«.О не дивуйсь, що ніч така блакитна»

Так розпочинається вірш «Любов», один з ранніх творів Олександра Олеся, відомого насамперед як співця найщиріших інтимних почуттів людини. Розкриваючи світ закоханого юнака, поет вдається до різних прийомів, щоб передати глибину його переживань. Блакитна ніч така неповторна, бо, як уявляється юнакові, чекала на прихід його коханої. Герой переконаний, що прозора «срібна мла», якою все оповите, не випадкова, адже «ніч ясна убралася для тебе, для тебе й срібло розлила».

Щира схвильованість проймає не одну поезію: як Данте поетизував свою Беатріче чи Петрарка — Лауру, так Олек­сандр Олесь підносить свою кохану. Ліричний герой пе­реживає, що між ним і дівчиною не раз з'являлася якась відчуженість. І тоді не розкривалися довірливо серця за­коханих, і тоді радість обнімалася з журбою:

Хто нам казати не давав В ту ніч весни слова признання, Коли над нами місяць сяв, Коли без впину щебетав Всю ніч співець кохання?.. Хто нас мовчати заставляв?..

(«Хто нам казати не давав...»)

Дівчина видається юнакові такою гарною, що її погляд асоціюється з найпринаднішими образами природи, її очі нагадують то «тихий вечір, що спускається безгучно», то сизі хмари, освітлені промінням «серця золотого», то сріб­ну річку з «таємничим царством казок», то «ніжні квіти, на яких спинились сльози». Зрештою, метафоричні образи

368

кристалізуються, узагальнюються, передаючи настрій героя:

Твої очі — тиха радість, Що у душі людські ллється І несе в яснім спокою В їхні ночі усміх неба. («Гвої очі — тихий вечір»)

Глибиною аналізу інтимного почуття людини, емоційною зворушливістю, пісенною мелодійністю пройнято поезію «Ча­ри ночі». Вона сприймається як гімн юності, пісня коханню, як уславлення органічної єдності життя людини і природи. Розквіт почуттів людини і чарівна краса весняної ночі допов­нюють одне одного, зумовлюють гармонійність буття:

Сміються, плачуть солов'ї І б'ють піснями в груди:

«Цілуй, цілуй, цілуй її,— Знов молодість не буде!»

Святковий бенкет весни, коли «уся земля тремтить в палких обіймах ночі, лист квітці рвійно шелестить, траві струмок воркоче», природно відтінює «летючу мить життя» людини, нагадує, що життя тільки «єдина мить». Звідси й заклик забути хоч на якийсь момент «сум, думки і горе», влити струмінь власної душі в буйне, «шумляче море» життя природи.

«Летять, курличуть журавлі, летять до рідної землі»

У поезії Олександра Олеся пейзажній ліриці належить одне з чільних місць.

Збірка поезій 1911 р. відкривається широким циклом «Щороку», де змальовані картини української природи в різні пори року. Яскрава метафоризація, введення у твори монологів і діалогів надають їм художньої непов­торності, підносять українську пейзажну лірику до вер­шин цього жанру у всесвітній літературі.

Описуючи засніжену землю, поет вдається до найріз­номанітніших тропів — епітетів, порівнянь, персоніфіка­цій, символів, взятих із сфери повсякденного селянського побуту. В снігах «потонули гори, степи і долини», поданий малюнок зіставляється з свиткою «з найбілішої вовни», котру радий улюбленому гостеві господар розстилає по дорозі. Та поет на цьому не зупиняється, він і далі збагачує малюнок, використовуючи все з арсеналу зображувальних засобів. І тоді з'являються зіставлення чистих снігів з

369

білим пухом, який розкидали, скублячись, гуси, з «хвв-лями вишневого цвіту», нанесеного вітрат-дк.

Останній мазок на картині пов'язаний з образом «ба­гатирки, свавільної й гордої», яка «всюди розкидала рядна й полотна», хвалячись своєю невсипущою працею:

«Гей, мов, дивуйтесь І заздріть, сусіди!»

В кого з вас скриня повніша в коморі? Хто тут посміє з вас вийти і крикнуть:

«В мене добро моє Виткано тонше! В мене добро моє Випрано краще й білішеї»

Такі ж яскраві малюнки весни, прихід якої символізують жайворонки, що в небі «в'ються, заливаються-сміються». Весна постає як фея-чарівниця, летить «в чарах шуму і пісень, біла, біла, як лілея, в квітах яблунь і вишень».

Раннє літо асоціюється з клечальною неділею, зеленими святами, коли «в мріях дрімає земля, в щасті раює природа». Краса цієї пори передається персоніфікованим образом дівчи­ни, яка, втомившись у дорозі, прилягла на землю відпочити:

Килимом пишним лани покриває

Плахта її. Маком червоним цвітуть на городах

Рукава її. Ллються річками по луках зелених

Дівочі стрічки. Сяють розкидані збоку дукати —

Ставки і озера.

З таких же метафоричних мікрообразів створюється яс­кравий образ осені, що «вишиває на канві зеленій золоті квітки». Картина конкретизується виразними деталями, що характеризують мислення хлібороба. В цей час опа­дають з дерев яблука і груші, «боки, спини б'ють», жито й пшениця «частуються» ціпами на токах, «винувате зерно мелеться в млинах».

Поряд з Яковом Щоголівим, Дніпровою Чайкою, Мак­симом Рильським автор розглянутих віршів збагатив скарбницю нашої пейзажної лірики високохудожніми тво­рами різних жанрів. Поезія Олександра Олеся прикрашає дитячі читанки й календарі, виховує любов не тільки до природи, а й рідного слова.

370