Таємниці дитячої душі

На межі століть інтенсивно розвивається наша дитяча література. В її скарбницю ввійшли оповідання і казки про дітей і школу, створені Іваном Франком, Борисом Грінченком, Михайлом Коцюбинським, Архипом Теслен-ком, Степаном Васильченком. У названому ряду майстрів слова стоїть і Винниченко — автор оповідань «Кумедія з Костем», «Бабусин подарунок», «Федько-халамидник», написаних ще в перший період, а також циклу «Намисто» з восьми творів (1921 — 1923).

Гостра соціальна проблематика порушується в опові­данні «Кумедія з Костем». Йдеться тут про пастушка з економії, показаного в екстремальній ситуації.

Босий, в благенькому піджачку та брудній сорочці, з розхристаними грудьми, під холодним вітром. Кость на­магається не показувати приятелям, що його трусить про­студна лихоманка.

З окремих реалістичних деталей постає гірка доля си­роти. Над хлопчиком всіляко знущаються у дворі, його б'ють ланові, куховарки, скотарі, але Кость намагався завжди приховувати біль, образи, прагнув ніколи не по­казувати свої сльози перед кривдниками. Хлопця прози­вали «кам'яним виродком», особливо допікали, коли дра­жнили байстрюком: тоді Кость зривався з місця й тікав подалі від глумителів.

Та хвороба знесилила дитину, напівпритомний він упав у борозну. На хворого хлопця налетів панський посіпака і люто катує, бо худоба з луків зайшла на поле пшениці. Власне, останні дні й висвітлюють сумну долю Костя. Коли його, напівпритомного в гарячці, відвідав пан (а челядь не раз глузувала з Костя, називаючи поміщика його батьком), хлопчик підбирає як талісман кинутий паном недопалок цигарки і тримає в кулаці як «безцінний скарб, загублений і знову знайдений», бо то було «татове».

Ця промовиста реалістична деталь несе виняткове сми­слове навантаження: за її допомогою молодий новеліст зумів глибоко розкрити трагедію дитячої душі. Знедоле-

350

ний хлопчик стільки витерпів, та за життя ніколи й нікому не звірив своєї таємниці, в яку сам повірив. На четвертий день хвороби Костя не стало, «з тим недокурком його й поховали».

Свого часу хрестоматійним було оповідання «Федько-халамидник». Тут перед нами постає хлопець з трудової сім'ї, є в нього батько й мати, але живе сім'я в безпро­світних злиднях, навіть не маючи власної халупи. Хлопець ніколи не зазнавав теплої ласки, з дитинства відчував соціальну несправедливість. Федька виховувала вулиця, там він утверджував себе, звідси і його розбишакуватість, прагнення бути першим серед ровесників. Усі прозивали Федька халамидником, бо пустощі оберталися шкодою:

то шибку з рогатки камінцем вибив, то перекинув діжку з водою, то набив синяка приятелеві. Звичайно, за провини хлопця чекала ввечері батькова прочуханка.

Найдужче хлопцеві діставалося за випещеного синка хазяїна того будинку, де знайшла пристановище й їхня родина. Письменник знову моделює ситуації за принципом контрасту. Толю спокушало вільне життя Федька, він тягнувся до компанії з простими дітьми і, звичайно, по­вертався з прогулянок не таким чистеньким, як виходив з квартири. Саме через паничика, якого Федькові довелося рятувати з крижини під час весняного скресання річки, й приключилася остання пригода халамидника. Застуди­вшись у крижаній воді, Федько через кілька днів «згорів» від хвороби.

Важливо, що навіть у такому творі письменник пору­шував важливі морально-етичні проблеми. Федько не тіль­ки врятував Толю, а й взяв на себе його вину. Паничик же виявився ще й боягузом та підлим брехуном.

Обидва оповідання позначені глибоким психологізмом у дослідженні дитячих характерів. Винниченка справед­ливо називали майстром контрастів (може, й тому, що є в нього оповідання «Контрасти»), і така характеристика виправдана: з його творів постійно постають контрастні ситуації і колізії, .соціальні, психологічні протиставлення.

Оповідання з циклу «Намисто», написані в еміграції, також позначені правдивістю в показі поведінки дітей, дослідженні їхнього внутрішнього світу. Кожному з вось­ми творів дані назви народних пісень: «Віють вітри, віють буйні», «Гей, хто в лісі, обізвися...», «Гей, ти, бочечко», «Ой, випила, вихилила», «Гей, не спиться...», «Гей, чи пан, чи пропав», «Та немає гірш нікому», «За Сибіром сонце сходить». Як видно з наведених заголовків опові-

351

дань, письменник звертався до різних груп фольклорної лірики, але принцип використання народної пісенності в нього глибоко продуманий. Мотиви пісень органічно впле­лися в художню тканину оповідань, відтіняючи їхній па­фос, сприяючи пластичній довершеності створених дитя­чих характерів, мальовничості описів.

Так, пісня «Віють вітри, віють буйні», яку співає дівчин­ка-сирота, заспокоюючи меншенького хазяйчиного хлопчика, підкреслює невеселу долю малолітньої няньки-наймички. Пі­сня дівчини-служниці Хведоськи «Та немає гірш нікому, як тій сиротині» передає співчуття наймички гімназистові Льоні за страждання, які той витерпів від дядька, що бездушно бив хлопця за порушення шкільної дисципліни,

Художня довершеність втілення тем в жанрово-компо­зиційну, образну, мовно-стильову форми забезпечила тво* рам письменника пізнавальне й естетичне значення.