Володимир винниченко (1880 — 1951)

Яка, властиво, сила жене мене так ви­снажуватись... Не хочеться, щоб знову запанував сказ убивання, руйнування, нищення? Щоб знову не ходив голод по землі?

Володимир Винниченко

Україна завжди і постійно стояла в центрі його шукань, мрій, болючих агадок і ностальгійних страждань. Во­на завжди ятрила і пекла його душу. Григорій ІСостюк

У наведених словах вдумливого українського літерату­рознавця з діаспори Григорія Костюка схоплено найго­ловніше з життя, політичної діяльності й художньої творчості Володимира Винниченка. Звичайно, носталь­гійні страждання зумовлювалися частим і тривалим, а в другій половині життя й постійним аж до смерті перебу­ванням за межами рідного краю. Та найістотнішим у долі політика і митця були болісні роздуми про рідний народ, який упродовж століть не міг здобути собі омріяну волю. Про Україну він думав усе життя, її недоля мучила

його.

Письменник-новатор, Винниченко зумів поєднати ху­дожній досвід класики з інтенсивним засвоєнням естетич­них ідей свого часу. Йому належать численні твори в різноманітних епічних жанрах, він збагатив проблемно-філософськими п'єсами нашу драматургію, залишив по­мітний слід у публіцистиці й мемуаристиці.

Творчість Винниченка — це яскравий художньо-публі­цистичний літопис шляхів українського народу до незале­жності в нашому буремному сторіччі. Доля ж його вагомого доробку, який замовчувався чи фальсифікувався впродовж півстоліття — від початку 30-х і до кінця 80-х років, ще одне свідчення того імперського тиску, якого зазнавали українська нація та її культура. Однак справедливість пе­ремогла: письменник повертається в рідну Україну. Його відомі твори виходять окремими виданнями, у журналах друкуються не опубліковані за життя романи.

342

«Готовий на всі жертви, навіть на смерть, аби тільки врятувати українську націю від розп'яття»

Володимир Кирилович Винниченко народився 28 липня 1880 р. в Єлисаветграді (тепер Кіровоград). Його батько до одруження був безземельним селянином-наймитом з с. Григорівки (Веселий Кут) Єлисаветградського повіту. Хло­пець спочатку навчався в початковій школі, а згодом у чоловічій класичній гімназії. Не закінчивши її, він склав іспити за середню освіту екстерном у Златопільській гім­назії.

З 1900 p. Винниченко став студентом юридичного факуль­тету Київського університету, але через «неблагонадійність», зумовлену членством у Революційній українській партії, його незабаром було виключено з вузу. А потім було кілька арештів і ув'язнень, служба в армійському «дисциплінарному баталь­йоні» , дезертирство. Винниченко нелегально переходить через кордон, якийсь час перебуває в еміграції, а в 1905 p. повер­тається під чужим прізвищем в Україну, проводить револю­ційну агітацію серед селян і заробітчан Причорномор'я. Ря­туючись від царської охранки, він у 1907 p. знову тікає за кордон, де й перебував до 1914 p.

Незважаючи на карколомні повороти ь житті, Винни­ченко вже з 1902 p. заявив про себе як літератор. Тоді було опубліковано його повість «Сила і краса» (згодом відома під назвою «Краса і сила»). Він продовжує інтен­сивно працювати в жанрах «малої» прози, з 1906 p. виходять одна за одною п'ять книжок його оповідань. їм'я Винниченка стає популярним, про нього позитивно відгукується критика, зокрема високі оцінки його твор­чість дістає від Івана Франка, Лесі Українки. Михайло Коцюбинський мав підстави сказати: «Кого у нас чита­ють? — Винниченка. Про кого скрізь йдуть розмови, як тільки інтереси сходяться на літературі? — Винниченка. Кого купують? — Знов Винниченка». Це було сказано в 1909 p., коли Винниченко, перебуваючи в Австрії, Фран­ції, Швейцарії, Італії, пише твір за твором. І в еміграції, і після повернення з неї він, крім оповідань, створює низку злободенних, гостропроблемних психологічних драм («Дизгармонія», «Брехня», «Закон», «Натусь», «Memen­to», «Щаблі життя», «Гріх», «Базар», «Дочка жандарма», «Молода кров», «Пригвожденні», «Великий Молох», «Чорна Пантера і Білий Медвідь») та романів («Чесність з собою», «Рівновага», «По-свій», «Божки», «Хочу», «За-

343

повіт батьків», «Записки Кирпатого Мефістофеля»), І за тематикою, і за своєрідністю її художньої реалізації ці твори були новаторськими, значною мірою незвичними, тому сприймалися неоднозначно, навколо них спалахували гострі суперечки, одне слово, були помітними в літера­турному житті.

Коли вибухла перша світова війна, Винниченко повер­нувся в Україну, перебував на нелегальному становищі. А в 1917 р. він став одним з організаторів і керівників Центральної Ради, згодом головою першого українського уряду — Генерального Секретаріату. Після повалення пра­вління гетьмана Петра Скоропадського Винниченко був одним з керівників Директорії — нового уряду Українсь­кої Народної Республіки. У роки боротьби проти чужо­земної інтервенції та спровокованої нею кривавої грома­дянської війни він морально страждав, бачачи національну роз'єднаність українців, котра приводила до поразок у будівництві держави.

Болісні роздуми Винниченка з цього приводу відбиті у драмі «Між двох сил» (1919). Трагедією в родині україн­ського залізничника, члени якої опинилися в протилежних таборах — і захисників молодої української державності, і її ворогів, письменник висвітлив причини, що привели до загибелі Українську Народну Республіку. 14 жовтня 1919 року він, схвильований братовбивчою війною, записав у «Щоденнику», що готовий віддати власне життя, тільки б Україна зберегла так трудно вистраждану незалежність.

Водночас розумів, що уряд не може спинити той хаос, який охопив Україну. Не бажаючи брати на себе відпо­відальність за помилкову, як він вважав, політику уряду УНР, Винниченко відходить від неї. Виїхавши в 1919 р. до Австрії, він створює тритомну мемуарно-публіцистичну працю «Відродження нації» (Відень, 1920), в якій аналізує перипетії з становленням української державності. Чимало його статей про складні шляхи української революції з'явилося в організованому ним же тижневику «Нова доба», що виходив у Відні в 1920 р.

Прагнучи переконати керівників уряду УСРР у необ­хідності розбудови не фіктивної, а справді національної Української держави, Винниченко з 24 травня по 23 ве­ресня 1920 р. перебував у Москві та Харкові, ведучи переговори з більшовицькими лідерами. Та переконався, що під гаслами інтернаціоналізації проводиться політика відновлення тієї ж «единої-нєділимої», що Харків йде слухняно за розпорядженнями з Москви. Глибоко розча-

844

рований, він відкинув пропозиції ввійти до складу марі­онеткового «українського уряду» і знову залишає Україну, тепер уже назавжди.

Виснажливе життя політемігранта, постійні переїзди з місця на місце в різних країнах зрештою закінчуються тоді, коли Винниченко з дружиною придбали в селі Мужсн поб­лизу Канн (Франція) напівзруйнований будинок, відремон­тували його і в цьому Закутку (так письменник за аналогією до назви хутора, де наймитував батько, назвав свою оселю) провели свої останні роки. Винниченко, щоб за&езпечити прожиття, впродовж вісімнадцяти років працює на городі, в саду і, звичайно, викроює години й для писання.

Серед творів останнього періоду його літературної діяль-* ності виділяється соціально-утопічний роман «Сонячна ма­шина» (1921 — 1924), роман про громадянську війну «На той бік» (1923). В Україні було видано два зібрання творів Винниченка — 23-томне (1924 — 1928) та 28-томне (1930 — 1932). Але з 1933 р., коли письменник у листі до політбюро ЦК КП(б)У обвинуватив компартійні верхи в організації селянського голодомору, знищенні української науки і культури, його творчість була піддана гонінням. Книжки Винниченка були вилучені з бібліотек і знищені, творчість перестала досліджуватися літературознавцями й вивчатися в школі, ім'я письменника або замовчувалося, або при згадках обливалося брудом.

А Винниченко зберіг свою честь у роки окупації нім­цями Франції, відмовившись співробітничати з нацистами, хоч за це його арештовували й ув'язнювали. Його споді­вання пов'язувалися з установленням соціальної справе­дливості на всій землі, із збереженням міцного миру. Ці роздуми письменник викладає у романах «Нова заповідь» (написано в 1949 р., перекладено і вперше надруковано французькою мовою в 1949 р.) та «Слово за тобою, Ста­ліне!» (видано посмертно в Нью-Йорку в 1971 р.).

Щоденник Винниченка, ведений ним у 1911 — 1951 pp., є багатющим джерелом для розуміння і життя письменника, і тогочасного суспільства. Працював до знесилення, але терпів не стільки від перевантаження фізичною чи розумо­вою працею, як від ізольованості, відсутності будь-яких контактів з Україною, за якою постійно тужив, до котрої готовий був повернутися, щоб тільки глянути на неї, хоч би для цього довелося йти пішки півсвіту.

Так з думами про рідну Україну Винниченко й помер 6 березня 1951 р. у своїй оселі. Відійшов від нас, так і не зустрівшись з рідним краєм, якого не бачив понад

345

тридцять років. Повертається до нас сьогодні своєю болі­сною, совісливою творчістю, без розуміння якої годі з'я­сувати тенденції літературного процесу першої половини XX ст.