«Я тільки чую ритм. I так мені боляче од цієї краси»

Павло Григорович Тичина народився 21 січня 1891 р. в багатодітній сім'ї дяка у с. Пісках Бобровицького району Чернігівської області. Незважаючи на приналежність до найнижчого духівництва, батько з матір'ю нічим не від­різнялися від селян. Вони теж вічно клопоталися, як щось роздобути на прожиття, як перезимувати і знову сподіва­тися на краще. Дитинство Павла минало в умовах тра­диційного сільського побуту, і все ж пізніше поет зізна­вався, що вже тоді його притягали ті сторони буття, які впливали на душу,— краса природи, пісня, музика. Враження кольорові зливалися з образами звуковими, певне, саме вони визначали згодом самобутність стилю поета.

На формування естетичних смаків хлопця впливали не тільки народні пісні, а й церковний спів, ті секрети цер­ковної музики, в які батько втаємничував сина. А в батька був тонкий слух, і, може, в сприятливіших умовах з нього сформувався б гарний музика-професіонал. Батько пер­шим познайомив Павла з красою пісні, читав йому й іншим дітям «Тараса Бульбу», переказуючи й пояснюючи зміст повісті рідною мовою.

У зростання хлопця вкладала душу перша вчителька Серафима Миколаївна Морачевська. А потім було навчан­ня співу в хорі при чернігівському монастирі. Тоді там вчилися співу й Григорій Верьовка, і. майбутні поети Василь Елланський та Аркадій Казка. Співали не тільки церковні, а й народні пісні, виступали з концертами у міському Народному домі. Найбільші враження були від музики славетних українських композиторів Дмитра Борт­нянського і Максима Березовського. Тягнуло хлопця й до малярства, милувався архітектурною красою чернігівсь­ких соборів. Це був той естетичний ґрунт, на якому зросли перші твори Тичини-поета.

У 1907 р. Тичина став семінаристом. З цього часу на нього впливає творчість сучасників — Михайла Коцюбин­ського, Миколи Вороного, Олександра Олеся, Володимира Самійленка. В класі учителя малювання художника і поета Михайла Жука завжди лежали українські журнали «Літературно-науковий вісник», «Рідний край», книжки Бориса Грінченка, Лесі Українки, і семінарист Тичина через них також входив у світ українського художнього слова.

422

Михайло Жук приводить допитливого юнака в дім Михайла Коцюбинського, там він знайомиться з Франко­вою поемою «Мойсей», з новинками сучасної поезії. Все це стимулювало його художні шукання. Впадає в око, що вже в ранніх віршах виявляється нахил до мелодійності звучання слова, художнього звукопису:

Блакить мою душу обвіяла, Душа моя сонпя намріяла, Душа причастилася кротості трав — Добридень я світу сказав!

У 1913 р. Тичина став студентом Київського комер­ційного інституту. На прожиття заробляє в редакції жур­налу «Світло» та в театрі Миколи Садовського. Присуд­ження Рабіндранату Тагору Нобелівської премії стало імпульсом для ознайомлення з його пантеїстичною філо­софією, що також позначається на мотивах і образах ранньої лірики Тичини.

З початком світової війни посилилися утиски україн­ства: закриваються видавництва, припиняється вихід на­ціональної преси. Шукаючи заробітку. Тичина влаштову­ється статистиком у Чернігівському земстві, з службовою метою об'їздив села Ніжинського, Стародубського, Ново-зибківського повітів. Майже півроку прожив у Володи­мира Самійленка в Добрянці. У його віршах цього часу зазвучали антимілітаристські мотиви, виливається біль за «нашу кров», пролиту «на полях на чужих».

Восени 1916 р. Тичина знову в Києві. Він працює помі­чником хормейстера в театрі Миколи Садовського, знайо­миться з Лесем Курбасом, композитором Кирилом Стецен-ком, розпочав писати — під впливом «Лісової пісні» Лесі Українки — драматичну поему «Дзвінкоблакитне».

Відродження українського національного життя, спо­дівання мільйонів на відновлення власної державності вносять зміни і в життя поета, і в його творчість. Тичина пише поему «Золотий гомін», наснажену пафосом визво­лення народу, події революції відбилися і в інших творах. У Києві виходять збірки поезії «Сонячні кларнети» (1918), «Замість сонетів і октав» (1920), «Плуг» (1920). Ці книжки стали подією в літературному житті. У цей час він почав працювати й над поемою-симфонією «Сковорода», яку так і не встиг завершити, хоч писав її до останніх своїх днів.

Твори Тичини вразили читачів музикальністю, чутли­вістю автора до ритмічності, осягнутої у планетарному, космічному масштабі. Поет занотував тоді в щоденнику:

423

«Я тільки чую ритм. I так мені боляче од цієї краси, що й сказать не вмію. І знов-таки не того, що краса минає, що серце моє, серце людини не годне вмістити ту музику, той контрапункт розгадати, який скрізь в природі».

У щирості зізнання переконує весь характер його ді­яльності. Поет одночасно керував хором, підтримував но­ваторські сценічні пошуки Леся Курбаса, брав участь у створенні літературної основи масових театральних дійств, які проводилися на площах Києва. А життя було склад­ним, під час розгулу денікінської контрреволюції йому доводилося переховуватися в старих склепах Байкового кладовища. Відомо ж, що від рук білогвардійців, які люто ненавиділи все українське, загинули Василь Чумак, Гнат Михайличенко, інші діячі національного відродження.

У вересні — жовтні 1920 р. Тичина разом з капелою Кирила Стеценка здійснив гастрольну концертну мандрі­вку по Правобережній Україні. Біла Церква, Черкаси, Златопіль, Бобринець, Єлисаветград, Вознесенськ, Одеса, Тульчин — ось маршрут капели, хвилюючі зустрічі з людьми, надзвичайні враження. Про все це поет розповів у повісті-щоденнику «Подорож з капелою К. Г. Стеценка». Тоді капела відвідала композитора Миколу Леонтовича, який рятувався від голоду в с. Марківці, тепер Теплиць-кого району на Вінниччині.

Весною 1923 р. Тичина переїжджає до Харкова, де стало концентруватися культурне життя. Він працює в редакції журналу «Червоний шлях», видає збірку «Вітер з України» (1924). За досягнення в розвитку національної культури його в 1929 р. обирають дійсним членом Все­української академії наук.

Посилення тиску тоталітарного режиму сковує, калі­чить талант поета. Про це свідчать вкрай заідеологізовані, вимучені вірші, що входили до збірок «Партія веде» (1934), «Чуття єдиної родини» (1938), «Сталь і ніжність» (1941).

Фашистська навала, окупація України змусили Тичину евакуюватись до Башкирії. Там він працював в Інституті мови і літератури Академії наук. Пафос боротьби проти фашизму проймає його творчість воєнного часу, зокрема відому поему «Похорон друга» (1942).

У 1943 — 1948 pp. Тичина очолює Міністерство освіти України, турбується питаннями відродження зруйнованої війною школи. В останній період вийшло ще кілька збірок віршів — «І рости, і діяти» (1949), «Зростай, пречудовий світе» (1960) та інші. Часом траплялися серед них твори

424

свіжі, проте духовна скутість поета-не могла дати того, чим обдарувала природа.

Така трагічна доля митця, котрий помер 16 вересня 1967 p.

САМОБУТНІСТЬ ЛІРИКИ

«МОЛОДИЙ Я, МОЛОДИЙ»

Емоційно-піднесеним образом починається одноймен­ний вірш Тичини, що не ввійшов ні до першої, ні до наступних збірок. Ще помітна на ранніх творах печать учнівства, шукання свого шляху в поезії. Та була. в них і світла тональність, яка передає бентежні очікування юнаком майбутнього.

Може, найвиразніше духовдий світ ліричного героя ранніх творів розкривається в поезії «Як не горю — я не живу...» Оснований на антитетичності образів, які передають хвилювання душі людини, вірш виділяється енергійністю ритму:

Як не горю — я не живу. Як не люблю — я не співаю. Але цього я ще не знаю,

Бо завжди я —

Як полум'я.

У перших творах поета («Не знаю і сам я, за що так люблю...», «Україно моя, моя люба Вкраїно», «Не бував ти у наших краях») з'являється одухотворений образ рід­ної землі, з якою пов'язані думи, мрії, сподівання ліри­чного героя. Юнацьке захоплення омріяною Україною при­родно змінюється гострою відповіддю і чужоземним забродам, і доморощеним землячкам, які намагалися на­сміятися з патріотичних почуттів героя, «довести», що Україна вмерла. Знущання та кпини завдають юнакові гострого болю, адже Україна для нього — «втіха одна». Зрештою, герой розуміє, що з людцями, які відцуралися рідної матері, немає про що розмовляти («Ах не смій­теся ви наді мною»),

Неабияку майстерність виявляє поет, щоб передати в кількох граціозних строфах настрій молодої людини, її замріяність, глибоке почуття. Саме такою є поезія «Ви знаєте, як липа шелестить?». Образне риторичне запитання переливається в ліричне звернення:

425

Кохана спить, кохана спить, Піди збуди, цілуй їй очі —

і завершується тим же початковим мікрообразом-запи- і танням, правда, тепер уже трансформованим у констата­цію-ствердження.

Інтимний мотив цієї поезії знаходить продовження в інших творах, зокрема у вірші «Коли в твої очі ди­влюся». Тут образ коханої конкретизується в уяві юнака, й акцент падає на асоціативні зв'язки з явищами природи.

Коли в твої очі дивлюся — Здається мені:

Мов бачу брильянтових зір ціле море, Що десь там горять-усміхаються, Чудові, ясні!..

Михайло Коцюбинський на одній з літературних мо­лодіжних вечірок у своєму домі звернувся до присутніх:

«Серед нас є справжній поет!» І прочитав вірш Тичини «Розкажи, розкажи мені, поле». Лише три п'яти-рядкові строфи, та сконденсованими образами убогої ни­вки, на якій «рідко ростуть колосочки», того поту, що «прилипа до брудної сорочки» плугатаря, молодий автор у дусі народницької традиції подав узагальнену картину селянської недолі.

Хоч у дослідженнях про поезію Тичини можна прочи­тати, що цей вірш знаменував перемогу реалізму над символізмом, але таке трактування мотиву занадто пря­молінійне. І не тільки тому, що пізніші твори поета по­значені символістською поетикою, а й тому, що в цьому вірші тема також реалізується в метафорично-асоціатив­ному аспекті, що відрізняє її від творів на подібні теми Бориса Грінченка, Олександра Кониського чи Павла Гра-бовського. Тичина писав у дусі новітніх естетичних по­шуків.

Одне слово, творчість 1907 — 1916 pp. підготувала появу першої поетичної книжки Тичини.