«Мій любий, ти впав... Чи тебе не болить?»

Так схвильовано запитує материне серце, побачивши, як, зачепившись на порозі, упав син-душогубець. Емоцій-

359

на схвильованість запитання зростає стократ, адже воно звернене до сина-вбивці, до злочинця, який з намови коханки вийняв серце з материнських грудей.

За жанровими ознаками поезія «Легенда», в якій виписано таку трагедійну ситуацію, є баладною піснею. В ній поет майстерно опрацював старовинний міфічно-фольклорний сюжет про вселюбляче, всепрощаюче ма­теринське серце. Інтерес до внутрішнього світу людини, прагнення художньо дослідити складність і суперечли­вість її переживань і настроїв зближують поезії Вороного з кращими здобутками європейської лірики. Так, цикл інтимної лірики «За брамою раю», що охопив поезії 1903—1910 pp., навіяний тривалими переживаннями автора через драматичну розлуку з дружиною через рік після одруження. Поет виховував сина Марка, сподівав­ся на повернення щастя, хоч і усвідомлював, що його не буде. Це засвідчує «Присвята» до циклу, де ствер­джується, що переживання «серця самотного, серця скорботного» — «спів без надій».

Вірші дають змогу простежити розвиток почуття. Були спочатку щасливі хвилини зустрічей, тоді все в природі сяяло й усміхалося, у серці «любе почування» квітло «пишним цвітом», душа співала «гімн щасливого кохан­ня» («На скелі», «Хвиля»). Поет вдається до нетра­диційного образу палімпсеста (так у старовину називався новий рукопис, що творився на місці змитого з папірусу давнього письма; так, до речі, назвав свій цикл поезій і Василь Стус), щоб порівняти з ним свою душу, яка, нез­важаючи на те, що «виводив час на ній своє писання», все ж зберігала «образ чарівливий» дівчини, її «усміх лагідний», голос, жести («Палімпсести»).

Як і в збірці Франка «Зів'яле листя», у циклі Вороного наростають переживання героя: йому вже ніщо не пот­рібне, бо та, якій усе віддавав, зганьбила рай його душі («Нічого...»). Недуга спалює серце людини, зрада «ро­зірвала в шматки найніжніші квітки, найсвятіший огонь погасила». Зрада асоціюється в уяві героя з «потворою страшною», котра, як смог, душить його, постійно «в'єть­ся, б'ється» над ним і «зеленими світить очима» («Зра­да»).

Звертаючись в уяві до жінки, герой нагадує їй колишні щасливі дні, взаємні обіцянки, називає її своєю «зорею». Їй, як колись Музі, він віддав усі найсвітліші, найясніші почуття («Чи пам'ятаєш?»). Розуміючи, що в їхніх стосунках «все пішло намарне», що власне все вже зруй-

360

новано й колишнього не повернути, герой однак не може її забути, бо «біль буяв, як чад похмілля». Час минає, але душевні страждання продовжують пекти — такий мотив розгортається у вірші «Ні, не забув...»

Не випадково в іншому творі поет порівнює «нещас­ливого коханця із знеможеним рабом, що впав «на роз­доріжжі в пустелі німій серед темної ночі». Раб втік з неволі, але не зумів зняти «кайдани важкі»; він «і. рве, і гризе їх зубами», та не може зламати. Таким є і той, хто прагне повернути зруйноване кохання: «Глянь-бо у душу свою: раб той нікчемний — се ти!» («Раб»). У наступній поезії — «Нехай і так» — автор від імені ліричного героя намагається нас переконати, що навіть нещаслива любов своїм болем очищає людину:

Бо на вогні, що палить мої груди, Згорить і ся любов. Кайдани упадуть, Зітреться й слід колишньої полуди, І ясний, тихий світ мою осяє путь.

Зрештою, останній вірш циклу «Finale» й завершує «ліричну драму» і поета, і його героя. Минуло шість років страждань («шість літ щодня надіятись і ждати»).

Тяжкий душевний біль був переможений любов'ю. Так само, як у Франка, у Вороного відбувається трансформація почуття:

Зорій же ти, мій образе пречистийі В тобі я власну мрію покохав... Благословен той час великий, урочистий, Як ти постав!

І ось тепер всім страдникам нещасним В своїх піснях я образ той несу:

Відбити в душах їх сіянням чистим, ясним Його красу.

Так у поезії Вороного органічно єдналися кращі тра­диції європейської лірики з новаторськими пошуками. Висока культура вірша, прагнення сягнути художніх поетичних вершин, збагатити українську лірику новими мотивами й образами ставлять Вороного в першу шеренгу митців-новаторів новітнього часу — поруч з Ле­сею Українкою, Олександром Олесем, Максимом Риль­ським, Олександром Блоком, Павлом Тичиною, Євгеном Плужником, Володимиром Свідзинським, Євгеном Мала-

нюком.

361