«Розбіглись ми по всіх світах усюди...»

Так починається один з віршів Олександра Олеся, на­писаних у вигнанні. Біль від розлуки з рідним краєм, розуміння неминучості похмурого майбутнього, що чекає на політемігрантів,— такі настрої домінують у поезіях збірки «Чужиною» (Відень, 1919).

372

Нас слухали, кривились і зітхали, І в відповідь нічого не сказали... І бігли ми на гори з голосінням, І падали в сльозах перед камінням,—

так передає поет гнітючі настрої вигнанців, приречених на важкі, нестерпні десятиріччя фізичних і моральних страждань у чужому національному середовищі.

В іншому вірші «Слухайте, слухайте! Сурма гри­мить...» (1919) — ліричний герой душевно карається тим, що не розбудив рідну землю від летаргічного сну, не зумів повести людей до свідомого національного життя. Навіть «мертві встають із могили», почувши звук сурми, а Україна продовжує спати, її й громи не розбудили. Звідси болісне узагальнення, що стосується долі мільйонів:

Хто в час відродження каменем спить, Прав на життя вже не має.

Лірику 1919 року, коли Олександр Олесь опинився на чужині, проймає насамперед болісна туга за Батьківщиною. У вигнанні «дні течуть, як сльози», думки «сплять, як мертві», душа ридає, «як дитина». У вірші «Як жити хочеться! Несказанно, безмірно...» герой виливає біль душі, бо не надивився «ні на зелену землю, ні на далекі сині небеса», не наслухався гомону української природи, «шуму рік широких», шелесту лісів, «голосу пташок, що вихваляють світ». Йому гірко, бо все попереднє життя «зби­рався тільки жити», бо зараз доводиться горіти «на огнищі людському». Йому боляче, що не здійснилися сподівання на майбутнє, що втрачено й те, що єднало з рідною землею. Жанр елегії найадекватніше відповідав гнітючим настроям, які переповнювали душу поета.

Ностальгія за Україною проймає й лірику збірки «Кому повім печаль мою» (Львів, 1931). Розлука з рідним краєм підсилюється стражданнями за недолю українського селян­ства, яке переносило страшний голод на початку 20-х років.

До вірша «Вітри і бурі весняні» поставлено епі­граф з Шевченка «І в огні її, окраденую, збудять», який ще виразніше відтінює катастрофу української державно­сті в 1920 p., зумовлену інтервенцією чужинецьких орд і спровокованою нею кривавою громадянською війною.

Образність твору передає задум поета: приспана облуд­ними обіцянками, Україна була розграбована, розтерзана і, нарешті, розбуджена в кривавім вогні, в «диму пожеж». Справді, що може бути моторошнішим?!

373

Апокаліпсичні картини постають з циклу «Голод». Гинуть мільйони селян від голоду на благословенному українському Півдні, вимирають повністю села й хутори, а в цей час демагогічна пропаганда проголошує: «Хліб, мир і воля — наш девіз». Навіть мертві волають з могил:

Як? Ви не знали, що впала посуха?! Як? Ви не чули нічого?! Де ж ваше серце, і очі, і вуха, Де ж у вас крихта людського?

У такому складному суспільно-історичному річищі роз­вивався талант поета на всіх етапах його творчості. Цим і зумовлене найістотніше в його поезії, де справді «з журбою радість обнялась». Поет завжди відгукувався на суспільні катаклізми бурхливої — і радісної сподівання­ми, і жорстокої реальностями — епохи, і в цьому непо­вторне пізнавальне, естетичне значення його лірики.