«Камінний хрест»

За аналогією до багатьох інших творів Стефаника «Ка­мінний хрест» теж називають новелою, хоч за жанровими ознаками це оповідання. Автор же назвав твір студією, тобто художнім дослідженням душі головного героя.

Твір написано під враженнями письменника від масової еміграції галицького селянства за океан. Стефаник, нав­чаючись тоді в Кракові, був свідком поневірянь земляків

335

при пересадках з одного поїзда на інший. «Немилосердна земля чорна, що пустила їх від себе»,— писав він 23 квітня 1899 р. Ользі Кобилянській. Аналізуючи причини еміграції, автор вказував на кілька моментів трагедії, зумовленої соціальною несправедливістю, темнотою без­правних селян. Йому боліло, коли бачив, як на вокзалі жандарм гнав натовп втомлених, заляканих селян. «Вижу їх як дубів, тих мужиків, що їх вода підмиває, корінь підмулює, вижу, як хитаються, як падають, як їх пхають на желізниці і везуть як дерево на опал. Чую їх біль, всі ті нитки, що рвуться між її (громади,— Авт.) серцем і селом, і мені рвуться, чую їх жаль і муку».

Біль, жаль, душевні страждання й визначають настрій студії. Так склалося, що твір відносять до теми селянської еміграції, хоч насправді йдеться в ньому про прощання селянина Івана Дідуха з сусідами в зв'язку з виїздом до Америки. Письменник уважно досліджує засобами худо­жнього слова ті суспільні процеси, які змусили хлібороба залишити рідну землю.

Перший розділ виконує функцію експозиції, яка зна­йомить з долею героя. Від часу повернення з війська, коли став ґаздою на залишеному в спадщину кам'янистому горбі, люди пам'ятають Івана у виснажливій праці на цій нивці. Щороку впрягався поряд з конем і вивозив туди гній, обкладав горб дерном, щоб дощі не змивали ґрунт, обробляв поле. Втратив на горбі сили, така праця зігнула його в дугу, й сталії прозивати в селі Івана Переламаним.

Наступні шість розділів — це епізоди сповіді героя перед сусідами за своє життя. Монологи Івана є одним з найважливіших засобів індивідуалізації персонажа. Обер­таються вони насамперед навколо образу горба, на якому він встановив на пам'ять землякам камінний хрест з вибитими іменами своїм і дружини. Образ хреста симво­лізує страдницьку долю селянина, який усе життя гірко працював і однаково змушений покидати свою нивку, бо вона не спроможна його прогодувати.

Усі думки Івана навколо горба: так він зрісся з ним, що готовий, якби це можливо, і його повезти за океан. Тому й прохає сусідів, щоб не минали його горба, у святу неділю покропили хрест. Невигадана правда про селянську недолю передається за допомогою конкретних подробиць (скажімо. ті сині жили, які випиналися на обличчі та руці Івана, коли разом з конем витягували воза на горб; ота напруга, коли мішком виносив гній на нивку), щира повінь ліризму, яка переливається в прощальному слові героя, уривчаста,

336

«нервова», динамічно-експресивна фраза — ці та й інші художні прийоми забезпечують глибину соціально-психо­логічного аналізу, зближують твір з тими явищами євро­пейської прози, які дослідники відносять до експресіош-аму як одного з літературних напрямів нашого сторіччя.

Лірично-драматична напруга в розвитку сюжету, «жив­цем перенесений мужичий спосіб бесідування», «розкопки» в збентеженій, роз'ятреній сум'яттями душі людини — це ті добрі якості твору, над якими час не має влади.

«МАРІЯ»

Світлій пам'яті Івана Франка була присвячена ця но­вела, написана 1916 р. В ній знайшли художнє втілення роздуми письменника про долю народу, про його складні шляхи до визволення з-під колоніального гніту.

Жахи світової війни, яка впродовж кількох років несла смерть і мирному населенню Галичини, хвилювали Ольгу Кобилянську, Осипа Маковея, Марка Черемшину, Осипа Турянського. Не обминув цих подій і Стефаник. У його вовелі виведено образ селянки, трьох синів якої забрала кривава хуртовина. Думи Марії зосереджені навколо синів — міцних і здорових від народження, дітей, що були u невимовним щастям. Пригадує їхнє дитинство, коли з чоловіком брали їх на ніч у поле, коли, повертаючись ранком додому, «гралася ними, як дівка биндами». Уява переносить матір у часи юності хлопців, коли їздила до Львова визволяти їх з-під арешту й була щасливою, що відчула себе рівною з іншими матерями, сини яких бо­ролися проти кривди.

Марія пишається синами, в гості до яких приїжджали приятелі, і хата наче б ширшала від молодечого гомону. «Співали, розмовляли, читали книжки, ласкаві до прос­того народу», і люди до них горнулися. Марія, як і героїня новели Степана Васильовича «Чайка», разом із синами, під їхнім впливом зростає духовно.

Тяжким випробуванням для неї стала війна. Просиділа ніч у головах синів, прощаючись з ними, і посивіла. Сподівалися юнаки, що впадуть, розваляться імперії, які гнітили наш народ, і прийде нарешті жадане визволення. Кидаються сини у вир визвольної боротьби, створюють національні з'єднання, над якими замайоріли рідні пра­пори, загримів «спів про Україну».

Ті хвилини національного пробудження навіки увійшли в пам'ять матері. Минув час, а вона й досі карається» що

337

в ті дні просила в синів, аби залишився з нею хоч най­менший. І відчула, образила своїм проханням усіх трьох, відштовхнула від себе, адже йшлося про найсвятіше — про Україну, яка покликала своїх дітей. Тільки одна ніч минула після тієї розмови з синами, та Марія відчула свою провину.

Стефаник передає ті дні патріотичного піднесення га­лицької молоді, не вдаючись до докладних описів, але ха­рактерні деталі дають відчути урочистість момент/, ство­рюють настрій. Гриміла над лавами стрільців «січова пісня», єднала юнаків. І мати відчула неповторність моменту, його історичне значення в житті всього народу. І крикнула най­меншому, якого тримала біля себе: « — Біжім, синку, за ними, аби-м їх здогонила, най мені, дурній мужичці, про­стять. Я не знала добра, я не винна, що моя голова здуріла, як тота Україна забирає мені діти...»

У такому незвичному для нашої прози, справді нова­торському еспєкті розвивається в новелі патріотична тема, пов'язана із зростанням національної свідомості селянки. Спогади Марії зливаються з сприйманням сучасності, а вона невесела, бо російська армія, вступивши в Галичину, нищила осередки українського національно-культурного життя. Марія вже зустрічалася з руїнниками, які нази­вали себе «козаками». Але трапилися цього разу інші козаки — українці в царській солдатській уніформі. Вони з теплотою озвалися до жінки, прикрасили вишиваними хустками портрет Шевченка, і зрозуміла мати, що це ті брати з Великої України, про яких з любов'ю говорили колись її сини.

Новеліст знаходить такі яскраві образи, які, розкриваючи патріотичну тему, створюють емоційний настрій. Коли ко­заки заспівали, рідна пісня, отеплюючи серце Марії, повер­нула її до щастя минулих років. Пісня виймала з душі матері «все чарівне і ясне», розгортала перед нею її життя, і « надивитися вона не могла сама на себе в дивнім світа-кні».

Так новеліст сягає вершин художньо-філософського узагальнення.

Пісня гоїть серце жінки, вона відчуває, як сини єдна­ються з нею, вона чує їхні патріотичні кличі «за Україну». Перед Марією постають панорамні обшири рідного краю, що піднявся протії поневолювачів: «Блискотять ріки по всій нашій землі і падають з громом у море, а нарід зривається на ноги. Напереді її сини, і вона з ними йде на тую Україну, бо вона, тая Україна, плаче й голосить за своїми дітьми: хоче, щоби були всі вкупі».

338

«СИНИ»

Тема національно-визвольних змагань не полишала пи­сьменника. У новелі «Сини (1922) передано горе старого батька, який благословив обох синів на боротьбу «за Ук­раїну» і втратив їх назавжди. Через спогади Максима зринають ті дні, коли Андрій, прощаючись з ним, сказав, що йде визволяти рідну землю. Син піднімає шаблею грудку землі та й каже: «Оце Україна, а тут,— і справив шаблею у груди,— отут її кров; землю нашу ідем від ворога відбирати».

Завжди хвилюватимуть слова батька, який, усвідом­люючи небезпечність свого кроку, піднявся до розуміння ідеї державотворення: «Сину,— кажу,— та е ще в мене менший від тебе, Іван, бери і єго на це діло; він дужий, най вас обох закопаю у ту нашу землю, аби воріг з цего коріня її не віторгав у свій бік».

Громадянський подвиг саможертовності батька (втратив і дружину, втратив і обох синів) має бути виписаний золотом на скрижалях нашої історії. Безсмертний той народ, який ще може народжувати таких людей — у цьому пафос твору Стефаника. Словами болю героя закін­чується новела. Змучений і морально, і душевно, вклякає старий Максим до землі й ревно молиться: «А ти. Мати Божа, будь мойов ґаздинев; Ти з своїм Сином посередині, а коло Тебе Андрій та Іван по боках... Ти дала Сина одного, а я двох». Справді, щемкий кінцевий акорд твору.