Емоційна напруженість оповідань

Оповідання Тесленка певною мірою нагадують новели Василя Стефаника: їм притаманні драматична напруже-

379

ність в окресленні долі спролетаризованого селянства, ком­позиційна фрагментарність, коли окремі епізоди дають уя­влення про ширшу картину, особлива тональність, створена щирим авторським ліризмом. Вражає мова творів — жива, інтонаційно багата, колоритна, з властивими для усного мовлення паузами, натяками, звертаннями, запитаннями, окликами, недомовленостями. Все тут було щиро народ­ним — і спосіб мовлення, і своєрідність лексики, насиченої фразеологічними зворотами, і характер образності, основаної на предметах, традиційних для селянського життя. Опові­дання Тесленка донесли у всій неповторності голос його рідного полтавського регіонального середовища.

Тесленко використовує прийоми оповіді від першої осо­би, проте манера організації художнього матеріалу в нього' докорінно відрізняється від викладу прозаїків XIX ст. У творах Григорія Квітки-Основ'яненка, Олекси Сторожен-ка, Данила Мордовця домінує монологічний тип худож­нього мислення, коли оповідач в усьому залишався самим собою, оцінюючи бачене і пережите.

Оповідь Тесленка певною мірою нагадує оповідь Марка Вовчка, яка в «Народних оповіданнях» щедро збагачувала її мовними партіями персонажів. У Тесленка молодий, демократично настроєний селянин, від імені якого ведеть­ся оповідь, не просто вислуховує сповіді героїв, а й сам бере активну участь у розмовах, виявляє своє ставлення до зображуваного. Впадає в око й те, що Тесленків опо­відач належить до числа тих нових людей з селянства, які цікавляться питаннями, що виходять за межі їхнього життя та праці. Можна сказати, що, незважаючи на важкі удари долі, оповідач — а в ньому виразно простежується сам автор — є людиною політичне свідомою, людиною, що прагне відстоювати власну гідність.

Доля спролетаризованого селянина

Проза початку XX ст., продовжуючи традиції класиків попередньої епохи, також показувала страхітливі умови визиску, кривд, приниження, в яких перебували заробіт­чани і наймити. Василь Стефаник, Володимир Винничен-ко, Архип Тесленко показують, що знедолені трудівники тужать за іншим, світлішим, кращим життям, порива­ються до нього, виявляють хоч несміливий протест проти соціального лиха. Однак стає помітним і те, що револю­ційний рух у країні надає їхньому протесту глибшого розуміння мети боротьби.

380

Типовий образ наймита постає з оповідання «За паш-п р ртом». Лаконічний портрет акцентує нашу увагу на со­ціально-психологічній суті образу Грищенка: засмучений, ху­дий, на голові виношений картуз, на плечах чумарчина в дірках, штани в латках, стоптані чоботи, «аж жалко дивиться на його». Обшарпаний одяг ще різкіше підкреслює прини­женість парубка: а в нього ж і брови чорні, і стан козачий.

Автор вдається до улюбленого прийому монологу-само­характеристики як компонента оповідної структури твору. Тесленко показує знущання, які доводиться зносити най­митові, через його власну сповідь. Обікрадений, зневаже­ний поміщиком та його прислужниками, парубок тішить себе рожевими сподіваннями на заробітки в Чорноморії.

Драматизм несподіваної розв'язки підсилюється завдя­ки застосуванню в творі ще одного монологу — спогаду якогось чоловіка про своє заробітчанство в південних сте­пах, коли він, мовляв, «завів ряшку,— куди твоє діло... прямо як решето!». Збуджений такими розмовами, щас­ливий мріями, Павло ніяк не може дочекатися старшини, щоб дістати від того документ про особу.

Та не здійснюються ілюзії наймита, зазнають краху сподівання на кращу долю, бо старшина вірно стоїть на варті інтересів владарів-гнобителів. Від його свавільного окрику парубок «як скам'янів, та побілів-побілів», а потім «поклигав кудись як неживий».

Отже, до реалізації традиційної теми Тесленко підхо­дить творчо. Незакінченість чи несподіваність розв'язок, тональність оповіді, ставлення оповідача до реальної події, що відбулася на його очах, надають оповіданню ширшого, виразнішого ідейного спрямування. Читачеві зрозуміло, що хоч знущання над людиною прямо й не опротестову­ються, проте обурення проти кривди залишається в серці, нагромаджується там, щоб згодом вибухнути праведним гнівом проти світу насильства і несправедливості.

Змальовані життєві історії в оповіданнях Архипа Тес­ленка «Хуторяночка» та «У городі», де показано са­могубство Марини в першому і поневіряння наймички Марусі в другому, розбуджували свідомість сучасників, викликали обурення проти існуючого суспільного ладу, от­же, мали революціонізуюче значення. Автор переконливо показав, що самогубство Марини зумовлене чорним від­чаєм. Відібрали її посаг — єдине, що давало змогу спо­діватися на заміжжя, яке б, може, вирвало її з наймитства. Власне, було відібрано у людини мрію, і дівчина «в рудці опинилась».

381

Така ж безпросвітна доля і в Марусі, яку через скруту батьки змушені продати за тридцять п'ять карбованців на рік. Тільки два тижні минуло в наймах, а дівчину важко й пізнати. До наймитування у різника Маруся жевріла, як калина, а тепер «щоки позатягало їй, очі як у ямах», «сльози блищать». Щире уболівання оповідача за скривджену людину переростає в протест проти всієї системи гніту над трудівником.

Іронічною назвою одного з оповідань — «Радощі» — Теслчнко ще виразніше підкреслював той глухий кут, у який потрапив селянин. Недавно бідняк Кирило Хопь синка по­ховав, де вже в нього «шоста дитина на тім світі». У хагі панує голод і холод, заробити хоч копійку на хліб не вдається. Щоб яскравіше передати гостроту біди, письменник звертає увагу на діток, яким особливо дошкуляють нестатки. Щирою симпатією оповиті постаті малят, що «позгинались на лежан­ці» і жалібно дивляться на батька, не наважуючись у нього попросити гостинців. Кожен штрих портретного зображення, кожне слово дитини наснажені емоційною настроєвістю. Як прагне Оленка догодити батькові, щоб набрав у місті на спід­ничку! Побачивши, що батько шукає щось з'їсти, дівчинка зіскакує на холодну долівку, пропонує дістати часничину, обчистити її. Дитина хоче мати свою радість: «Он у Цмелів... і... Ганнуспі набрали, й Устуспі, а я... а мені й...» — та й скривилась. Та таке: оченята позакружлювані, личко бліде, сорочечка обстрьопана... плаче бідна».

Тому й звучить як насмішка принесена кумом новина, що будемо «виборних вибирать... у Думу», що тоді «і нам жить добре буде...»

Як і «Радощі», було написане на злобу дня оповідання «Истинно русский человек». Твір переконує, що слово Тесленка було не тільки оборонним, воно виконувало й активно діючу, наступальну функцію. Конфлікт опові­дання ґрунтується на непримиренності інтересів заробіт­чан і поміщика. Суперечка між парубком Василем і вла­сником двох хуторів та трьох магазинів Хачковим про умови наймання переростає в стихійний мітинг. Заробіт­чани на повний голос заявили про свої права.

У сутичку між заробітчанами й роботодавцем втруча­ється міський житель, який закликає не схилятися перед гнобителями. Його слова знаходять підтримку і схвалення заробітчан. Вони зуміли розібратися в шовіністичній де­магогії чорносотенця, який власні корисливі інтереси при­криває «істинно руським патріотизмом». Відчуваючи на­стрій маси, Хачков намагається довести людям, що він

382

«свій чоловік... руський, істинно руський»: «Я ж Росію люблю, щиро люблю. Ми істинно руську Росію спасаємо од ворога внутрішнього...»

Цей твір Тесленка переконує, що українська література мужньо відстоювала високі гуманістичні ідеали, викриваю­чи облудні чорносотенні ідеї захисників самодержавства.