буйної чуприни вилетить іскра і запалить світ».

Оце вміння спостерігати і глибоко переживати бачене й почуте надало новелам письменника того болю, що гримів, як музика Бетховена. А уривчаста, нервова фраза зближує його творчість з експресіонізмом — літературно-мистецьким напрямом, що розвивався в перші десятиріччя XX ст.

«Цей хлопець буде сонечком села гріти і землю дощиком росити»

Так образно схарактеризував долю Стефаника його по­братим Марко Черемшина у ліричному нарисі «Добрий

330

вечір, пане-брате!» (1927), підкреслюючи значення його творчості, відданої повністю темі селянської долі.

Василь Семенович Стефаник народився 14 травня 1871 р. в с. Русів, тепер Снятинського району Івано-Фралківської області. Допитливий розум вбирав народні пісні, казки, ле­генди, деталі селянського побуту, звичаїв, обрядів мешканців Покуття. Як підріс, пас овець, їздив з батьком у поле.

Три роки відвідував школу у рідкому селі, а потім ще три роки навчався у Святині, де вперше відчув на собі погорду з боку вчителів і паничиків. Знущання стали ще нестерпнішими, коли в 1883 р. вступив до Коломийської гімназії. Ховаючись від учителів-шовіністів, разом з Лесем Мартовичем організував вшанування пам'яті Шевченка, відкрив у рідному селі читальню, входив до таємного гуртка гімназистів, де знайомилися з українськими книж­ками, обговорювали факти селянської не/-,олі.

Уже в ці роки Стефаник брав діяльну участь у гро­мадському радикальному русі, публікував статті у львів­ському журналі «Народ». Це привело до виключення з гімназії, і юнак змушений був закінчувати гімназію в Дрогобичі, де познайомився з Іваном Франком.

З 1892 р. навчався на медичному факультеті Краків­ського університету. У Кракові почав писати, з 1897 р. його новели з'являються у чернівецькій газеті «Праця», львівському журналі «Літературно-науковий вісник». Од­на за одною виходять збірки новел «Синя книжечка» (1899), «Камінний хрест» (1900), «Дорога» (1901). Його твори були прихильно зустрінуті українським читачем, позитивно оцінені критикою, їх перекладають іншими мовами — німецькою, польською, російською. Ці роки життя Стефанпка позначені щирою дружбою з родиною иольського лікаря Вацлава Морачевського та його дружи­ни Софії з українського роду Окуневських, польським поетом Станіславом Пшибишевським, листуванням з Оль­гою Кобилянською, зустрічами з Іваном Франком, Осипом Маковеєм.

Стефаник важко пережив смерть матері. Леся Україн­ка, зустрівшись з ним у 1901 р. в Чернівцях, відзначала хворобливий настрій новеліста, «так наче що згубив і думає, де б його шукати».

У 1903 р. Стефаник побував на Наддніпрянщині. Ог­лянув Київ, милувався Дніпром і задніпрянськими даля­ми. На відкритті пам'ятника Івану Котляревському в Пол­таві познайомився з Михайлом Старицьким, Борисом Грінченком, Панасом Мирним, Михайлом Коцюбинським,

381

Гнатом Хоткевичеи, Володимиром Самійленком, Христею Алчевською, Миколою Вороним. Виступаючи на урочисто­стях від імені західноукраїнської делегації, відзначив, що автор «Енеїди» поєднав прогресивні західноєвропейські ідеї з національними українськими традиціями. Повертаючись додому, відвідав Канів, де вклонився могилі Шевченка.

Одружившись у 1904 р., Стефаник шість років провів у с. Стецезій, поблизу Русова, займався хліборобством. У 1908 р. селяни обрали його депутатом віденського парла­менту, і він захищав їхні інтереси аж до розвалу Австро-Угорщини. З 1910 р. разом з дружиною й трьома синами переїхав до рідного села. Важким для нього був 1914 р. коли померла дружина, а потім вибухнула війна. Всена­родна трагедія стала новим імпульсом у творчій діяльно­сті: він пише низку новел («Діточа пригода», «Вона — земля», «Марія», «Сини»), в яких відбито криваве лихо­ліття, порушено гострі проблеми національної долі укра­їнців. Ці твори склали збірку «Земля» (1926).

Фронти кілька разів перекочувалися через Снятинщину.

Гинули люди, дощенту руйнувалося їхнє господарство. Померли Михайло Павлик, Лесь Мартович, Іван Франко. Письменник у роки війни жив і в селі, і якийсь час — у Відні. Уважно стежив за наростанням національно-визволь­ного руху в Україні, покладав великі сподівання на розбу­дову української державності. Він входив до складу урядової делегації Західно-Української Народної Республіки, яка приїжджала в січні 1919 р. до Києва в зв'язку з об'єднанням ЗУНР й УНР. На жаль, ідея соборності України не могла втілитися в життя через іноземні вторгнення на нашу землю. які спровокували руїнницьку громадянську війну. Письмен­ник з болем переживав крах своїх сподівань.

Східна Галичина була окупована Польщею, Буковина — Румунією, Закарпаття ввійшло до складу Чехо-Словаччини. Шовіністична політика окупантів, утиски української куль­тури, освіти, науки пригнічують письменника, порушують душевну рівновагу. Скаржився, що його мало читають, що «нікому з публіки не хочеться класти пальців на червоне серце, коли воно розривається, всі тоді тікають і кличуть попа, щоби вмираючому дав перепустку». Відрадою були звістки з Харкова, Канади, де публікувалися його твори, а Праги, де вони перекладалися чеською мовою. Громадськість Львова, Києва у 1926 — 1927 pp. відзначає 30-річчя літе­ратурної діяльності Стефаника.

Виступаючи 26 грудня 1926 р у Львов] на ювілейному вечорі. Стефаник сказав, що в своїх новелах показав без-

332

радісне життя рідного народу, «страшне» в ньому, передав свої болі, писав, «горіючи, і кров зі сльозами мішалася». Якщо при цьому знайшов такі слова, що «можуть гриміти, як грім, і світити, як зорі», то й безрадісні теми виконали оптимістичну роль. У своєму привітанні Станіслав Пши-бишевський назвав Стефаника «великим, із землі зрод­женим творцем». Василь Бобинський присвятив ювілярові вірш «Орач*.

В українських часописах було вміщено чимало статей про письменника, в яких критика ставила Стефаника в один ряд з кращими європейськими прозаїками XX ст. Зокрема, Г. Гребенюк у харківському журналі «Червоний шлях» (1929, № 4) писав про нього: «Вирве іскорку стра­ждань і кине в людські душі. А вона запалює там цілі стаї думок та почуттів, і вогонь дужче палахкотить, аніж од стопудових описово-сентиментальних романів».

Вдруге громадськість вшановувала Стефаника у 1931 р. з нагоди 60-річчя з дня народження. Одна з покутських сільських громад відзначала в привітанні, що письменник показав усьому світу життя хліборобів, підніс їхню душу «до^ таких висот, які належаться синам землі». Про «сві­жий подих покутського села» в творах новеліста писав Антін Крушельницький.

Останні роки Стефаника затьмарені недугою: він, ко-яись такий енергійний і жвавий, тепер ходить поволі, переносить серцеві приступи. А 7 грудня 1936 р. серце письменника зупинилося назавжди. В останню дорогу Сте­фаника проводжали не тільки делегації громадськості з Львова, Коломиї, Тернополя, Снягина, Косова, а й тисячі селян, цим самим віддаючи честь вірному синові рідної землі, її великому поетові.

«Я СОТВОРИВ СОБІ СВІЙ СВІТ»

У зв'язку з ювілеєм письменника Марко Черемшина написав у грудні 1926 р. етюд «Стефаникові мужики», в

оогЇЗ^ Т ^{го <шоетом} "У^ької розпуки». Такий погляд Стефаника на селян відбивав найістотніше в їхній

ведолі: «Всі вони у розпуці, бо земля не тільки скорчилася,

rL⁰"¹⁰™ ^{та не роатъ}' ^{а лише} а'їдає мужицьку силу, а весь світ хоче. щоб мужик йому дав харч і одежину

га рівночасно жалує йому землі і вільності»

новр-¹'⁰³^ ^{аобї)ого} приятєля передає найістотніше в £m; ™ ^^{wro 3} "Р^^вників «покутської трійці». Якщо Лесь Мартович висміював консервативні моменти

333

селянського побуту, а Марко Черемшина показував селя­нина крізь фольклорно-етнографічну призму, то Стефаник відбив трагізм щоденних буднів хлібороба.

В автобіографічній новелі «Моє слово» Стефаник заз­начав, що буде гострити слово на кремені душі. Він відчував солоний піт і тихі пісні, що «снувалися за орачем, за плугом і за погоничем». Селянські будні підкидали йому невигадані історії, село ж обдаровувало новеліста і своїм словом, але, за образним визначенням Марка Черемшини, не тим, яке «легенькою ластівкою під сонцем літає», а тим, що «му­жикові у горлі застрягає і білим каменем кам'яніє».

«новина»

Це один з найхарактерніших зразків української соці­ально-психологічної новели саме стефаниківського тилу. Драматично-трагічна загостреність конфлікту, психоло­гізм у розкритті внутрішнього світу людини, лірична схви­льованість, акцентування характерної деталі, надзвичайна стислість зображення — ось її найголовніші якості.

Тема твору — вбивство батьком своєї дитини — була взята Стефаником з самого життя. В сусідньому з Русоаим селі сталася жахлива подія: селянин-вдівець, не маючи змоги доглянути, прогодувати двох малолітніх дочок, вчи­нив жахливий злочин, утопивши в річці Прут меншу з них. Страшна новина облетіла всю місцевість. Письменник побував у селі, розмовляв з старшою дівчинкою Ґандзею (це ім'я залишилося й у новелі), яка вмовила батька не вбивати її, повідала авторові окремі подробиці тієї події. Стефаник у листах до Ольги Кобилянської та Вацлава Морачевського, розповідаючи про почуте, пережите, дав перші художні узагальненая жахливого вчинку селянина.

Незабаром була створена й новела, в якій головну увагу зосереджено на психологічному вмотивуванні дій Гриця Летючого. Порушуючи усталені прийоми композиції, Сте­фаник першою фразою повідомив про страшну новину дітовбивства, інакше кажучи, розпочав твір. з розв'язки, бо для нього було головним вмотивувати злочин батька. Власне, сюжет новели й основавий на показі тих змін, що відбуваються в психіці селянина.

Виявляється, що Гриць страждає з недоглянутими діть­ми вже два роки. Ніхто йому пе допомагав у біді, не цікавився його життям. А було воно нестерпним, микало в голоді й холоді. Про це переконливо свідчать художні Яії-талі. які несуть значне емоційне навантаження. Коли

334

батько кинув дітям шматок хліба, «вони, як щенята коло голої кістки, коло того хліба заходилися». Діти такі худі, що викликало здивування, як їхні кісточки тримаються разом. Здавалося, що живими в них залишилися тільки очі, котрі «важили би так, як олово, а решта тіла, якби не очі, то полетіла би з вітром, як пір'є».

Впадає в око майстерність у поєднанні погляду автора і точки зору батька на страждання дітей. Гриць жахнувся від їхнього вигляду, все його єство пронизала страшна думка: «Мерці». Його аж холодним потом обсипало, на груди ніби хтось поклав важкий камінь. Тепер нав'язлива думка про мертвих дітей не полишає батька. Він ревно молився, боявся заходити в хату, від журби аж почорнів, «очі запали всередину так, що майже не дивилися на світ, лиш на тог"! камінь, що давив груди». Як бачимо, інша деталь — важкий камінь — стає визначальною вже в характеристиці селянина.

При зіставленні реальної події з її художнім осмислен­ням стає помітною глибина художнього узагальнення кон­кретних фактів. Новеліст пояснює трагедію безпросвітні­стю голодного існування бідняка, акцентує на тому, що від холоду батько з дітьми рятувався тільки на печі. Та найголовнішим є показ моральних страждань Гриця, ко­трий не зміг визволитися від нав'язливої ідеї про мертвих дітей і скотився до злочину.

Великою силою емоційності позначений фінал твору. Од­ного вечора батько виходить з дітьми надвір. «Довгий ог­невий пас» пік у серце й голову, камінь давив на груди, він «скреготав зубами, аж гомін лугом розходився». Кину­вши дитину в річку, він відпустив старшу Ґандзуню, порадив стати в людей за няньку ще й бучок дав у руки, щоб могла захиститися від собак. А сам пішов до міста, щоб заявити про злочин, вчинений з любові до страждаючих дітей.

Так на площі в дві сторінки розкрито людську трагедію,

яка хвилювала й хвилюватиме всіх, хто ознайомиться з новелою.