«Мов свобідний орел, моя думка в просторах шугала»

Микола Кіндратович Вороний народився 6 грудня 1871 р. в сім'ї ремісника на Катеринославщині (тепер Дніпропетровська область). По лінії матері родовід тяг­неться до відомого українського культурно-освітнього ді­яча кінця XVII — початку XVIII ст. Прокопа Колачин-ського, що у 1697 — 1702 pp. був ректором Києво-Могилянської академії.

Незабаром родина переїхала до Харкова. Хлопець навчався у Харківському, а згодом — після переїзду батьків — у Ростовському реальному училищі, з якого через зв'язки з народницькими організаціями був виключений із забо­роною вступати до вищої школи. Тому з 1895 p. Вороний

12*

355

виїжджає за кордон, навчається спочатку у Віденському, потім Львівському університетах на філософському фа­культеті. Знайомство з Франком позитивно позначилося на виборі професії: він віддається журналістиці, зокрема редагує львівський журнал «Зоря».

Тоді ж Вороний захоплюється театральним мистецтвом, якийсь час був режисером галицького театру, а з 1897 p. стає актором східноукраїнського театру корифеїв. Енер­гійна натура, він тягнеться до живого діла, зав'язує кон­такти з громадськими діячами в тих містах, де довелося працювати після залишення сцени,— Катеринодарі, Хар­кові, Одесі, Чернігові, Києві. Публікує в журналах вірші, літературно-критичні та мистецтвознавчі статті, видає збірки поезій «Ліричні поезії (1911), «В сяйві мрій» (1913), «Євшан-зілля» (1917).

Поет радісно привітав події 1917 p., будівництво ук­раїнської державності, відгукнувся на них маршовою пі­снею «За Україну!», яка була покладена на музику ком­позитором Ярославом Ярославенком і виконувалася в Галичині на всіх урочистостях української громадськості. Загибель УНР зумовила у 1920 p. виїзд за кордон: спо­чатку жив у Варшаві, де видав збірку «За Україну!» (1921), а потім перебрався до Львова. В 1926 p. Вороний повертається до Києва, перекладає оперні лібрето, висту­пає з культурологічними статтями. У 1929 p. вийшла й остання прижиттєва поетична збірка.

Для Миколи Вороного настали тяжкі часи: йому забо­ронили жити в Києві. Якийсь час він мешкав у селі поблизу Воронежа, згодом — на Одещині. Було заареш­товано й розстріляно його сина — поета і публіциста Марка (1937 p.). А в квітні 1938 p. Миколу Вороного також схопили і розстріляли 7 червня цього ж року. Так трагічно було перерване життя сина і батька — невинних, чесних людей, а їхні імена й творчість приречені на забуття.

«Високих дум святі скрижалі»

Поетична творчість Вороного розпочалася ще в 1893 р. У галицькій («Зоря», «Літературно-науковий вісник»), а після 1906 p. і в київській («Дзвін», «Сяйво», «Рада») літературній періодиці друкуються його вірші та критичні статті.

У 1901 p. Вороний опублікував програмну естетичну відозву до українських письменників. Він закликав їх взяти участь в альманасі «З-над хмар і з долин» (1903),

356

який змістом і формою мав наблизитися «до нових течія і напрямів європейських літератур». Ця відозва булї сприйнята неоднозначно, проте вона засвідчила пошукв нових тем і шляхи їх реалізації, що відбувалися в нашік

літературі.

Вороний сам прагне втілювати ці ідеї в поезії, чим і виділяється на фоні тогочасного літературного життя. Після публікації Франкової полемічної «Посвяти Миколі Вороно­му», доданої до поеми «Лісова ідилія». Вороний у 1902 р пише віршовану відповідь «Іванові Франкові», в якій роз'яснює суть своєї естетичної програми. Він зовсім не закликав поетів відмовлятися від громадських тем, навпаки, сам боровся словом не тільки з ворогами, а й з «млявими та недужими», з «байдужими» до актуальних проблем.

Але коли повсякчас битись, То серце може озлобитись. Охляти може, зачерствіти, Зав'януть, як без сонця квіти.

Тому Вороний закликав не обминати й інших тем, зокрема пов'язаних з духовністю людини, з красою, яка її підносить. Такі мотиви «тягар життя скидають і душу раєм надихають». Поет має рацію, коли проголошує, що потрібно в творчості передавати й те, що «дається серцеві відчути». Естетична програма Вороного тривалий час тлу­мачилася прямолінійно, її автора обвинувачували у втечі від реальності у «чисте мистецтво». Треба відкинути такі однобічні, вульгарні характеристики, адже поет закликав показувати людину гармонійну, писати за законами краси.

І чи можливо без утрати Свобідний творчий дух скувати? І хто Поезію-царицю Посміє кинуть у в'язницю?

Коментарі тут не потрібні, риторичними запитаннями програму висловлено чітко. Та й творча особистість автора виразно окреслюється: «Моя девіза — йти за віком і бути цілим чоловіком». Саме тут з'явився образ «високих дум святі скрижалі», який передає сутність новаторства Во­роного не тільки в трактуванні теми мистецтва, а й у царині його естетичних пошуків взагалі.

У вірші «На свято відкриття пам'ятника Іва­нові Котляревському» (1903) Вороний підносить ав­тора «Енеїди» за громадянський подвиг служінню рідному слову. Відродження нашого слова ознаменувало зв'язок

357

віковічних культурних традицій цілих епох — від Київ­ської дс-ржави до початку XIX ст. Коли «ніч і тиша сумна присипляли усіх», особливо тих, хто вже й своєї тіні лякався, тоді й прокотився над краєм «веселий, зневаж­ливий сміх» славетного полтавця:

Ще ж у пам'яті свіжа надія була, Як в неволі сконав Калнишевський. Хто ж сваволець, що має відвагу орла? То сміявся Іван Котляревський.

Пам'ять про славетного поета, його творчість згурту­вали й нове покоління україністів, дали імпульс відрод­женню, кристалізації національної ідеї — такий висновок випливає з ювілейного твору Вороного.

«ДЕ Ж ТОГО ЄВШАНУ ВЗЯТИ...»

На основі літописної оповіді про могутній вплив запаху трави з рідного краю написано Вороним поему «Євшан-зілля» (1899). Відомо, що літописна згадка вже опра­цьовувалася Аполлоном Майковим («Ємшан») та Іваном Франком («Євшан»), проте Вороний вирішив створити власну поетичну версію.

Епіграф з літопису акумулює основну ідею поеми: краще в своїй землі кістьми лягти, ніж на чужині бути славним. Вона ж уточнюється й в експозиції твору: літописна оповідка може бути повчальною для тих, котрі «край свій рідний зацурали, занедбали», адже не відкидає сподівання на про­зріння найбайдужіших до рідних святинь.

Йдеться в поемі про взятого в полон сина половецького хана, який, перебуваючи хоч і в неволі, але оточений роз­кошами, став забувати рідний степ, пристосувавшись до чу­жих звичаїв. Розлука з сином приносить ханові страждання, і він посилає старого віщуна, щоб той повернув додому юнака. Хан радить посланцеві в далекий край випробувати всі засоби для виконання складного завдання. Справді, при зустрічі віщуна з ханським сином вже не подіяли ні розповіді про батькові сльози, ні половецькі пісні — і похідні, і колискові. Хлопець був байдужий до них.

Здавалося, невдачею закінчиться місія посланця, бо там, «де пустка замість серця, порятунку вже не буде!» Залишилася остання надія — зав'язане у вузлику степове зілля. І диво: коли юнак почув запах трави, все перевер­нулося в його душі. Перед очима постав рідний степ — «широкий, вільний, пишнобарвний і квітчастий». Юнак,

358

супроводжуваний батьковим посланцем, обминаючи сто­рожу, попростував до рідного краю.

Поетично опрацьована старовинна історія закінчується авторським зверненням до рідної України, сини якої ро­зійшлися по всіх-усюдах, забувши про свою матір. Поет нагадує, що і в нас були «кобзарі — гудці народні», які несли в пам'яті «заповіти благородні». Та ні сльози матері, ні кобзарські думи не проникли в зачерствілі серця збай­дужілих до рідної землі дітей. Отож і вкладається в останній акорд твору болісний оклик-запитання:

Де ж того євшану взяти,

Того зілля-привороту,

Що на певний шлях направить,—

Шлях у край свій повороту?!

Патріотичним пафосом наснажено й вірш «За Україну!», створений у 1917 р., коли наш народ заявив перед усім світом про право на самостійне життя. Через кожні дві строфи, в яких розвиваються, конкретизуються ідеї національної кон­солідації, звучить бойовий, енергійний рефрен:

За Україну, За її долю, За честь і волю, За народ!

Твори Миколи Вороного революційної доби, як і поезії Олександра Олеся, Павла Тичини, відбивають неповторну красу народження нового світу, передають сподівання на­роду стати господарем у своєму краї. У вірші «Коли ти любиш рідний край» поетизується свято визволення від імперської наруги: «Прийшла пора, прийшла година — сміється Київ, сяє Львів! Ярмо одвічних ворогів скидає вільна Україна!» Водночас поет звертається до всіх краян із закликом стати одностайно на захист здобутої свободи, бо тільки «меч — а не слова — здобуде нації права у ворогів її розвою».

Патріотична лірика Вороного — яскравий художній документ того часу: в ній акумульовано прагнення кращих синів нації збудувати свою державу.