Архип тесленко (1882 — 1911)

Заворушилися люди. Кличуть до бо­ротьби за рівність, братерство, свободуі Боже! Боротьба за рівність, братерство, свободу! Так ось де я знайду собі і ціль життя, і карі оченята, і щось гарне, велике.

Архип Тесленко

Його повісті та оповідання сприйма­ються людьми найчастіше один раз на увесь вік — так вони палять душу суворою, жорстокою, анітрохи не при­крашеною правдою життя.

Анатолій Дрофань

У зв'язку зі сторічним ювілеєм Архипа Тесленка Олесь Гончар у листі до лохвицької районної газети «Зоря» писав у 1982 р., що творчість цього самобутнього пись­менника назавжди увійшла в скарбницю української лі­тератури. «Народжений на мальовничій полтавській землі, автор «Страченого життя» зазнав найтяжчих випробів долі, випив усю чашу її гіркот. З вражаючою силою й правдивістю відтворив Архип Тесленко поневіряння лю­дей, украй зневолених, тих, чиї природні здібності та обдарованість так і не могли розквітнути...» Слова нашого сучасника про героїв Тесленка стосуються і гіркої долі самого письменника. Зломлений злиднями, переслідуван­нями, недугою, Тесленко передчасно пішов з життя.

Є така гірка істина: мертві залишаються молодими. Тесленко належить до них. «Худорляве обличчя з великим лобом, що вгорі трохи прикритий пасмом темного волосся. Широко посаджені глибокі очі, в яких задума, розум і трохи суму переплелися з відкритою добротою. Пухнасті вуса над голеним підборіддям, мов два пташині крила перед змахом, спустилися кінцями вниз. А одяг якнай-скромніший — чорна сорочка із стоячим комірцем, зас-тібнутим збоку, поверх якийсь шкарубкий піджачок-сіря­чина», такий портрет Тесленка виписав сучасний прозаїк Анатолій Дрофань.

376

«.ОДВЕЛА МЕНІ ДОЛЯ НЕВЕСЕЛИЙ ТЕМНЕНЬКИЙ КУТОЧОК ^

Архип Юхимович Тесленко народився 2 березня 1882 р. у селі Харківцях Лохвицького повіту на Полтавщині у селянській родині. Вже в дитинстві хлопець віч-на-віч зу­стрівся з голодом і нестатками. Небагато могла заробити на поденщині мати, батько-інвалід вряди-годи діставав якісь копійки за переписування паперів у сільській зборні. Як не дивно, але у вихованні Архипа важливу роль зіграв не малописьменний батько, а зовсім неграмотна мати, котра відкрила синові багатий і барвистий світ народної поезії.

Хлопець тягнувся до книжок, тому після початкової церковнопарафіяльної школи навчався у церковно-вчи­тельській школі, яка давала право на вчителювання. З автобіографічних оповідань дізнаємося, що Тесленко не зміг закінчити цієї школи, бо його виключили за «віль­нодумство». На цьому й закінчилася офіційна освіта, прав­да, хлопець багато читав, навіть почав сам писати. Однак довго таким заняттям віддаватися не міг, адже потрібно було заробляти власний шматок хліба.

На сімнадцятому році життя Тесленко влаштувався писарчуком у Лохвицькому волосному правлінні, згодом служив у повітового нотаріуса. Оскільки не мирився із зловживаннями, не гнув спину перед роботодавцями, його звільняли за «непокірність». Не вдалося через слабкий зір зачепитися за службу телеграфіста на станції Долин-ській Південно-миколаївської залізниці.

Розчарований засиллям соціальної кривди, зневірений у житті, Тесленко повертається додому. З косою чи сокирою ходить на поденщину, живе то в батька, то в повітовому місті. У Лохвиці юнак зближується з мислячими людьми, глибше починає вникати в суть суспільних процесів. Нама­гаючись дістати право вчителювати, багато читає, одночасно пише кілька етнографічних нарисів про відзначення в рідній місцевості обряду купальського свята, гуляння молоді на досвітках. У рідному селі організовує аматорський сценічний гурток, який ставить п'єси Івана Котляревського, Марка Кропивницького, Івана Карпенка-Карого. Для аматорів пи­ше й власну п'єсу «Не стоїть жить». Тесленко брав активну участь і в театральному житті повітового центру, виступав як актор у ролі сліпого Степана у виставі драми Марка Кропивницького «Невольник».

Марко Кропивницький, відповідаючи на лист Архипа Тесленка, радив розширювати репертуар Лохвицького те-

атру, зокрема поставити «Назара Стодолю» Тараса Шев­ченка, «Безталанну» і «Наймичку» Івана Карпенка-Каро-го. На початку століття Тесленко став писати й оповідання («Хуторяночка», «За пашпортом», «У городі», «Мати», «Дід Омелько»), з яких укладає рукописну збірку.

Ці твори молодий автор передав у 1905 р. в редакцію журналу «Киевская старина», коли з місцевими прочана­ми прибув до Києва. При сприянні Бориса Грінченка оповідання почали з'являтися наступного року в новоство-реному журналі «Нова громада».

Тесленко покладав великі сподівання на революційні події 1905 — 1907 pp. Він розповідав селянам про заворушення в країні, поширював нелегальні брошури, газети, прокламації, брав участь у виступі жителів Лохвиці, спрямованому проти самодержавної сваволі, який відбувся 14 грудня 1Э05 р. Але вже на другий день поліція почала заарештовувати учасників маніфестації, і Тесленко, щоб не потрапити до тюрми, зали­шив рідне село і виїхав до Києва.

Нестерпно важкою для нього була зима 1905 — 1906 pp. Без будь-яких документів, баз грошей і даху над головою він щодня мусив думати, де вдасться переночувати. Півроку зму­шений був тулитися у різних нічліжках і монастирських «страннях», якийсь час з допомогою Бориса Грінченка мешкав у приміщенні редакції газети «Громадська думка». Єдиною відрадою для Тесленка було те, що в київських газетах з'я­влялися його оповідання «Радощі», «Школяр», «Любов до ближнього», «У схимника», «Наука». В них відбилося чимало моментів з життя самого автора під час поневіряння в Києві.

Коли навесні власті почали переслідувати безпаспорт­них, Тесленко повернувся на Лохвиччину. Впродовж кіль­кох місяців письменник не показувався на людях, пере­ховувався. У листі до Бориса та Марії Грінченків він з гіркою іронією повідомляв, що з київських трущоб попав у сільські бур'яни. Але навіть у таких нестерпних умовах продовжував писати. В оповіданні «Истинно русский че­ловек» створив яскравий образ чорносотенця-антисеміта, що просторікує про «істинно руську Росію», яку потрібно «спасать» «од ворога внутрішнього».

Восени 1906 р. Тесленка схопила поліція, з лохвиць-кого арештного будинку його незабаром перевели до га-дяцької, а потім миргородської тюрми. Звідти висилають у Вятську губернію. Дорогою на заслання довелося ску­штувати розкошів московської Бутирської тюрми та Яро­славського централу. У жовтні 1908 р. хворого письмен­ника знову привозять в Україну для слухання справи про

378

лохвицькі заворушення 1905 р., а потім відправляють на Північ для відбування терміну заслання.

Тільки на початку 1909 р. Тесленко, вимучений ув'я­зненнями, етапами, засланням, хворий на туберкульоз, повертається до батьківської хати. Та у Харківцях йому не дають спокою місцеві багатії, намагаючись вислати подалі. Єдиною помічницею була мати, але й та незабаром померла. З листів до Марії Грінченко постає гнітюча кар­тина фізичних і моральних страждань письменника. Він сам щоранку топить у печі, готує для себе й батька страву, скребе буряки на квас, маже хату, рубає дрова, обробляє грядочки.

У таких умовах знаходить ще якісь рештки сил для творчості. Так були написані оповідання «Поганяй до '~r Q ями!», «Немає матусі!», «Прощай, життя!», «В тюрмі», /і v

'щаи, «На чужині», «Що б з мене було?», повість «Страчене життя». Письменник пересилав рукописи творів до Киьва, де вони й побачили світ на сторінках преси. На прохання Марії Грінченко письменник записує обряд весілля в рід­ному селі, місцеві ліричні пісні, колядки, щедрівки, но­ворічні «посівальні» побажання, петрівчані пісні. На жаль, цей фольклорно-етнографічний матеріал і досі не знайдений, хоч з листа до брата Яреми відомо, що всі записи було оформлено.

Дні письменника вже були злічені, адже не було ніякого лікування, а злидні та холод нестримно вкорочували життя. Особливо важкими були для письменника зими: дошкуляв холод, мороз виступав на дверях і одвірках. Навіть у хаті не нагрівалися руки й ноги, приморозив пальці, а треба ж було постійно займатися побутом, доглядати безрукого батька.

У листі до Степана Васильченка Тесленко писав, що ніщо вже йому не допоможе, бо «сухота ізв'ялила* до-краю. Розумів, що смерть стоїть за плечима, і все ж хотілося ще хоч трохи побути серед людей. «Що мені сей світ широкий, в якому одвела мені доля невеселий тем­ненький куточок з горем та нуждою, все ж він здається мені чарівним, і так шкода, якби ти знав, кидати його».

Життя Тесленка обірвалося в ніч з 27 на 28 червня 1911 р. Його поховали в рідному селі. У 1939 р. прах письменника було перенесено в центр Харківець.