Розбурхане визвольними змаганнями село

Активний учасник боротьби проти самодержавства, Ва­сильченко бачив, як визвольний рух сприяв формуванню людей нового типу. Про зростання соціальної свідомості селянства йдеться в оповіданні «Мужицька арихме ти­ка о. Одним з головних питань, висунутих революцією 1905 — 1907 pp., було аграрне, адже селянство, незадо-волене результатами селянської реформи 1861 p., чекало виправлення «історичної» помилки щодо розподілу землі, яка залишилася в руках дворянства.

В оповіданні акцентується на соціальному антагонізмі, який розділяє сільського лихваря і малоземельних бідня­ків. Непримиренність інтересів власника дев'яноста деся­тин землі і основної маси села, що крутиться на своїх смужках і не може забезпечити себе навіть хлібом, оче­видна. Письменник правдиво передає розбурханість села, зумовлену визвольним рухом в усій країні, адже цей рух живився гаслами і волі, і землі. Звідси готовність селян розподілити землю монопольщика по своїй «мужицькій арихметиці».

Як бачимо, Васильченко намагається розв'язувати зло­боденне соціальне питання з демократичних позицій, з позицій інтересів трудівників. Цим його оповідання близь­ке до творів Михайла Коцюбинського, Лесі Українки, Архипа Тесленка, які також не один раз доводили необ­хідність справедливого розв'язання аграрної проблеми в імперії.

Викриваючи монопольщика, котрий, як «маленький князьок», зважає себе повноправним господарем усього села, письменник показує, що гнобительська сутність ли­хваря, як би він її не прикривав, обов'язково виявиться. Мракобіс-реакціонер, вірний охоронець монархізму, лих­вар намагається спочатку залякуваннями відбити в Антона охоту до читання, а потім, коли така спроба не вдається, для глуму вручає йому арифметичний задачник. Проте ця книжка дуже сподобалася сільським пролетарям, бо за умовами задач для них поставали щоденні кривди. Від

395

задач селяни легко перейшли до «небезпечних» розмов про наболіле, про те, як покінчити із злиднями, чим страшенно розлютили панка.

Оповідання «Мужицька арихметика»— яскравий зразок нашої сатиричної літератури. Майстерність письменника у сатирично-гумористичному зображенні реальності вия­вляється у викритті напускної порядності монопольщика, показі його справжнього гнобительського нутра. Василій Іванович спочатку намагається довести селянам, що за задачником тільки «треба вчитися арихметики». Згодом, після дотепних реплік і загального сміху людей, він сер­дито вириває книжку з рук хурщика й накидається на селян з брутальною лайкою. Переможений, осміяний, а головне — прилюдно викритий — така логічна заверше­ність у розвінчуванні лихваря.

У «Мужицькій арихметиці» виявився й новий підхід письменника до змалювання селянства. З твору постають образи трудівників, у поведінці й мисленні яких з'явилися нові риси, породжені бурхливим часом. Хурщик Антін, що тягнеться до газет, до таких книжок, де йдеться «про волю та землю»; бородатий дід у білих штанях, який «ілюструє» проблему перевезення ламп аналогічним жит­тєвим випадком про «заробітки» Захаркового парубка;

особливо Охрім, який кидає лихвареві грізне застережен­ня,— це люди нового українського села. Таких людей у минулому сторіччі майже не було, а під впливом визволь­ного руху вони почали з'являтися, і наша література, як засвідчує оповідання Васильченка, помітила і показала їх.

Справжньою перлиною прози Васильченка є новела «Чайка» (1930, перша редакція під назвою «Мати» була надрукована в 1923). Цей твір входить до циклу «Осінні новели», присвяченого подіям 1905 р. До нього письмен­ник включив новели «Осінній ескіз», «Вітер», «Фіалки», «На калиновім мості», «Лісова новела». Весь він насна­жений ліричною схвильованістю, тонким психологізмом у розкритті внутрішнього світу позитивних персонажів, яскравою метафоричністю, в якій помітне навантаженая падає на символічну образність. Композиційним центром майже всіх новел, крім «Чайки», є образ оповідача — молодого інтелігента, що брав участь у революційних по­діях, і тепер, згадуючи їх. зіставляє колишнє з сучасним.

Як уже згадувалося, новелу «Чайка», на відміну від інших творів, виконано в манері об'єктивно-епічної роз­повіді. Та від цього емоційність звучання твору не ослабла,

396

ліризм так і пульсує в підтексті. Цього новеліст досягнув завдяки майстерному використанню прийому так званої невласне прямої мови, коли авторська розповідь непомітно переходить у внутрішню мову героїні. Лірична схвильо­ваність розповіді забезпечується також насиченням її фольклорно-поетичними інтонаціями, відповідно забарв­леними тропами та синтаксичною організацією мови, що виявилася у широкому вживанні уривчастих речень.

Образ матері-чайки, сини якої мужньо стали на шлях боротьби за волю і випили повну чашу тернистої долі борців,— одне з найвищих досягнень таланту Васильчен­ка. Це живий, повнокровний образ української жінки початку нашого бурхливого віку. Це образ селянки — людяної і простої, стійкої у найскладніших випробуван­нях, наполегливої у відстоюванні правди своїх дітей. У страдницькій долі матері відчувається відсвіт доль тисяч наших жінок, відбитих народною поезією. У долі героїні Васильченка — і відсвіт долі українки-чайки, опоетизо­ваної ще Іваном Мазепою.

З надзвичайною мужністю несе Ковалиха у серці болі дітей. Навіть у страшному горі, коли трьох її синів схо­пили жандарми, мати дає пораду дочпі-нещасливиці, яка щодня карається у багацькій сім'ї: «Кидай його, дочко, хай він горить із своїм добром. Кидай, бо пустить твій вік намарне... На те не вважай — бери дітей з собою. Якось будемо жити».

На матір падає удар за ударом. Усю ніч просиділа вона над свіжою могилою закатованого жандармами Андрійка, «при зорях розмовляючи з сином». Гірко виплакалась під тюремними мурами, так і 'не побачивши Петра, вже за­сланого в сибірський Нарим. Зазнала наруги охоронців імперії під стінами іншої в'язниці, де страждав за ґратами третій син Максим.

Трагедійне виписаний образ матері — свідчення висо­кої художньої майстерності Васильченка. Вже перші фра­зи новели надають розповіді відповідного емоційного за­барвлення, вводять читача у світ почуттів, переживань, роздумів героїні: «По садах вітри гасають, а над садами зоріє небо осіннє. Маленьку хату оступили кругом високі ясени. З ясенів спадає сухий лист на трухлу солому, падає додолу на зів'ялі півники».

Смутні пейзажні мотиви імпонують настроєві самітньої старої жінки, яка залишилася одна-однісінька в хатині. Довелося доживати вік без синів-соколів, думати щоденні гіркі думи тільки в товаристві «невеселого селюка в шап-

397

ці», що поглядав на неї із заквітчаного чорнобривцями та оповитого рушником портрета.

Шевченків портрет, Шевченкове слово, власне Шевчен­ків образ посідають важливе місце в поетиці новели, в її композиційній структурі, в створенні образу героїні. Весь твір пройнятий гнівом геніального поета-борця, його про­тестом проти насильства над людиною, його впевненістю у торжестві правди, в перемозі народу над ворогом. Відсвіт Шевченкового неспокою забарвлює образ матері новими відтінками, дає змогу глибше проникнути в її світ.

Згадуються Ковалисі пережиті події, минулі дні. У тому щоденному добуванні хліба, у сподіваннях на. кращу долю свою й дітей пролетіло життя матері. У тривогах, які судилися їй на старість, ніколи не забуваються коро­ткочасні щасливі години зустрічі з синами, коли були вони ще на волі. А тепер — тільки пекучі болі за їхні тернисті шляхи. У спогадах оживають радісні дні, коли хата повнилася веселим гомоном дітей, їхніми світлими сподіваннями. Саме тоді впевненість юнаків у неминучості торжества справедливості заполонила й матір.

Новела пройнята щирими, схвильованими інтонаціями. Доречно пригадати епізод, де йдеться про ув'язнених бор­ців. Тюремні камери забиті так, що немає де присісти, але з-за ґрат вириваються «гомін, співи — ніби на свято зібрались». Нестримним гнівом, бурею голосів обізвалася тюрма, коли жандарм перепинив <ікулачищем» дорогу старенькій, яка кинулась на голос сина: «Шкура! Гадюка! Буде правда на вас, на катів, буде суд!»

Ліричні інтонації наявні і в самій авторській розповіді:

«Побачила, схопилась, біжить до стіни. Плутається з сак­вами, руки вгору підіймає, як крила, мов до ґрат летіть зривається... Стала, благає, кланяється, руку до серця кла­де».

Фольклорна образність визначає стиль новели. Вона виявляється у щедрому використанні характерних тропів «три сини, як соколи», «накрякав старий ворон», «поле­тіла, як чайка», «чужа чужина»), специфічних фігураль­них засобів («Як були маленькі — голова в матері боліла:

в того чобіт немає, в другого — свитини, третьому на книжку немає де взяти... Попідростали — заболіло серце, треба їм раду давати, а яку?»). Фольклорна поетика надає розповіді щирості й задушевності.

Високий гуманістичний пафос твору несе на собі від­блиск визвольних змагань народу, наснажується їхнім духом. Віра в перемогу над поневолювачами підсилюється

398

Шевченковим словом. Бунтівливі заклики поета, вичитані хлопцями з улюбленої книжки, підтримують матір в її самотині. Старенька розмовляє з поетом, сповідує йому свої думи і сподівання. «Мовчить, невеселий, мов із заліза кований, не гляне, бровою не поведе — твердий як криця. Тільки з думного чола, як огнем пашить, та ще причу­вається: ніби потаємки гуде в старій хатині бунтар — золотий дзвін:

І буде правда на землі!.. Повинна буть, бо сонце стане І оскверненну землю спалить...

Басильченко вбачав у визвольному русі народу не тіль­ки повалення гнобительської системи, а й водночас бу­дівничий, творчий процес закладання основ нового світу. Образом Шевченка він вказував і на національно-визволь­ну боротьбу українців, хоч в умовах 20-х років, коли національний рух осуджувався компартійними верхами, про це можна було говорити дуже обережно. Все ж світлий історичний оптимізм характеризує і цю новелу, і всі інші твори про прагнення народу до свободи, до визволення.

ДИТИНСТВО І ШКОЛА

Хоч Васильченко писав, як правило, для дорослих, його твори, потрапляючи в коло юних, ставали здобутками дитячої літератури. У його спадщині чимало справжніх перлин про долю сільської дитини, її шкільне навчання. Теплота в окресленні дитини, увага до її внутрішнього світу, наснаження розповіді й описів світлими гуморис­тичними інтонаціями — такі характерні прикмети опові­дань на цю тему.

Вперше до образу сільського хлопчика-школяра Ва­сильченко звернувся в оповіданні «Роман» (1910). Ком-позиційно твір складається з шести епізодів, в яких роз­кривається та чи інша риса характеру семирічного Романа. З симпатією змальовується цей енергійний, непосидючий хлопець, який не знає «поважної ходи», біжить «з під­скоком», а коли сідає відпочити, то на паркані чи на гілляці. Ще не будучи школярем, він під шкільним вікном навчився грамоти і не раз підправляв учнів, які помиля­лися, про щось розказуючи.

Серцевиною твору є показ ставлення Романа до школи. Ставши з осені учнем, він несподівано відчув безпорадність в оволодінні шкільною «премудрістю». Справа не в дріб-

399

ному особистому конфлікті між учителькою й першокла­сником, який не може вимовити злощасне слово «пере­пелята», а в глибокому антагонізмі між русифікаторською політикою уряду й природним потягом дитини навчатися рідною мовою.

Оповідання «Циганка» (1911) знайомить нас з буднями учнів середніх класів сільської школи. Навчання в школі, прогулянки до осіннього гаю, веселий гамір на ковзанці чи засніженій гірці, виконання домашніх завдань, спільне жит­тя хлопців на приватній квартирі — ці епізоди виписані з тонкою спостережливістю. Письменник уміє помітити і' пе­редати ті деталі в поведінці школярів, риси їх характеру, які вказують на їхні вікові, індивідуальні особливості.

Твір викликає інтерес показом духовного змужніння учнів: воно відбувається під впливом різних факторів упродовж тривалого часу. Деякі з них, скажімо, схвильо­ване читання Шевченкової поеми, відтворені надзвичайно переконливо. До речі, Васильченко був одним з небагатьох письменників, які показали потяг українських дітей до слова геніального поета, яке в імперії не допускалося до школи, але до якого школярі знаходили шляхи. Не дивно, що вчорашні бешкетники, закінчуючи школу, з хвилю­ванням думають, як зустріне їх доросле життя.

Важливо, що письменник помітив і те, що молодь не стояла осторонь подій визвольного руху. Ось теплого літ­нього вечора на березі озера випускники прощаються з дитинством і отроцтвом, з шкільним минулим. Плине уривчаста, бентежна розмова про пережите, передумане, бачене, чуте. І тут звучать Грицькові слова про заареш­тованого студента, який «правди все шукав». Тихо-тихо запитує Яків: «Яка ж то правда?»

Заключний — перед епілогом — авторський акорд роз­криває тривожні роздуми юнаків: «Очі горіли у їх, уші палахкотіли. Новий чарівний світ, світ героїв, страждання за ідею, за правду починав розкриватися перед їхніми очима й вабив своєю могутньою красою... А в грудях тремтіло і замирало бажання сміливо вступити у той жагучий і стра­шний, і непереможно привабливий, прекрасний світ».

До творів про дитинство можна віднести і повість «В бур'янах» — першу частину задуманого, але незавер­шеного твору в п'яти частинах про Шевченка. Безприк­ладний громадянський подвиг геніального поета, його по­лум'яна творчість наснажували Васильченка протягом усього свідомого життя. «Якось прохали мене написати маленький доклад на Шевченкові дні, тему радили взяти

400

узеньку — Шевченків словник аоощо... вечора роблю собі свято — беру «Кобзаря», розгортаю... Не написав я того докладу ні одного рядка, хоч просидів допізна. Не туди повів він мене, не на ті погнав думки,— погнав могучим вітром, противитись йому було трудно, і не хотів противитись. І це не перший раз бувало — візьмеш книж­ку, якусь справку навести, знайти потрібний вірш, почнеш читати — вхопить жива хвиля і понесе».

Йдеться у повісті, написаній наприкінці 20-х років, про дитинство Тараса. Відомі факти у Васильченка отеплені щирим громадянським почуттям, заповнені живим образним змістом, перейняті духом історії. Повістяр поклав в основу твору концепцію духовного зростання людини, формування таланту митця, зіткнення обдарованої юної особистості з ворожим соціальним середовищем. Перемагає міцна внут­рішня сила кріпацького сина, в цьому — вражаюча перс­пективна духовність образу, створеного письменником.