Свіжість і сила таланту на теми духовного розкріпачення жінки

З іменем Кобилянської в нашій прозі пов'язане опра­цювання нової теми — долі освіченої дівчини, яка не може змиритися з бездуховністю міщанського середовища. У ранніх неопублікованих творах з'являється образ начи­таної дівчини-мрійниці, котра прагне до самовдосконален­ня («Гортенза»), порушується питання про право жінки (/ на гармонійний розвиток, рівність з чоловіком у сімейному^' u житті («Доля чи воля»). Свобода людини асоціюється в авторки з можливостями творити свою долю. Під впливом Софії Окуневської (Морачевської) та Наталі Кобринської на початку 80-х років Кобилянська захопилася ідеєю еман­сипації жінки, намагалася її художньо реалізувати в пер­ших літературних спробах.

, У 1887 p. Кобилянська зважилася опублі-

«Люаина» кувати оповідання «Вона вийшла заміж»,

але редактор альманаху «Перший вінок» Іван Франко відхилив його через «солодкаво-сентимен­тальний» стиль. Авторка уважно переробляє твір: пере­кладає його з німецької на українську, поглиблює ситу­ації, пов'язані з долею героїні, чіткіше окреслює її образ, а головне — по-новому розв'язує порушену проблему, що, зокрема, виявилося і в зміні назви. Так у журналі «Зоря» за 1894 р. з'явилася повість «Людина», присвячена Яа-талії Кобринській — відомій у Галичині письменниці й громадській діячці, ініціаторові створення Товариства ру­ських жінок, яке розгорнуло широкий феміністичний рух.

У центрі повісті — молода дівчина Олена, запитів якої не хочуть розуміти ні в родині, ні в містечковому се­редовищі. Дівчина багато читає, причому на відміну від

317

ровесниць її зацікавлюють не стільки сентиментальні ро­мани, як соціологічні праці. Олена тонко відчуває красу в природі, людині, мистецьких творах. Її глибоко хвилює музика, котра здатна розкрити найтонші переживання людини. Дівчині душно в оточенні обивателів, вся її сут­ність перейнята тугою за іншим, високо духовним, ціле­спрямованим життям, де б вона могла бути незалежною, творити власну долю.

Щоденники Кобилянської показують, що прототипом Олени була авторка повісті, яка прагнула до світла, сонця, повнокровного життя. «Боже, нині я знов сама не своя! — освідчується Кобилянська 21 квітня 1884 p.— Люди добрі, що читатимете все це, не дорікайте мені, що мої думки й почуття повні вічного смутку. Що я вдію... Коли б ви могли зазирнути, в моє серце.,. Чому я не така весела, як інші, чому я не маю спокою? Чому веселий потік людського життя обминає мене? Моя туга ніколи не вти­шиться, я страждаю, як страждають романтики...»

Осип Маковей влучно назвав повість «криком розпуки». Справді, твір передає глибину страждань мислячої дівчи­ни, скованої незримими ланцюгами буржуазно-міщанської моралі. Мрії Олени постійно розбиваються об мур обива­тельських уявлень. «Царство брехні* придушує поривання дівчини, філістерське оточення ламає її силу і волю. І батько, лісовий радник, обмежена в честолюбних мареннях мати, брат-гульвіса, і батькові приятелі-чиновники та мі­стечкова молодь — хто свідомо, хто несвідомо, але всі намагаються втримати Олену в задушливих обіймах ус­талених суспільних норм. Усі доводять, що жінка має бути тільки придатком і прикрасою чоловіка.

Олену підтримував тільки студент-медик Лієвич, кот­рий навчався у Швейцарії і звідти привіз нові погляди на суспільне життя, на місце жінки в ньому. Обізнаний з новітніми філософськими ідеями, він доводив, що май­бутнє жінок — у їхніх руках, що освіта спрямує їх на нові шляхи. Та доля була немилосердною до дівчини:

студент помер, і знову вона залишилася самітною.

Заради врятування зубожілої родини дівчина змушена була вийти заміж не за покликом серця. Все ж ЇЇ духовний світ залишився вільним, Олена залишилася людиною. Ві-риться, що вона знайде в собі сили відродитися хоч для майбутніх дітей. На це вказував епіграф до другої частини повісті, взятий з твору Фрідріха Шпільгаґена «Завжди вперед»: «В мені живе любов до свободи і непохитна рішучість не дати нікому себе поневолити; ніколи не

318

схилити своєї голови, коли проти цього протестує моя

совість...»

Проблема, порушена в «Людині», продов- л

«Царівна» жується і глибше розкривається у повісті -^ і б

«Царівна» (1895). Її новизну Франко вбачав у тому, що тут вперше в українській прозі інтимна тема розкривалася «не на інтригах та любовних пригодах, а на психічній аналізі буденного життя пересічних людей».

Композиційна своєрідність твору полягає в тому, що він написаний у формі щоденника героїні Наталки Веркович. А це дало можливість авторці всебічно дослідити внутрішній світ інтелектуальної дівчини ніби зсередини. Не випадково критики називали «Царівну» то повістю почуттів (Осип Маковей), то «великим психологічним романом» (Леся Ук­раїнка). У повісті письменниця знову вдається до протис­тавлення Наталки, її мрій і прагнень, її діяльності безкри­лому, але агресивному обивательському оточенню.

Наталка, перебуваючи під опікою родини свого дядька, зазнає безліч принижень і утисків, але в опорі середовищу, яке всіляко прагнуло нівелювати її як особистість, гартується характер дівчини. Відстоюючи свої переконання, Наталка знаходить силу залишити родину, піти всупереч міщанській моралі служити, власними руками заробляти свій хліб і, зрештою, перемогти. Вона зуміла пережити зраду близької людини, не зломилася в поєдинку з світом лицемірства. Духовне зростання дівчини відбувається поряд з досягненням особистого щастя. Так героїня стала царівною своєї долі.

Впадає в око й інший цікавий момент; героїня власне самовдосконалення не мислить поза духовним відроджен­ням людини взагалі. Тоді й починає виразніше окреслю­ватися ідея боротьби за нову людину, за торжество бла­городних етичних ідеалів. Давалося це дівчині нелегко, що тонко помітила Леся Українка: «Читаючи історію дум- J^ ки Наталчиної, я немов бачила перед собою історію цілого нещасливого нашого інтелігентного жіноцтва». Це висно­вок слушний, адже особиста перемога Наталки не означала подолання суспільної несправедливості. Залишається то­чним й інше спостереження Лесі Українки, яка красу повісті вбачала насамперед у глибокому і водночас тонкому дослідженні психіки молодої інтелігентної жінки.