«Не вмре поезія, не згине творчість духа»

Цим мікрообразом Самійленко висловив глибоку віру в творчі можливості людини, у її високе покликання. Поезія завжди супроводжуватиме людину, окрилюватиме її, надихатиме пізнавати ще не пізнане, відкривати неві­доме. «Потреба вищого бажання в серці встане і викличе в душі рої забутих мрій»,— так автор вірша «Не вмре поезія...» висловив свою думку, перегукуючись з ба­гатьма попередниками в різних літературах, які ще з античних часів порушували тему ролі і місця мистецтва у суспільному поступі:

І поки на землі ще є одна сльозина, Поезія її нащадкам передасть;

І поки між людьми ще втіха є невинна, Поезія в її ще радощів додасть.

Загальнолюдські прагнення і бажання, світові ідеали єдналися в Самійленка з визначенням суто українських, національних завдань. Не випадково його поезія тричі з'являлася окремими виданнями під тією самою назвою — «Україні». Власне, ця назва книжки йшла від одно­йменної поезії 1888 р., пафос якої значною мірою зумо­влений Шевченковим неспокоєм, намаганням демократи­чної інтелігенції високо піднести образ поневоленого, але не скореного козацького краю. Самійленко освідчується зберегти в серці як найчистішу мрію образ України. Саме ця мрія буде вести героя «шляхом правдивим», хоч він добре усвідомлює, що той шлях буде встелений не квіт-303

ками, а колючим терном. Про душевні тривоги особистості свідчать ті складні запитання, які ставить герой перед собою, та впадає в око і його тверда рішучість не звернути з обраного шляху:

В біді твоїй рідніша ти мені;

Тобі несу я сили всі, що маю;

І працю тиху, і мої пісні На вівтар твій побожно я складаю,—

таку клятву проголошує герой перед образом рідної землі.

Здавалося, вже втрачені особливості української мен­тальності — притлумлено, спотворено історію козацького краю, загарбано колонізаторами його багатства, стали їх­німи прислужниками талановиті сини народу, проте у поневоленої, уярмленої надії ще залишилася мова. У поезії " «Українська мова», присвяченій пам'яті Тараса Шев­ченка, народне слово асоціюється з «діамантом дорогим», що тривалий час ніким не помічений лежав на битій дорозі. Цю коштовність байдуже обминали, навіть топтали її, аж поки не натрапив на неї наш геніальний поет. Шевченко підняв «камінець дорогий», відшліфував його, вставив «у коштовний вінець».

Сталось диво тоді: камінець засіяв, І промінням ясним всіх людей здивував, І палючим огнем колористе блищить, І проміння його усім очі сліпить.

Певна річ, Самійленко вдається тут до алегорії, хоч її образи дуже прозорі. Та в другій частині вірша алегорія розшифровується: Шевченко підняв з пилу мову свого народу, з любов'ю її опрацював і, як «зорю ясну», підніс до небес, засяяло тоді «на злість ворогам» українське слово, «і сіятиме вік, поки сонце стоїть», і це світло не тільки ніколи не померкне, а, навпаки, ставатиме все яснішим та привабливішим.

Роль нашого геніального поета у національному відро­дженні українців художньо осмислюється також у вірші «На роковини смерті Шевченка». Композиційне його образність будується на антитезі. Не стало поета, порвалися «струни голосні», «ми стали сиротами, і, сумні, ми понесли у серці жаль великий». Та як сентенція на­прикінці кожної з трьох восьмирядкових строф категори­чно заперечується стверджувальним: «Поет живе в серцях свого народу!»

Ця ідея конкретизується в другій і третій строфах.

804

L

Душа поета, що «відбилася в святих його словах», про­довжує жити і «в тих благих сльозах», пролитих над сторінками «Кобзаря»; вона окрилює наступні покоління сподіваннями на визволення з-під колоніального ярма;

вона постійно закликає любити «край стражденний», «не цуратись рідного, свого».

Про живу пам'ять Шевченкового громадянського под­вигу, яка міцно ввійшла в серця наступних поколінь, йдеться й у поезії «26 лютого». Дата, винесена в назву твору, вказує на день смерті Шевченка за старим стилем, тобто на 10 березня, коли українська громадськість і в Галичині, і в Наддніпрянщині щороку вшановує його пам'ять. У цей день українці, «зібравшися в братерські кола», навіть у найглухіші часи реакції підтримували одне одного, не давали згаснути високим волелюбним ідеалам. Не випадково у творі з'являється образ Шевченка, який закликає інтелігентів жити й працювати для знедо­леного люду.

Самійленко відгукнувся поетичними експромтами на смерть діячів української культури — Трохима Зіньків-ського, Леоніда Глібова, Лесі Українки, і в цих посвятах також звучать мотиви цілющого впливу духовності на людину, смутку через передчасну загибель кращих синів і дочок народу, жалю, що їхня смерть залишається не­поміченою в рідному краї.