Повість «страчене життя»

Ця повість, що побачила світ 1910 р. на сторінках київської газети «Село», написана на основі достовірного життєвого матеріалу — самогубства двоюрідної сестри ав­тора Зінаїди Строй. Дівчина здобула вчительську освіту, але її «покровителі», відчувши зміну в поглядах колись слухняної учениці, байдуже поставилися до її дальшої долі, що й призвело до трагедії.

У центрі твору — образ Оленки Панасенко, формування її характеру, трагічне зіткнення інтелектуальної особис­тості з панською погордою до «мужика», егоїзмом і фа­рисейством псевдонародолюбців.

Змалку допитлива і вразлива дівчина, глибше пізнавши життя, усвідомивши — хай, може, й дещо в абстрактному плані — основи добра і зла, прагне жити по-новому: «Я,— було пише в щоденнику,— з грязі вилізти хочу. Я бажаю до чогось великого, гарного йти, бажаю людськості, правди в житті...» Під впливом прочитаних книжок, зокрема Шевченкового «Кобзаря», Оленка створила в своїй уяві ідеал освіченої чесної людини, яка прагне не тільки сама жити краще, а й допомагати іншим у духовному зростанні. Важливо, що в її пориваннях до кращого життя, споді­вання особистого щастя все більше поступаються високим громадянським ідеалам.

Повість викликає інтерес показом духовного зростання героїні, і тут можна провести певні паралелі між твором Тесленка й повістями Ольги Кобилянської «Людина» і «Царівна». Тесленко показує, що в дитинстві Оленка була, як і всі селянські діти, слухняною і працьовитою. Під впливом богомільного батька була релігійнішою за своїх однолітків, що сподобалося протоієрею Полієвктові, який і допоміг послати дівчину в церковно-вчительську школу.

Разом з навчанням, з розширенням освітнього кругозору зростало розуміння Оленкою соціальної нерівності, усвідом­лення національної і людської гідності, чіткіше визначалися її соціальні симпатії та антипатії. Природничі праці Дарвіна та Фламмаріона сприяють виробленню наукового світогляду.

383

Звичайно, освіта виділила Оленку серед її сільських ро­весниць, проте в ставленні до людей вона залишилася такою ж простою і чемною, як і раніше. Дівчина тонко відчуває красу природи, мріє про родинний затишок, прагне до спіл­кування з ерудованими людьми. Вона мріє повністю відда­тися улюбленій учительській праці, ділитися з селянськими дітьми своїми знаннями. Та ідейний зміст твору полягає у показі зруйнування вимріяних сподівань Оленки.

У повісті окреслюється кілька сюжетних колізій, кожна з яких основується на суперечностях між мрією і реаль­ністю. Від часу навчання в місті сільське життя здавалося дівчині якоюсь ідилією, проте, повернувшись додому, вона опинилася у самому вирі щоденної колотнечі. У хаті не вщухає материна лайка, і ця агресивність колишньої най­мички з панської економії, яка прагне будь-що довести своє, гірко вражає Оленку. Їй соромно, що батьки заради смужки городу сваряться з родичами, вплутують і її у колотнечу. Обтяжливість матеріальних нестатків — одна з причин, які порушили душевну рівновагу героїні.

Під впливом прочитаних книжок в уяві Оленки вип-лекався ідеал близької, коханої людини, з якою хотілося б весь вік прожити. Мріялося про однодумця, щирого працівника на освітній ниві. Але не таким виявився Федір Грищенко — кар'єрист і підлабузник, бездумний картяр.

Та особливо болючим виявилося для Оленки розчаруван­ня в своєму, як думала, «благодійникові». За небажання принижуватися, за відстоювання людської гідності дівчина була брутально відштовхнута, ображена до глибини душі. «Так он воно що! — про Полієвкта думає.— Ось яка любов до ближнього!.. Дбать у проповідях... а в житті... слова одні... Значить єсть любов тільки до честі од ближнього! ї за неод-дання її ви так одпихаєте од себе його!» Завдяки прийомам внутрішнього монологу письменник з психологічною досто­вірністю розкриває сум'яття в душі дівчини, показує ще один надлом у ній, що зумовить наступну трагедію.

Гіркої зневаги зазнає Оленка і від земського діяча Кочури. Колись дівчина читала в книжках про добрих панів, що приходять на допомогу тим, хто її потребує. Та й підбадьорювало знайомство з сином Кочури — сту­дентом, який у розмові підкреслював корисність і потріб-ність праці для людей. Та, крім презирства, нічого від панів не дістала. «Які ж жалібні мої мрії, надії!.. Яка ж легкодуха я! У людей отак вірить, шукать запомоги у когось. А щоб мене чорт узяв!» — картала себе дівчина після пережитого приниження.

384

Моральні страждання, зневіра, розчарування придушують мислячу особистість. Оленка не може знайти виходу з цього болісного стану, із зачарованого кола щоденної колотнечі, лицемірства, фальші, підлості. Написавши під тиском брех­ливу заяву на дядька, переступивши через власне сумління, героїня ставить себе над безоднею. Не витримавши тяжких випробувань, дівчина кінчає життя самогубством. Ця трагічна смерть сприймається як відчайдушний виклик силам соці­ального зла, що стояли на шляху до людського щастя.

Образ Оленки достовірний у всьому, він є свідченням значного досягнення Тесленка в царині реалістичного уза­гальнення типу тих нових людей, що почали з'являтися в тогочасній дійсності. «Велике», про яке постійно Мріяла дівчина, залишилося недосяжним для неї, бо на заваді стояло всесильне зло.

Важливе смислове навантаження у повісті несе й інша тема, пов'язана з викриттям ворожого новій людині со­ціального середовища. Картини «хатнього» пекла, спри­чинюваного злиднями, загострюються ще й безсоромною, аморальною поведінкою матері, яка через освічену доньку прагне вивищитися перед сусідами, зрівнятися з «пана­ми». Такий аспект повороту теми е дещо незвичним, але саме він посилює соціально-психологічне звучання твору. Виразно окреслені в повісті також мотиви ворожості верхів до народних інтелігентів, хоч ця неприязнь і ховається за ліберальною фразою. Піддаються осуду й фарисейство духовних «пастирів», підлабузництво, лицемірство. Інак­ше кажучи, письменник показав те багатолике зло, яке навалилося на плечі незміцнілої натури і зломило її.

Повість написана в характерній для Тесленка художній манері, яку сьогодні дослідники небезпідставно відносять до прийомів літературного експресіонізму. Це особливо по­значилося на уривчастій мові персонажів, що тонко передає суперечності й складності їхнього внутрішнього життя.

Твір складається з сімнадцяти невеликих розділів, ко­жний з яких є художньо завершеним конкретним епізодом з духовного зростання героїні. У внутрішній структурі повісті виразно виділяються дві частини: перша, сповнена сподівань дівчини на нове життя в майбутньому, друга — за принципом контрасту — передає гіркоту її розчарувань, спричинених зіткненнями з реальною буденністю, визрі­вання в дівчини думки про смерть.

Високий гуманістичний пафос, надзвичайна сконден­сованість письма місткість художніх деталей поставили повість Тесленка в число кращих творів нашої літератури.

13 «Українська література», 10 кл.

385

***

Тесленка називають найтрагічнішою постаттю в укра­їнській літературі перших десятиріч нашого віку. І не тільки тому, що передчасно обірвалося життя письменни­ка, який зазнав фізичних і моральних страждань, а й тому, що в його творах розгортаються драматичні колізії, йдеться про нездійсненність найзаповітніших сподівань добрих, чесних людей. Ліричною схвильованістю пройняте слово письменника про їхні страждання. Це й забезпечило слову Тесленка любов і пошану читачів наступних поко­лінь. Як сказав Олесь Гончар, заслуги Тесленка вперед своїм народом варті довічної слави».

ЗАПИТАННЯ 1 ЗАВДАННЯ

Схарактеризуйте життєвий і творчий шлях Тесленка в контексті українського літературного життя. Пригадайте, які твори письменника ви раніше вивчали в школі, які прочитали самостійно. Про що в них йдеться? Чим вони вам запам'яталися?

З'ясуйте своєрідність художньої оповіді від першої особи. Хто з українських прозаїків нею користувався? Чим відмінна оповідь Тесленка від оповіді, застосованої в оповіданнях та повістях Григорія Квітки-Ос­нов'яненка?

Проведіть зіставлення оповідань Тесленка з життя селян з анало­гічними новелами Стефаника. Чи можна знайти спільні риси, які єднають твори обох прозаїків?

Розкрийте ідейно-тематичний зміст повісті «Страчене життя». Як втілено порушену тему в художню форму твору?

Схарактеризуйте образ Оленки. Що штовхнуло дівчину на само­губство? Чи можна було запобігти цій смерті?

В чому полягають особливості індивідуального стилю Тесленка? Чим він відрізняється від стилю інших прозаїків?

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Єфремов С. Історія українського письменства.— К., 1995. Костюченко В. Крізь терни до світла // Тесленко А.

Оповідання.— К., 1985.

Непорожній О. Співець недолі // Тесленко А. За паш-

портом.— К., 1977.

ТГівторадні В. Архип Тесленко: Життя і творчість.— К.,

1982.

Смілянська В. Архип Тесленко: Літ. портрет.— К., 1971. Смілянський Л. Архип Тесленко // Смілянський Л.

Твори: У 4 т.— К., 1971.— Т. 4.

СТЕПАН ВАСИЛЬЧЕНКО (1879 — 1932)

Життя не жартувало зі мною і доводи­лося часом про літературні справи забу вати. А там — тільки хвилина супокою, вже й тягнеш як не щоденник, ти зшиток із творами.

Степан Васильченко

Проза Степана Васильченка знаходить шлях до сердець читачів передовсім тому, що вона правдива й поетична, зігріта почуттям поваги до людської особистості. Олесь Гончар

Письменник Микита Шумило звертав увагу на непов­торні чари художнього слова, виплеканого Степаном Ва-сильченком, його могутній вплив на читача. З його творів віє і щирим смутком, і світлою радістю. Його слово «то сміхом сипне, то жалю-жалю нагорне, аж у грудях заще^ мить, як од рани». Задумуючись над джерелами зоряної краси, що постає з його новел і повістей, Микита Шумило слушно вказує, що талант Васильченка визрівав «у диво-світі народних пісень та казок, «Кобзаря» Тараса Шев­ченка, творів Миколи Гоголя». Тому вся творчість Ва­сильченка пройнята ліричною схвильованістю, тому звичайні будні селянського, вчительського, дитячого жит­тя в нього оповиті чарами пісні, казки, легенди.

ВИХОДЕЦЬ 3 ГУЩІ НАРОДУ

Степан Васильович Панасенко народився 8 січня 1879 р. в м. Ічня на Чернігівщині в сім'ї шевця. Батько з синами взимку займалися ремеслом, обслуговуючи головним чином селян навколишніх сіл і хуторів. А влітку всією родиною йшли на заробітки до поміщицької економії.

Батько любив книжку, поважав у людях освіту, зао­хочував до знань дітей. Під час роботи в довгі зимові вечори у хаті читали вголос книжки, співали народних пісень. Така атмосфера повсякденної праці, шанування народних звичаїв, у якій зростав Степан, прищепила хлоп­цеві добрі естетичні смаки, визначила подальші шляхи в житті.

ІЗ*

387

Дитинство минуло на лоні чарівної природи рідної Ічні. Пізніше письменник добрим словом згадував стару бать­кову хату, над якою шуміли верховіттям ясени, клен, горобина. Літніми днями хлопець пропадав то на луках та в гаях, то на березі ставка. «Забуваєш, було, що є в тебе якась там хата. Мати казала: влітку зовсім діти дичавіють — треба якоїсь принади, щоб залучити їх до хати. В цей час виховання ішло «самопас» — під єдиним доглядом жаркого сонця».

Поетичні враження дитинства, Шевченкове слово, по­чуте змалку, рідна мова назавжди увійшли в серце Сте­пана, вплинули в майбутньому і на формування творчої особистості, були джерелом натхнення і багатим арсеналом у творчості письменника. Цим процесам сприяла й освіта, незважаючи на її казенний характер. Після місцевої п'я­тирічної школи Степан Панасенко як її стипендіат упро­довж двох років займається самоосвітою для підготовки в учительську семінарію. Саме в цей час він перечитав усе краще з всесвітньої літератури, ґрунтовно простудію­вав книжки з природознавства, всесвітньої історії.

Назавжди запам'ятався хлопцеві прощальний вечір, коли батьки випроводжали його до Коростишівської се­мінарії на Житомирщині, нагадували не забувати, «з якого коліна вийшов». Тоді підліток поклявся вірно слу­жити трудівникам, котрі своєю працею допомагали йому пізнати інший світ: «Між моїм родом — батьками, дідами, самими далекими пращурами — я перший іду до культури, до світла, перший пробиваю ту стіну, що стоїть нам на шляху до того чарівного, такого принадного і такого малодосяжного до нас, бідних селян, іншого світу».

Про цю клятву пам'ятав упродовж всіх трьох років навчання в семінарії, пам'ятав і тоді, коли почалося з 1898 p. «летюче, невпокійне вчителювання». Чотири роки працював Панасенко в школі села Потоки поблизу Миро-нівки на Київщині, де навчав не тільки дітей, а й їхніх батьків, організував аматорський театральний гурток. А потім його переводили в школи міста Богуслава та села Карапиші на Київщині, в задніпровські села Велика Бу-ромка та Драбів тодішньої Полтавської губернії (тепер Черкащина). Молодого вчителя звільняли з посади, пере­водили з місця на місце не тому, що не справлявся з своїми обов'язками, а через те, що говорив начальству правду у вічі, не схилявся перед сільськими властями, не мирився з несправедливостями.

388

Не було з ким поділитися своїми болями, і молодий учитель звіряв бентежні роздуми паперові. Зачинившись у маленькій кімнатці при школі, яка служила йому за помешкання, він довгими осінніми та зимовими вечорами просиджував над щоденником, писав кореспонденції до газет, потай від усіх віршував. Так з'явилася поема «Ро­збита бандура» про тяжку долю селян-переселенців, які залишали від безземелля рідну Україну й їхали за «ща­стям» у Сибір та на береги Амуру. На жаль, свого часу поема не побачила світ і була загублена. Зате в 1903 р. на сторінках «Киевской газеты» з'явилося російськомовне оповідання «Не устоял», в якому вперше було порушено тему тяжкої долі народного вчителя.

Зацькований інспекторами, сільськими «начальника­ми», реакційними попами, зневірившись у можливості щось переінакшити в житті селянства шкільною працею чи скромною громадсько-культурною діяльністю, а також бажаючи підвищити освіту, Панасенко у 1904 р. вступає до Глухівського вчительського інституту. Це були часи наростання визвольних змагань народу, і студент Пана­сенко організовує політичний страйк в інституті, виступає з петиціями демократизації навчання у вищій школі.

Незабутніми для юнака були жовтневі події 1905 р. в Глухові: вулицями міста йшли маніфестанти, над ними гримів спів «Марсельєзи», у гнітючих стінах інституту теж залунали революційні пісні, студенти стали домага­тися своїх прав. Вчувалося, як згадував пізніше Панасен­ко, ніби прилюдно, прямо на вулиці «рвалися й падали на землю кайдани». Правда, в провінційному місті, все дуже швидко придушили захисники старого світу, і Па­насенко залишає інститут, їде на Донбас, де сподівався бачити стійкішу боротьбу проти царизму.

Панасенко влаштовується вчителем у школі с. Щерби-нівки Бахмутського повіту на Донеччині. Він підтримує зв'язки з шахтарями, розповсюджує серед них проклама­ції, нелегальні політичні брошури. Не дивно, що при посиленні репресій його в 1906 р. арештовують і ув'яз­нюють у Бахмутській тюрмі, де за ґратами й просидів півтора року. Бентежні роздуми тих днів згодом виллються на папір, засвідчивши пристрасне бажання автора взяти участь у будівництві нового життя, покласти «хоч один камінчик, хоч цеглинку... на те нове велике будування».

Відомо, що знову сподівання не здійснилися. У 1908 р. хворий на тиф Панасенко вийшов з тюрми і, пролежа­вши кілька тижнів у лікарні, повернувся до Ічні в напі-

389

врозвалену хату старенької матері. На прожиття заробляв приватними уроками, весь вільний час віддавав літературній творчості. Під прибраним ім'ям Степан Васильченко в ки­ївській газеті «Рада» з'явилися в 1910 р. його оповідання «Мужицька арихметика», «Паданок», «Вова», ^Роман».

Редакція газети «Рада», оцінивши літературний талант автора творів, запрошує його на постійну журналістську працю. Так Васильченко з 1910 до 1914 р., аж до закриття газети, завідує в її редакції відділом хроніки і, продов­жуючи писати художні твори, публікує їх у «Раді». Звер­нули на себе увагу його статті на культурно-освітні теми «Народна школа і рідна мова на Україні», «В сучасній школі», де обстоювалися питання необхідності будів­ництва української школи. У Києві було видано дві збірки , прози Васильченка — «Ескізи» (1911) та «Оповідання» , (1915), опубліковано п'єси «На перші гулі» (1911), «Зіля| королевич» (1913), «Недоросток» (1913), «В холодку» | (1914). У театрі Миколи Садовського з успіхом йшла! одноактівка «На перші гулі».

Творчу працю письменника перервала світова війна. Майже всі три роки Васильченкові довелося вистраждати на фронті. Цікавим документом того часу є його «Окопний щоденник», в якому відбито жахи кривавої бійні. Тема війни визначила зміст і низки оповідань — «Чорні маки», «Під святий гомін», «Отруйна квітка», «Русин», позна­чених звертанням автора до прийомів символістської по­етики. Як не дивно, але в роки війни Васильченко написав і світлий драматичний етюд «Не співайте, півні, не вмен­шайте ночі».

Повалення самодержавства, початок української націо­нальної революції прискорили повернення Васильченка з фронту. Він бере участь в українських військових з'їздах у Бєлгороді, Одесі, Києві. Відродження української преси сприяє публікуванню творів письменника, їх оцінці крити­кою. Живе він то в Києві, то в сестри у Фастові. Влітку 1920 р. Васильченко як кореспондент разом з колективом музичної капели «Думка» подорожував Лівобережною Ук­раїною. Концерти відбулися в Лубнах, Ромодані, Кибенцях, Миргороді, Полтаві, Харкові, Кобеляках, Кременчуці, Ло-хвиці, Ромні. У щоденнику «З піснею крізь вогонь і води* письменник зафіксував враження від цієї поїздки впродовж півтора місяця, підкреслюючи нестримний потяг простих людей до рідної культури, інтерес до народної пісні.

У 1920 р. Васильченко знову повертається до педаго­гічної праці. Якийсь час він виконує обов'язки завідувача

890

одного з київських дитбудинків, а потім до 1928 р. працює вчителем української мови та літератури в школі, де керує драмгуртком, пише для нього дитячі п'єси («Свекор», «Ми­нають дні», «Кобзар» у селянській хаті»), інсценізує твори Тараса Шевченка («Іван Гус»), Івана Франка («До світла»). Організовує для учнів екскурсії до навколишніх сіл.

У ці роки письменник реалізовує задуми, які хвилю­вали ще до війни, зокрема закінчує цикл новел про події революції 1905 — 1907 pp. («Осінні новели»), пише низку творів про шкільне життя 20-х років та першу частину повісті «В бур'янах». Записи у щоденнику свідчать, що письменник наполегливо шукав нових форм художнього письма; зокрема творчого продовження досвіду Антона Чехова, Василя Стефаника.

1 березня 1929 р. київська громадськість відзначила 50-річний ювілей Васильченка. Письменник шкодував, що не міг за станом здоров'я побути на святі: «Там я зустрівся б з моїм читачем лицем до лиця,— згадував він пізніше.— Виключна була аудиторія, виключно панували там інтимність і щирість у настрої, виключні, не стерео­типні привітання, живі, гарячі. Більшість їх було писа­них. Я читав їх після. Ціла злива. Одно другого тепліше, як читав — мов стояв під гарячим душем».

В останні роки письменник усе частіше скаржився на хворобу. Виїжджав на лікування й до Кисловодська, але недуга не відступала. Помер Васильченко 11 серпня 1932 р. Похований у Рьиєві на Байковому кладовищі.

ТЕМАТИЧНІ ГРУПИ ПРОЗИ ЖИТТЯ І ПРАЦЯ НАРОДНОГО ВЧИТЕЛЯ

Бажання писати у Васильченка виявилося дуже рано, і найпершими спробами на літературній ниві стали його щоденники. Зокрема, «Записки вчителя» (1898 — 1905) є не тільки свідченням потягу до творчості, а й цікавим документом для розуміння джерел її тематики. Тут у нарисовій, щоденниковій формі, з документальною вірогідністю зафіксовані конкретні спостереження, розду­ми, узагальнення автора над долею сільського вчительства, відбито характерні факти особистого життя. Матеріал що­денника став основою для багатьох пізніших оповідань на вчительську тему, опублікованих у 1910 — 1911 pp. у газеті «Рада» та київському педагогічному журналі «Сві­тло».

391

Хоч про вчителя в нас уже писали Олександр Конись-кий і Борис Грінченко, які створили образ сумлінного сільського інтелігента, хоч Іван Франко залишив драму «Учитель», де показав нестерпність праці освітянина, за­лежного від сільських «п'явок», проте Васильченко все ж найглибше опрацював цю тему. Вчитель за фахом і покликанням, він, як ніхто, знав умови нестерпної праці народних інтелігентів, на собі постійно відчував злигодні їх невлаштованого побуту. «Одного разу після сумних іменин в одного вчителя,— зізнавався Васильченко,— па­м'ятаю, мені майже фізично стало в тих умовах важко дихати: п'янство, темнота, доноси. Хотілось закричати так, щоб почули всі народні вчителі».

Так стали з'являтися його оповідання «Вова», «З самого початку», «Гріх», в яких розповідалося про молодих учи­телів, кинутих напризволяще в глухі села, де тільки животіли початкові школи. Ми відчуваємо нервове нап­руження героїв, які не можуть змиритися з втручанням властей у шкільні справи, з сваволею «попечителів».

Правда, письменник показує з гумором, що вчорашні вихованці вчительських семінарій не опускали рук, зітк­нувшись з непривітною реальністю. Вихідці з селянства, вони ще раніше знали, в які умови потраплять, тому, долаючи труднощі, з запалом бралися до праці. Ось перед нами Яків Малинка («З самого початку») — «гнучкий широкоплечистий хлопець з добродушним, трохи подзю-баним обличчям», од якого «так і несло ще веселою, вахлакуватою бурсою». Учитель завзято заходився коло своєї праці, і вечорами в класі «загули співи», загомоніли під школою дорослі селяни, у хатах з'явилися нові книж­ки. Та не вдалося Якову пожинати плоди своїх починань, хоч люди й полюбили ініціативного освітянина. У куцень­ких штанях, позиченому в товариша сюртуці, необізнаний з «панськими» манерами. Яків не сподобався місцевій поміщиці-попечительці, а отже, був вигнаний зі школи.

Колоритний малюнок з учительського життя подано в оповіданні «Вечеря». На Свят-вечір, коли в кожній се­лянській хаті готують щедру вечерю, коли навіть бідняки хоч на мить забувають про злидні, вчителі Петро Недбай та Петльований, які живуть при школі, свою вечерю влаштовують із знайдених під партами цвілих шматків черствого хліба. А все це від того, що вчителям не видали платні, бо нікому вони у величезній імперії не потрібні. Картина сумної вечері вражає ще гостріше, бо за прин­ципом контрасту подаються спогади вчителів про щасливі

392

дні дитинства, про ті хвилювання й радощі, з якими щороку зустрічали Різдво.

«Обшарпану вчительську долю» показано і в оповіданні «Над Россю». Щирою симпатією оповитий образ старого вчителя Райка. Тридцять вісім років віддав він вихованню селянських дітей. Завжди сумлінно виконував свої обов'язки, душу вкладав в улюблену справу, проте випив не один ківш лиха. До нього постійно чіплялися інспектори та сільські власті. Його вісімнадцять разів переводили з школи в школу, при переїздах втрачалося сяке-таке майно, розхитувалося здоров'я. Клопоти та нестатки ще молодою звели в могилу його дружину, а він сам бідував з маленькими дітьми.

Щиро, зворушливо, без будь-яких нарікань оповідає Райко про своє невлаштоване життя. Ніби казка чи ста­ровинна дума ллється з вуст старого вчителя — не стільки про себе, як про рідних та близьких, і тільки тихий смуток «огортав його спогади, як відлуння в душі од колишніх гострих та пекучих пригод».

Так постає з твору правдивий образ безправного вчителя, який, незважаючи на переслідування, знаходив у собі сили не згинатися перед кривдою. Райко не мирився з беззакон­ням, протестував проти несправедливості. Захищаючи інте­реси селянської громади, він добивався аж до губернатора. Учитель не мовчав при посередникові та приставові, «на­робив тарараму», коли «виїздила екзекуція в Григорівку». Та нерівною була боротьба. Щоденні турботи за хліб насущний, безперервні сутички з представниками влади, цькування й переслідування виснажили людину. І постає перед читачем образ доброї, симпатичної людини, яка з неспокоєм думає про старість, що наближається, про небез­пеку втратити єдиний засіб до існування.

Доля Райка ще раз підтверджує висловлений пізніше болісний роздум автора про те, що безправний, нещасний учитель, який змушений «бліднути перед всякими ґудзя­ми та кокардами», який повсякчас відчуває до себе по­горду і зневагу, якому немає «пресвітлої години у боротьбі з нуждою», небагато може зробити і для себе, і для інших у світі, основаному за законами кривди.

Найяскравіше втілення тема трагічної долі талановитої людини з народу знайшла у повісті «Талант». Над цим твором письменник працював відносно довго: чорнова ре­дакція повісті була завершена ще 1912 р., а опубліковано її тільки в 1924 р.

Епіграф до повісті, як зазначає автор, взято з «газетної хроніки». Він не тільки допомагає чіткішому окресленню

893

теми, а й створює відповідний настрій: «В селі К. згубила себе з романтичного причинения церковна хористка... Хо­вати її чином церковним тамошній священик позрікся. Люди принесли йому домовину з мерцем на подвір'я, поставили перед вікнами, а самі розійшлися. Ховала по­ліція»»

Підзаголовок до чорнової редакції твору «Про дні, що минули» вказував на те, що письменник знову обрав улюб­лений прийом спогадів, ведених від імені оповідача — без­посереднього очевидця і учасника зображуваних подій, лю­дини вразливої, душевної, поетичної, схильної до глибоких роздумів. Звідси та емоційна тональність, яка проймає весь твір,

У центрі повісті — дівчина Тетяна, вчителька почат­кової школи, Тетяна обдарована від природи неабияким хистом: вона й співачка в церковному хорі, і ревна ама­торка театральних вистав. Не тільки яскравою вродою, а й невгамовною веселою вдачею, жартами, намаганням не­сти людям добро, робити їх кращими запам'ятовується героїня твору. Сповнена бажання розбудити селян сцені­чним мистецтвом, дівчина радіє успіхові при виконанні тої чи іншої ролі, вірить, що дворяни з поміщицької садиби, їхні гості, які знаються на мистецтві, допоможуть їй розвинути здібності.

Тому й було таким гірким та безнадійним розчарування Тетяни, що настало після коротких; здавалося дівчині, святкових, радісних днів. «Меценати» по-своєму розпра­вилися з довірливою селянською дівчиною. Студент почав нав'язувати Тетяні свою «любов». Поміщиця, оберігаючи «честь» родича, закриває театр і виганяє дівчину з двору. Заїжджі «знавці» байдуже відвертаються від неї також. Зацькована попом, переслідувана плітками та пересудами, Тетяна не може пережити лихо і накладає на себе руки.

Твір Васильченка порушує не тільки проблему занапа­щений таланту. З повісті постає жагуче прагнення молодих сільських учителів поглибити свою освіту, навчатися далі у вищій школі. Письменник показує сумлінних трудівни­ків освітянської ниви. Вчителі поєднують навчання се­лянських дітей з громадською діяльністю серед хліборобів. Вони мріють піднести культуру рідного народу, залучити до ознайомлення з нею найширші маси, піднести їхню людську гідність, національну самосвідомість. Культурно-громадська діяльність не обтяжує вчителів, навпаки, вона приносить їм радість і задоволення. Все ж герої твору болісно відчувають обмеженість своїх професійних знань,

394

недостатню обізнаність з вселюдською культурою. Вони мріють про університет, тому наполегливо займаються самоосвітою.

Певна річ, Васильченко, показуючи таких ентузіастів на ниві освіти, ішов від власних роздумів і бажань. Тому й віримо в щирість мрій і сподівань його героїв.